І справді: якщо людство в плані організації представницької влади не вигадало нічого кращого, аніж парламенти та муніципалітети, то для репрезентації у цій владі інтересів окремих категорій та груп виборців немає засобу, ефективнішого за партії. Де немає вільної діяльності партій – там немає демократії. Де партії не більше, ніж другорядні політичні гравці – там панує авторитаризм. Це аксіоми політичної науки. Громада – симпатики певної політичної партії – низові партійні організації – партійні висуванці в органах місцевого самоврядування й регіонального управління – загальнонаціональні партійні структури – фракції партій у парламенті та (у разі перебування при владі) представництво в уряді й обіймання посади глави держави – ось такими є «передаточні механізми» сучасного європейського парламентсько-партійного способу організації політичного життя. Власне, вже не тільки європейського – чимало держав Азії та Америки будують своє політичне життя за такими самими принципами.
Остаточним аргументом на користь суто партійного принципу виборів стала, мабуть, колізія, що виникла після обрання нової Верховної Ради навесні 2002 року: із 100 депутатів-мажоритарників, які декларували перед електоратом свою «незалежність», 99 негайно вступили до владної коаліції.
Довго точилася боротьба навколо різних варіантів політреформи, поки нарешті не вдарив грім, й у грудні 2004 року, під час Майдану ухвалила Верховна Рада політичну реформу, яка повинна була повністю ввійти в силу через півтора роки, після чергових парламентських виборів.
Але майже одразу виявилося, що світова політична наука та європейська політична практика і чинний український політикум перебувають у надто вже різних просторово-часових континуумах.
Європейські норми, які діють і без політреформи
Спершу, втім, про Європу. Про політику, яка є відповідальною і прозорою.
Справді, партії там – головні політичні гравці. Навіть у разі наявності можливості обирати позапартійних («незалежних») депутатів (скажімо, як у Німеччині), громадяни у країнах розвиненої демократії впевнено віддають перевагу партіям (у тій же Німеччині за останні 20 років жоден незалежний депутат не здобув мандату члена Бундестагу). Причина дуже проста: що таке депутат-одинак? У кращому разі це прохач, який лобіює інтереси свого округу перед центром. А депутати-партійці – це певна команда, здатна брати участь у виробленні державної політики, претендувати на участь у владі, об’єднана ідеологією, програмою дій та дисципліною.
А якщо все це наявне, то діяльність партійної фракції – справа прогнозована, а сама ця фракція відповідальна перед виборцями. І що цікаво: закон не забороняє переходи з фракції до фракції. Але за всю повоєнну історію німецького Бундестагу тільки 11 депутатів полишили свої фракції.
І це при тому, що на Заході депутати не зроблені із геть зовсім іншого людського тіста чи їм не притаманні честолюбство, прагнення швидше отримати парламентські перші ролі і жити заможно. Але у демократичних державах існують чинники, які втримують депутатів від пошуку «глибшої води» в інших фракціях, від зради своїх виборців. І головним із цих чинників є громадянське суспільство, свідомі виборці.
Ясна річ, суто пропорційна чи, скажімо, персонально-пропорційна виборча система, яка діє у Німеччині, прямо сприяють чільній ролі партій. Але ж якщо йдеться про мажоритарну систему, то це відбувається також. Бо ж масовий виборець віддає перевагу члену партійної команди, а вся партійна команда допомагає своєму кандидатові – передусім організаційно і фінансово. Звісно, трапляється, що політики переходять із однієї фракції до іншої. Навіть із Черчіллем таке одного разу відбулося в молодості, і це був грандіозний політичний скандал, коли він пішов від консерваторів до лібералів. Через майже два десятиліття Черчілль повернувся від лібералів до консерваторів, але коректним шляхом: він добув парламентську каденцію як ліберал, зробив паузу і висунувся в одному із звільнених мажоритарних округів уже як консерватор – й одержав уже у цій якості підтримку виборців.
Ну, а стосовно прозорості та відповідальності... Гельмут Коль – один із найбільш знаних німецьких політиків. Саме він 1990 року успішно провів об’єднання Західної і Східної Німеччини в єдину державу. 16 років Коль беззмінно перебував на канцлерській посаді. Але коли 1998 року стало відомо, що Коль, попри ухвалений у бутність його федеральним канцлером Закон про політичні партії, приховав інформацію про одержані ним для партійних потреб кошти у розмірі до двох мільйонів німецьких марок, вибухнула справжня політична буря. Розслідуванням справи займалася спеціальна комісія Бундестагу. Коль відмовився назвати імена жертводавців, бо дав слово не розголошувати їх. У січні 2000 року Коль пішов у відставку з посади почесного голови Християнсько-демократичного союзу, вибачився перед німецьким народом за свої дії, заплатив державі штраф у розмірі 300 тисяч марок, а ще 700 тисяч, заклавши під заставу власний будинок, добровільно перевів на рахунок ХДС, щоб якось компенсувати партії завдані ним збитки. А збитки ці були серйозними – партія на 10 років втратила крісло канцлера. І це при тому, що особиста чесність політика ні в кого не викликала сумніву – скажімо, за терміновий політ на літаку Бундесверу до Італії, коли його син потрапив там в автокатастрофу, Коль заплатив із власної кишені 70 тисяч. Навіть марки для особистих листів він, перебуваючи на державній посаді, купував за свої гроші.
