«Я не русо турісто, я не із Росії, моя рідна мова не російська, а українська». Дідько, але цю фразу доводилося повторювати мені по кілька разів щодня, відпочиваючи у Єгипті. Я нічого не маю проти російської мови, та і проти того, щоб українські діти вивчали її у школах, і вільно могли нею спілкуватися. Але, даруйте, скільки можна пояснювати різницю між Руссо і Пікасо...
Мій приїзд до Хургади, а прилетіла я рейсом із Києва, а не, наприклад, із Москви чи Пітера почався із того, що гід-араб почав вітати мене російською мовою. Не знаю, можливо, бідолашний вирішив приємно зробити чи продемонструвати свій інтелект. Але то вже таке... Коли ж я до нього звернулася англійською, він також англійською, яка у нього, до того ж, була набагато кращою за російську запитав, чого я не говорю російською, я ж з України. Цікаве питання, нічого не скажеш. Я навіть розгубилася, і кілька секунд думала що відповісти. Довелося й собі вдаватися до демонстрації інтелекту і переходити на призабуту арабську, яку вивчала кілька років тому. Парадокс, проте цей чоловік і справді щиро був здивований, коли я йому пояснила, що в Україні єдиною державною мовою є українська, і цього поки що ніхто не скасовував.
У самому ж готелі, де відпочивали переважно росіяни, поляки, серби та українці, працівники могли говорити усіма цими мовами, окрім української. Екскурсії також проводилися усіма мовами, і знову ж таки без української. Хтось може апелювати до того, що українці вільно розуміють російську. Так. Але, як виявилося, майже всі араби у цьому містечку, які працюють у магазинах та готелях знають німецьку, хоча переважна більшість німецьких туристів можуть спілкуватися й англійською…
Проте, очевидно, питання тут зовсім не до працівників готелів чи торгівців, головним для яких у даному випадку є гроші, і не важливо гривні, рублі, долари, євро чи юані, а до самих українців. І демонстрацією тут є картина, яку мені довелося спостерігати у тому ж готелі, коли аніматор-араб запитав у однієї жінки з Україна, яка, якщо не помиляюся, приїхала десь із Черкаської області, чи вона «русская», на що вона відповіла «да».
Мій приїзд до Хургади, а прилетіла я рейсом із Києва, а не, наприклад, із Москви чи Пітера почався із того, що гід-араб почав вітати мене російською мовою. Не знаю, можливо, бідолашний вирішив приємно зробити чи продемонструвати свій інтелект. Але то вже таке... Коли ж я до нього звернулася англійською, він також англійською, яка у нього, до того ж, була набагато кращою за російську запитав, чого я не говорю російською, я ж з України. Цікаве питання, нічого не скажеш. Я навіть розгубилася, і кілька секунд думала що відповісти. Довелося й собі вдаватися до демонстрації інтелекту і переходити на призабуту арабську, яку вивчала кілька років тому. Парадокс, проте цей чоловік і справді щиро був здивований, коли я йому пояснила, що в Україні єдиною державною мовою є українська, і цього поки що ніхто не скасовував.
У самому ж готелі, де відпочивали переважно росіяни, поляки, серби та українці, працівники могли говорити усіма цими мовами, окрім української. Екскурсії також проводилися усіма мовами, і знову ж таки без української. Хтось може апелювати до того, що українці вільно розуміють російську. Так. Але, як виявилося, майже всі араби у цьому містечку, які працюють у магазинах та готелях знають німецьку, хоча переважна більшість німецьких туристів можуть спілкуватися й англійською…
Проте, очевидно, питання тут зовсім не до працівників готелів чи торгівців, головним для яких у даному випадку є гроші, і не важливо гривні, рублі, долари, євро чи юані, а до самих українців. І демонстрацією тут є картина, яку мені довелося спостерігати у тому ж готелі, коли аніматор-араб запитав у однієї жінки з Україна, яка, якщо не помиляюся, приїхала десь із Черкаської області, чи вона «русская», на що вона відповіла «да».
