А Візантія була, як відомо, ідеократичною державою, де вирішальне значення мала ідеологія, що була набагато важливішою від реального життя. Символічні аспекти однозначно панували над прагматичними. Ідеологія була стрижнем держави, а глава держави мав останнє слово в усіх ідеологічних суперечках. Росія цілком успадкувала цей візантійський примат ідеології над життям, причому саме в тій формі, коли держава в особі свого лідера і своєї державної церкви виступає головним і єдиним ідеологом, що не приймає ніякої конкуренції, а в найкращому разі готовий сприймати лише суто маргінальне існування конкурентів.
Московські царі мали першість у порівнянні з митрополитами і патріархами російської церкви, що цілком вкладалось у візантійську схему цезарепапізму. Саме московський цар вирішував, хто має рацію в тій чи іншій ідеологічно-релігійній суперечці. Після Петра І, коли росіяни побачили, що є інший, західний світ з його тенденціями до секулярності (поділ соціального буття на дві окремі рівноправні сфери – світську та духовну), церкву як співавтора царської влади в ідеологічній царині відсунули на другий план, що найбільш яскраво засвідчило скасування Московського патріархату і заміна його на Святійший Синод під цілковитим державним контролем. Це позбавило на певний час уже петербурзьку імперсько-православну ідеологію попередньої тотальності. Тому вже на початку ХІХ ст. було сформульовано нову фундаментальну ідеологему церковно-державного синкретизму – «православ’я, самодержав’я, народність» (її автором був міністр народної освіти граф Уваров).
Після 1917 року, за більшовиків, тотальність ідеологічності в житті червоної Росії сягнула найвищих меж. Зросійщений варіант марксизму брав на себе місію пояснювати геть усе в житті підданих комуністичної імперії. Ця ідеологія обґрунтовувала кожний крок не лише всередині країни, але й всі дії СРСР у світі. Будь-який лідер комуністичної партії мав одночасно бути її найбільшим теоретиком, що «творчо розвиває марксизм-ленінізм». А дрібніші вожді також мусили бути ідеологами меншого калібру і тому обов`язково мали в «творчому доробку» не ними написану марксистську книжку чи принаймні збірку текстів своїх публічних виступів. Політична влада в СРСР була неможливою без ідеологічного ореолу, без причетності до «священної» ідеократичної традиції. Однак, у Радянському Союзі ідеологічний центр мав бути тільки один, ніякого поліцентризму не дозволялось. Саме ідеологія, крім насильства з боку спецслужб, крім величезної бюрократичної машини, утримувала комуністичну імперію, надзвичайно етнічно строкату, від розпаду.
Ідеологічне сирітство посткомуністичної Росії
Після 1991 року з’ясувалося, що Російська Федерація маючи ракети, спецслужби, нафту і газ, не має тотальної ідеологічної системи, що виправдовувала б існування цієї держави та її прагнення до нестримної зовнішньої експансії на першому етапі в межах території колишнього СРСР. Наявність ідеологічного хаосу, різноголосся, конкуренції ідей, що в демократичному суспільстві є нормою, основою для формування ідейного мейнстриму, консенсусу, росіян (і не тільки владу) лякало. Це було абсолютно незвично, адже за всю свою історію, що вимірюється століттями, Росія мала не більше 20-30 років ідеологічної волі. І такі роки розглядалися в російській історіографії здебільшого як «смута», себто руїна.
Росіянам здавалося і здається, що духовна свобода надзвичайно небезпечна і може призвести до розпаду Росії, як це було з Радянським Союзом.
Борис Єльцин вимагав від політиків і науковців сформулювати російську національну ідею. Була потрібна найвища ідеологічна санкція для всіх практичних кроків російської держави, для створення власної неоімперії, потужного центру сили на світовій арені. Що ж могло стати основою такого ідеологічного комплексу? Звісно, не збанкрутіла комуністична ідея. Не російський націоналізм у чистому вигляді, бо він створював проблеми на національних територіях самої Росії, не кажучи вже про сусідні держави.
Дуже перспективною видалася глобальна і націоналістична водночас ідея «Руского міра». Вона мала бути націоналістичною для етнічних росіян і наднаціональною для тих, хто до них не належить. Головним промоутером ідеї виступив Московський патріархат.
Демарш патріарха Кирила
На думку лідера Російської православної Церкви , озвучену на IV Асамблеї «Руского міра», «Рускій мір»– це окрема цивілізація, не західна і не східна, що протистоїть всім іншим ідеологічно, ментально і етично. Саме ці три елементи правлять за незримий кордон між ним та іншими «мірами». Однак географічно та історично цей «мір» прив’язується не до російських етнічних територій, а до Києва і Дніпра. Нібито саме там 1000 років тому, на думку Кирила, народився цей «Рускій мір». Це спроба накинути нинішню російську культурно-політичну, ідейну мережу на сучасну Україну, перетворюючи її таким робом на підсистему російської системи. В цій неоімперській ідеології все будується на підґрунті цілої системи історичних міфів.