Чи можливе щось схоже на все описане вище в Україні?
Система захищає і відтворює себе
Це скидалося на поганий анекдот: зміни до Конституції, покликані зробити владні структури більш демократичними, прозорими для суспільства та підзвітними виборцям, ухвалювалися в режимі «пакетного голосування», без дотримання регламентної процедури, без обговорення, без належних висновків Конституційного Суду, без тієї самої сакраментальної прозорості. Звичайно, політики все списали на надзвичайні обставини – 8 грудня 2004 року, розпал протистояння між «помаранчевими» і «біло-синіми», загрози сепаратизму та ледь не громадянської війни... Але, схоже, ініціатори та промотори політреформи взагалі не надто переймалися такими «дрібницями» – для них головним було досягнення цілі за допомогою будь-яких засобів.
А далі покотилося-поїхало. «Мета виправдовує засоби» – цей давній принцип став нормою життя українського політикуму. Та чи й існувала вона, та гарна мета, реально, не на словах? Чи йшлося про банальну боротьбу за владу, за прямий доступ до бюджетного корита?
Результат – перед очима
Колега-журналіст 2003 року приблизно оцінив сумарну вартість автомобілів депутатів тодішньої проурядової більшості та урядовців, які зібралися на якесь урочисте засідання у київському Українському домі: мільярд гривень. Зараз йшлося б уже про десятки мільярдів. А якщо додати ще й вартість автомобілів опозиційних депутатів та мерів провідних міст, то ця сума стане ледь не захмарною. А додайте маєтки, багатоповерхові приватні будинки, яхти та катери, «хатинки» у Швейцарії, Іспанії та Франції...
І це при тому, що, з одного боку, за даними Міністерства фінансів України станом на 30 вересня 2010 року державний і гарантований державою борг України становив 404,3 млрд. гривень, а з другого боку, зарплата народного депутата становить 16 тисяч гривень (а в президентській адміністрації взагалі скромні зарплати – скажімо, керівник головного управління мав у квітні цього року 2440 гривень, помічник глави адміністрації – 2045 гривень).
Утім, у секретаріаті Віктора Ющенка зарплати хоча і були більшими, але ж ніхто з працівників на «Тавріях» також не їздив, віддаючи перевагу таким авто, яких вони теоретично ніколи б не змогли придбати...
Можуть сказати: так політреформа ж скасована! Але і депутатський корпус, і чинний президент були обрані тоді, коли її норми ще діяли. То й що? Саме в період дії цих «революційних» норм провідні партії остаточно набули суто кланового характеру, депутатські міграції стали ледь не сезонним явищем, великий бізнес ще більше просякнув собою політику, а вплив рядових партійців і, тим більше, пересічних виборців на політичних лідерів упав майже до нуля. З публічністю політики теж справи просунулися ненабагато, якщо, звісно, не брати до уваги ерзац такої публічності у телевізійних ток-шоу Савіка Шустера чи Євгенія Кисельова.
Ефективність управління державою також якщо і змінилася, то у від’ємну сторону. Замість зіграних партійних команд відданих народові професіоналів владні посади – за рідкісними винятками – весь час посідали і посідають нині персонажі, відібрані або за принципом особистої відданості лідерам, або за певні фінансові заслуги у забезпеченні виборчої кампанії.
Не випадково, мабуть, дві події відбулися цієї осені майже одночасно. Отже: за даними Transparency International, Україна за індексом корупції поділила 134 місце зі 178 можливих разом із іще вісьмома країнами, серед яких – Азербайджан, Гондурас та Зімбабве; Верховна Рада відмовилася підтримати законопроект, яким пропонувалося зобов’язати депутатів, держслужбовців та членів їхніх родин декларувати доходи, майно та видатки. І що цікаво: цей законопроект був провалений провладною більшістю за сприяння значної частини опозиціонерів (134 голоси «за» з 408 присутніх у сесійній залі) через тиждень після публікації звіту Transparency International. Іншими словами, Верховна Рада України демонстративно захистила правлячий клас від будь-яких спроб контролю за його статками і способами їхнього отримання.
