Ми звикли стежити за конфліктами між політичними силами. І рідко намагаємося розгледіти боротьбу, що точиться всередині них. А дарма, бо ці процеси частіше є цікавішими і так само важливими для української політики, де, як відомо, не бракує амбіційних кандидатів у гетьмани. Зрештою, є підстави вважати, що два основні скандали тижня мають, так би мовити, внутрішнє походження.
Зокрема, регіонали твердять, що викид компромату на депутата-б'ютівця Олега Ляшка – справа рук інших бютівців. Судячи з того, що сам полум’яний опозиціонер тепер солідаризувався із «диригентом» регіоналів Михайлом Чечетовим, версія цілком правдоподібна. Хоча навіщо знадобилося зараз бити Олега Ляшка нижче поясу – він і сам не пояснює.
Дещо менший резонанс мала інформація про те, що фактичним керівником охорони президента України є громадянин РФ. Поява матеріалу та коментарів співпала з активізацією чуток про те, що тілоохоронцем-радником невдоволені деякі впливові люди на Банковій. Мовляв, вони радять радникові, що і як треба робити, а той показує пальцем на президентський кабінет – мовляв, це треба там узгодити.
До речі, свого часу сімейні проблеми лідера Компартії Петра Симоненка також стали надбанням громадськості не без участі «внутрішньопартійній опозиції».
Проблема в тому, що внутрішньопартійні дискусії та суперечки в абсолютній більшості випадків мають меркантильний характер. Тому противника знищують за допомогою компромату, а не відкритої дискусії.
Якось у середині 1990-их один ватажок-неформал, який згодом став респектабельним депутатом, сказав фразу, яка мене – молодого і наївного першокурсника – тоді вразила: «З ворогами можна домовитися, а з конкурентами – ніколи». Відтоді пам’ятаю ці слова і зараз зайвий раз переконуюся в тому, що він мав рацію.
Зокрема, регіонали твердять, що викид компромату на депутата-б'ютівця Олега Ляшка – справа рук інших бютівців. Судячи з того, що сам полум’яний опозиціонер тепер солідаризувався із «диригентом» регіоналів Михайлом Чечетовим, версія цілком правдоподібна. Хоча навіщо знадобилося зараз бити Олега Ляшка нижче поясу – він і сам не пояснює.
Дещо менший резонанс мала інформація про те, що фактичним керівником охорони президента України є громадянин РФ. Поява матеріалу та коментарів співпала з активізацією чуток про те, що тілоохоронцем-радником невдоволені деякі впливові люди на Банковій. Мовляв, вони радять радникові, що і як треба робити, а той показує пальцем на президентський кабінет – мовляв, це треба там узгодити.
До речі, свого часу сімейні проблеми лідера Компартії Петра Симоненка також стали надбанням громадськості не без участі «внутрішньопартійній опозиції».
Проблема в тому, що внутрішньопартійні дискусії та суперечки в абсолютній більшості випадків мають меркантильний характер. Тому противника знищують за допомогою компромату, а не відкритої дискусії.
Якось у середині 1990-их один ватажок-неформал, який згодом став респектабельним депутатом, сказав фразу, яка мене – молодого і наївного першокурсника – тоді вразила: «З ворогами можна домовитися, а з конкурентами – ніколи». Відтоді пам’ятаю ці слова і зараз зайвий раз переконуюся в тому, що він мав рацію.