Московський патріархат, усупереч історичним даним, знову витворює картину народження Росії… на берегах Дніпра.
А глобально-віртуальна схема «Російського міра» покликана повністю розчинити Україну і українське (як і Білорусь і білоруське) в російській безмежності. Він знову, як за часів Російської імперії і СРСР ототожнює поняття «руський» і «російський», «Русь» і «Росія». Однак робить певні реверанси у бік України, задля годиться, бо сьогодні таке ототожнення зовсім у стилі Карамзіна виглядає надто вже кумедно.
В цьому «Руском міре» Російська православна церква має виступати своєрідним ідеологічним полісменом і наглядачем, що не визнає ніяких державних кордонів. На цю роль, за твердженням Кирила, його церква має санкцію безпосередньо від Бога. Себто йдеться про «богообрану» структуру, що привласнює право розпоряджатися історичною долею інших народів і країн. Особливо вражає фраза керівника РПЦ-МП: «Ми визначаємо, що добре, а що погано, виходячи з цінностей Руского міра». Це дуже нагадує слова Леніна на ІІІ з’їзді російського комсомолу: «Морально все, що служить справі пролетаріату». Але тоді, як і зараз, було актуальним питання: а хто саме визначає, що служить, а що – ні? Спочатку це визначав Ленін, потім Сталін, потім Хрущов, а потім Брежнєв.
А хто сьогодні визначатиме цінності «Руского міра?» Ясно, що це може відбуватися тільки в Росії і тільки в Московському патріархаті та деяких інших структурах на кшталт адміністрації президента РФ, ФСБ, СЗР, ГРУ і т.д. А церковному ієрарху, християнському владиці, якщо він служить Христу, а не кесарю (чи сам хоче бути кесарем), треба було б виходити не з цінностей ідеологічно-геополітичного комплексу, а з цінностей Євангелії.
Тут же ми бачимо намагання створити російську жорстко контрольовану політичну та ідеологічну надбудову над новими незалежними державами на теренах колишнього СРСР, а якщо поталанить, то й над державами Балканського півострова. Йдеться про прагнення ідеологічного (а відтак і політичного) диктату над сусідніми країнами, і цієї жаги панування не можуть приховати солодкі слова патріарха Кирила. Цей демарш патріарха ще раз переконує: Росія зовсім не збирається демократизуватися, вона має намір й надалі залишатися авторитарно-деспотичною, а всі заяви про «суверенну демократію» покликані тільки ввести в оману світову громадськість. А перспективи створення «Руского міра» змушують згадати про 70-річне формування «радянського народу» та його кінцевий результат.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Московські царі мали першість у порівнянні з митрополитами і патріархами російської церкви, що цілком вкладалось у візантійську схему цезарепапізму. Саме московський цар вирішував, хто має рацію в тій чи іншій ідеологічно-релігійній суперечці. Після Петра І, коли росіяни побачили, що є інший, західний світ з його тенденціями до секулярності (поділ соціального буття на дві окремі рівноправні сфери – світську та духовну), церкву як співавтора царської влади в ідеологічній царині відсунули на другий план, що найбільш яскраво засвідчило скасування Московського патріархату і заміна його на Святійший Синод під цілковитим державним контролем. Це позбавило на певний час уже петербурзьку імперсько-православну ідеологію попередньої тотальності. Тому вже на початку ХІХ ст. було сформульовано нову фундаментальну ідеологему церковно-державного синкретизму – «православ’я, самодержав’я, народність» (її автором був міністр народної освіти граф Уваров).
Після 1917 року, за більшовиків, тотальність ідеологічності в житті червоної Росії сягнула найвищих меж. Зросійщений варіант марксизму брав на себе місію пояснювати геть усе в житті підданих комуністичної імперії. Ця ідеологія обґрунтовувала кожний крок не лише всередині країни, але й всі дії СРСР у світі. Будь-який лідер комуністичної партії мав одночасно бути її найбільшим теоретиком, що «творчо розвиває марксизм-ленінізм». А дрібніші вожді також мусили бути ідеологами меншого калібру і тому обов`язково мали в «творчому доробку» не ними написану марксистську книжку чи принаймні збірку текстів своїх публічних виступів. Політична влада в СРСР була неможливою без ідеологічного ореолу, без причетності до «священної» ідеократичної традиції. Однак, у Радянському Союзі ідеологічний центр мав бути тільки один, ніякого поліцентризму не дозволялось. Саме ідеологія, крім насильства з боку спецслужб, крім величезної бюрократичної машини, утримувала комуністичну імперію, надзвичайно етнічно строкату, від розпаду.