Отож Система (та сама, яка з великої літери) не тільки не була внаслідок політичної реформи трансформована у щось пристойне, європейське, а навпаки – тільки зміцніла й спримітивізувалася одночасно, ставши ще більш неефективною, непрозорою і відчуженою від людей. Чому? Це мало б стати темою широкої громадської дискусії. Але з якогось дива вона відсутня...
Остаточним аргументом на користь суто партійного принципу виборів стала, мабуть, колізія, що виникла після обрання нової Верховної Ради навесні 2002 року: із 100 депутатів-мажоритарників, які декларували перед електоратом свою «незалежність», 99 негайно вступили до владної коаліції.
Довго точилася боротьба навколо різних варіантів політреформи, поки нарешті не вдарив грім, й у грудні 2004 року, під час Майдану ухвалила Верховна Рада політичну реформу, яка повинна була повністю ввійти в силу через півтора роки, після чергових парламентських виборів.
Але майже одразу виявилося, що світова політична наука та європейська політична практика і чинний український політикум перебувають у надто вже різних просторово-часових континуумах.
Європейські норми, які діють і без політреформи
Спершу, втім, про Європу. Про політику, яка є відповідальною і прозорою.
Справді, партії там – головні політичні гравці. Навіть у разі наявності можливості обирати позапартійних («незалежних») депутатів (скажімо, як у Німеччині), громадяни у країнах розвиненої демократії впевнено віддають перевагу партіям (у тій же Німеччині за останні 20 років жоден незалежний депутат не здобув мандату члена Бундестагу). Причина дуже проста: що таке депутат-одинак? У кращому разі це прохач, який лобіює інтереси свого округу перед центром. А депутати-партійці – це певна команда, здатна брати участь у виробленні державної політики, претендувати на участь у владі, об’єднана ідеологією, програмою дій та дисципліною.
А якщо все це наявне, то діяльність партійної фракції – справа прогнозована, а сама ця фракція відповідальна перед виборцями. І що цікаво: закон не забороняє переходи з фракції до фракції. Але за всю повоєнну історію німецького Бундестагу тільки 11 депутатів полишили свої фракції.
І це при тому, що на Заході депутати не зроблені із геть зовсім іншого людського тіста чи їм не притаманні честолюбство, прагнення швидше отримати парламентські перші ролі і жити заможно. Але у демократичних державах існують чинники, які втримують депутатів від пошуку «глибшої води» в інших фракціях, від зради своїх виборців. І головним із цих чинників є громадянське суспільство, свідомі виборці.
Ясна річ, суто пропорційна чи, скажімо, персонально-пропорційна виборча система, яка діє у Німеччині, прямо сприяють чільній ролі партій. Але ж якщо йдеться про мажоритарну систему, то це відбувається також. Бо ж масовий виборець віддає перевагу члену партійної команди, а вся партійна команда допомагає своєму кандидатові – передусім організаційно і фінансово. Звісно, трапляється, що політики переходять із однієї фракції до іншої. Навіть із Черчіллем таке одного разу відбулося в молодості, і це був грандіозний політичний скандал, коли він пішов від консерваторів до лібералів. Через майже два десятиліття Черчілль повернувся від лібералів до консерваторів, але коректним шляхом: він добув парламентську каденцію як ліберал, зробив паузу і висунувся в одному із звільнених мажоритарних округів уже як консерватор – й одержав уже у цій якості підтримку виборців.
Ну, а стосовно прозорості та відповідальності... Гельмут Коль – один із найбільш знаних німецьких політиків. Саме він 1990 року успішно провів об’єднання Західної і Східної Німеччини в єдину державу. 16 років Коль беззмінно перебував на канцлерській посаді. Але коли 1998 року стало відомо, що Коль, попри ухвалений у бутність його федеральним канцлером Закон про політичні партії, приховав інформацію про одержані ним для партійних потреб кошти у розмірі до двох мільйонів німецьких марок, вибухнула справжня політична буря. Розслідуванням справи займалася спеціальна комісія Бундестагу. Коль відмовився назвати імена жертводавців, бо дав слово не розголошувати їх. У січні 2000 року Коль пішов у відставку з посади почесного голови Християнсько-демократичного союзу, вибачився перед німецьким народом за свої дії, заплатив державі штраф у розмірі 300 тисяч марок, а ще 700 тисяч, заклавши під заставу власний будинок, добровільно перевів на рахунок ХДС, щоб якось компенсувати партії завдані ним збитки. А збитки ці були серйозними – партія на 10 років втратила крісло канцлера. І це при тому, що особиста чесність політика ні в кого не викликала сумніву – скажімо, за терміновий політ на літаку Бундесверу до Італії, коли його син потрапив там в автокатастрофу, Коль заплатив із власної кишені 70 тисяч. Навіть марки для особистих листів він, перебуваючи на державній посаді, купував за свої гроші.