Ідеологічне сирітство посткомуністичної Росії
Після 1991 року з’ясувалося, що Російська Федерація маючи ракети, спецслужби, нафту і газ, не має тотальної ідеологічної системи, що виправдовувала б існування цієї держави та її прагнення до нестримної зовнішньої експансії на першому етапі в межах території колишнього СРСР. Наявність ідеологічного хаосу, різноголосся, конкуренції ідей, що в демократичному суспільстві є нормою, основою для формування ідейного мейнстриму, консенсусу, росіян (і не тільки владу) лякало. Це було абсолютно незвично, адже за всю свою історію, що вимірюється століттями, Росія мала не більше 20-30 років ідеологічної волі. І такі роки розглядалися в російській історіографії здебільшого як «смута», себто руїна.
Росіянам здавалося і здається, що духовна свобода надзвичайно небезпечна і може призвести до розпаду Росії, як це було з Радянським Союзом.
Борис Єльцин вимагав від політиків і науковців сформулювати російську національну ідею. Була потрібна найвища ідеологічна санкція для всіх практичних кроків російської держави, для створення власної неоімперії, потужного центру сили на світовій арені. Що ж могло стати основою такого ідеологічного комплексу? Звісно, не збанкрутіла комуністична ідея. Не російський націоналізм у чистому вигляді, бо він створював проблеми на національних територіях самої Росії, не кажучи вже про сусідні держави.
Дуже перспективною видалася глобальна і націоналістична водночас ідея «Руского міра». Вона мала бути націоналістичною для етнічних росіян і наднаціональною для тих, хто до них не належить. Головним промоутером ідеї виступив Московський патріархат.
Демарш патріарха Кирила
На думку лідера Російської православної Церкви , озвучену на IV Асамблеї «Руского міра», «Рускій мір»– це окрема цивілізація, не західна і не східна, що протистоїть всім іншим ідеологічно, ментально і етично. Саме ці три елементи правлять за незримий кордон між ним та іншими «мірами». Однак географічно та історично цей «мір» прив’язується не до російських етнічних територій, а до Києва і Дніпра. Нібито саме там 1000 років тому, на думку Кирила, народився цей «Рускій мір». Це спроба накинути нинішню російську культурно-політичну, ідейну мережу на сучасну Україну, перетворюючи її таким робом на підсистему російської системи. В цій неоімперській ідеології все будується на підґрунті цілої системи історичних міфів.
Московський патріархат, усупереч історичним даним, знову витворює картину народження Росії… на берегах Дніпра.
А глобально-віртуальна схема «Російського міра» покликана повністю розчинити Україну і українське (як і Білорусь і білоруське) в російській безмежності. Він знову, як за часів Російської імперії і СРСР ототожнює поняття «руський» і «російський», «Русь» і «Росія». Однак робить певні реверанси у бік України, задля годиться, бо сьогодні таке ототожнення зовсім у стилі Карамзіна виглядає надто вже кумедно.
В цьому «Руском міре» Російська православна церква має виступати своєрідним ідеологічним полісменом і наглядачем, що не визнає ніяких державних кордонів. На цю роль, за твердженням Кирила, його церква має санкцію безпосередньо від Бога. Себто йдеться про «богообрану» структуру, що привласнює право розпоряджатися історичною долею інших народів і країн. Особливо вражає фраза керівника РПЦ-МП: «Ми визначаємо, що добре, а що погано, виходячи з цінностей Руского міра». Це дуже нагадує слова Леніна на ІІІ з’їзді російського комсомолу: «Морально все, що служить справі пролетаріату». Але тоді, як і зараз, було актуальним питання: а хто саме визначає, що служить, а що – ні? Спочатку це визначав Ленін, потім Сталін, потім Хрущов, а потім Брежнєв.
А хто сьогодні визначатиме цінності «Руского міра?» Ясно, що це може відбуватися тільки в Росії і тільки в Московському патріархаті та деяких інших структурах на кшталт адміністрації президента РФ, ФСБ, СЗР, ГРУ і т.д. А церковному ієрарху, християнському владиці, якщо він служить Христу, а не кесарю (чи сам хоче бути кесарем), треба було б виходити не з цінностей ідеологічно-геополітичного комплексу, а з цінностей Євангелії.
Тут же ми бачимо намагання створити російську жорстко контрольовану політичну та ідеологічну надбудову над новими незалежними державами на теренах колишнього СРСР, а якщо поталанить, то й над державами Балканського півострова. Йдеться про прагнення ідеологічного (а відтак і політичного) диктату над сусідніми країнами, і цієї жаги панування не можуть приховати солодкі слова патріарха Кирила. Цей демарш патріарха ще раз переконує: Росія зовсім не збирається демократизуватися, вона має намір й надалі залишатися авторитарно-деспотичною, а всі заяви про «суверенну демократію» покликані тільки ввести в оману світову громадськість. А перспективи створення «Руского міра» змушують згадати про 70-річне формування «радянського народу» та його кінцевий результат.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.