Чи можливе щось схоже на все описане вище в Україні?
Система захищає і відтворює себе
Це скидалося на поганий анекдот: зміни до Конституції, покликані зробити владні структури більш демократичними, прозорими для суспільства та підзвітними виборцям, ухвалювалися в режимі «пакетного голосування», без дотримання регламентної процедури, без обговорення, без належних висновків Конституційного Суду, без тієї самої сакраментальної прозорості. Звичайно, політики все списали на надзвичайні обставини – 8 грудня 2004 року, розпал протистояння між «помаранчевими» і «біло-синіми», загрози сепаратизму та ледь не громадянської війни... Але, схоже, ініціатори та промотори політреформи взагалі не надто переймалися такими «дрібницями» – для них головним було досягнення цілі за допомогою будь-яких засобів.
А далі покотилося-поїхало. «Мета виправдовує засоби» – цей давній принцип став нормою життя українського політикуму. Та чи й існувала вона, та гарна мета, реально, не на словах? Чи йшлося про банальну боротьбу за владу, за прямий доступ до бюджетного корита?
Результат – перед очима
Колега-журналіст 2003 року приблизно оцінив сумарну вартість автомобілів депутатів тодішньої проурядової більшості та урядовців, які зібралися на якесь урочисте засідання у київському Українському домі: мільярд гривень. Зараз йшлося б уже про десятки мільярдів. А якщо додати ще й вартість автомобілів опозиційних депутатів та мерів провідних міст, то ця сума стане ледь не захмарною. А додайте маєтки, багатоповерхові приватні будинки, яхти та катери, «хатинки» у Швейцарії, Іспанії та Франції...
І це при тому, що, з одного боку, за даними Міністерства фінансів України станом на 30 вересня 2010 року державний і гарантований державою борг України становив 404,3 млрд. гривень, а з другого боку, зарплата народного депутата становить 16 тисяч гривень (а в президентській адміністрації взагалі скромні зарплати – скажімо, керівник головного управління мав у квітні цього року 2440 гривень, помічник глави адміністрації – 2045 гривень).
Утім, у секретаріаті Віктора Ющенка зарплати хоча і були більшими, але ж ніхто з працівників на «Тавріях» також не їздив, віддаючи перевагу таким авто, яких вони теоретично ніколи б не змогли придбати...
Можуть сказати: так політреформа ж скасована! Але і депутатський корпус, і чинний президент були обрані тоді, коли її норми ще діяли. То й що? Саме в період дії цих «революційних» норм провідні партії остаточно набули суто кланового характеру, депутатські міграції стали ледь не сезонним явищем, великий бізнес ще більше просякнув собою політику, а вплив рядових партійців і, тим більше, пересічних виборців на політичних лідерів упав майже до нуля. З публічністю політики теж справи просунулися ненабагато, якщо, звісно, не брати до уваги ерзац такої публічності у телевізійних ток-шоу Савіка Шустера чи Євгенія Кисельова.
Ефективність управління державою також якщо і змінилася, то у від’ємну сторону. Замість зіграних партійних команд відданих народові професіоналів владні посади – за рідкісними винятками – весь час посідали і посідають нині персонажі, відібрані або за принципом особистої відданості лідерам, або за певні фінансові заслуги у забезпеченні виборчої кампанії.
Не випадково, мабуть, дві події відбулися цієї осені майже одночасно. Отже: за даними Transparency International, Україна за індексом корупції поділила 134 місце зі 178 можливих разом із іще вісьмома країнами, серед яких – Азербайджан, Гондурас та Зімбабве; Верховна Рада відмовилася підтримати законопроект, яким пропонувалося зобов’язати депутатів, держслужбовців та членів їхніх родин декларувати доходи, майно та видатки. І що цікаво: цей законопроект був провалений провладною більшістю за сприяння значної частини опозиціонерів (134 голоси «за» з 408 присутніх у сесійній залі) через тиждень після публікації звіту Transparency International. Іншими словами, Верховна Рада України демонстративно захистила правлячий клас від будь-яких спроб контролю за його статками і способами їхнього отримання.
Отож Система (та сама, яка з великої літери) не тільки не була внаслідок політичної реформи трансформована у щось пристойне, європейське, а навпаки – тільки зміцніла й спримітивізувалася одночасно, ставши ще більш неефективною, непрозорою і відчуженою від людей. Чому? Це мало б стати темою широкої громадської дискусії. Але з якогось дива вона відсутня...
