Усі місяці перебування режиму «януковичів» при владі вони намагалися розхитати національну ідентичність і самоусвідомлення українського народу, з усіх сил підштовхуючи українців у бік «русского мира».
Але якщо ж Україна не для українців, то для кого ж тоді? Адже нікому не прийде в голову заперечувати належність Росії росіянам або Америки американцям? Це сприймається автоматично, як аксіома, котра не потребує доведення. І наразі формулювання «Україна для українців» – це зовсім не є нацизмом, націоналізмом чи навіть патріотизмом, як намагається дехто доводити. Це просто реалізм. Адже кожному своє і не більше. Але і не менше.
Якби, наприклад, у норвежця запитали, що Норвегія має бути не для норвежців, він би скоріше за все сприйняв це, як невдалий жарт. Але коли у своїй країні українців намагаються позбавити права титульної нації і зробити їхню мову за статусом і правами лише однією із багатьох інших на українських теренах, то тут вже не до жартів.
Заміщення українців
Історично сталося так, що в колишньому СРСР більшість іммігрантів в Україну були росіянами. Радянська влада навмисно перемішувала населення в, як їх тоді називали, національних республіках і заохочувала небажання новоприбулих мешканців України вивчати українську мову. Цілі регіони країни сьогодні мають великий відсоток переселенців радянського часу, а в Криму вони взагалі становлять більшість. Що з цього вийшло, ми можемо наочно побачити на двадцятому році української незалежності. Якщо в країну вносяться чужі культури, які відмовляються натуралізуватися в країні, яка їх прийняла, а навпаки, бажають домінувати у всьому, то ситуація набуває таких критичних для українців рис, коли в країні цілеспрямовано і методично нищиться все українське.
Сьогодні за режиму «януковичів» Україна все більше і більше стає неукраїнською. Більшість старих і нових іммігрантів не бажають натуралізуватися в новій для них країні і вивчити українську мову. Навпаки, вони з усіх сил намагаються нав'язати свої звичаї і закони корінній нації. Дійшло до того, що понад 10% громадян (за паспортом) України, за соціологічними даними, не вважають себе українськими громадянами з відповідними обов’язками.
Наявність тих, хто не бажає натуралізуватися, а значить, і поважати звичаї і мову, не хоче бути готовими захищати державу, громадянами якої вони стали, це не що інше, як присутність чужорідних тіл в українському суспільному організмі. За такої ситуації український організм має або боротися з ними, відкидаючи модель, яку йому нав’язують, або ж загинути. Іншого шляху за ситуації, котра склалася, просто немає. Адже, коли етнос втрачає контроль над своєю власною нацією, він перестає контролювати свою долю. І коли українці прагнуть мати свою власну національну державу, це зовсім не нацизм, як трактують подібне прагнення ідеологи путінської шовіністичної Росії.
Русифікація не зменшилась
Після перемоги Помаранчевої революції Україна мала шанс, якщо не повністю припинити, то принаймні зменшити процес повзучої русифікації, котрий не припинявся в Україні і після здобуття нею незалежності у 1991 році. Але колишній Президент України Віктор Ющенко всі роки свого правління вів себе так, нібито російська тоталітарна загроза десь зникла. Команда Ющенка дещо сполошилась лише під час війни Росії з Грузією.
Нині, коли при владі в Україні російські ставленики, «братська» Росія не лише не припинила свої атаки на Україну, а взялася за боротьбу з українцями з новими силами. І хто б не був у Кремлі, але російська політика при цьому залишається незмінною. Недивлячись на те, що російські методи, тактика і стратегія змінювались і будуть змінюватися, але головна доктрина російської політики – підкорити світ і правити в ньому за своїми правилами – залишається завжди незмінною. І московський православний панславізм, за допомогою якого путінській режим сьогодні прагне встановити свій повний контроль над територією Української держави, є нічим іншим, як лише однією із форм московського загарбництва.
Одіозна фігура гаранта рабського стану України Януковича стала по-справжньому дорогоцінною знахідкою для Кремля. Адже він, активізуючи процес витіснення України з України, дає всі підстави Москві стверджувати, що українці добровільно відмовляються від своєї національної ідентичності і стають на шлях виправлення своєї сепаратистської і розкольницької діяльності.
Водночас Москва робить все для того, щоб якнайшвидше асимілювати українське населення Росії. І, як вважають представники українських громадських організацій у Росії, наявний «національно-культурний тероризм» Кремля проти українців у Росії. Оскільки спроби «політичної зачистки» українського руху і українських організацій Росії дають підстави вважати, що всі слова представників російської влади про стратегічне партнерство Росії і України, а також про братерство російського і українського народів є лише ритуальною риторикою і не відповідають їх справжнім планам і намірам.
Від часу приходу в Росії до влади Володимира Путіна Москва розв’язала неоголошену інформаційну війну проти України в телеефірі та інтернеті. Все це разом із тотальним домінуванням російської преси, книги і кінопродукції, російської попси на FM-радіостанціях в Україні не лише розмиває український культурний національний простір, а й сприяє зменшенню кількості носіїв української мови в Україні.
Релігія на службі «русского мира»
Навіть релігія поставлена Кремлем і Луб’янкою на службу ідеї створення «русского мира» в Україні. Московський патріархат, вплив якого беззастережно підтримує правлячий режим «донецьких», засилає в Україну псевдодуховних пастирів, які за вказівками із Москви співають анафему українським патріотам. Взагалі, скільки Росії потрібно в Україні? У Москві вважають стільки, щоб повністю і незворотно витіснити Україну з України.
Очевидно, що церква для кожної християнської нації є консолідуючим фактором. Вона мусить стати вчителькою моралі, прищепляти любов до ближнього, до своєї Батьківщини і до свого народу. Проте в московської церкви – зовсім інші цілі. Прищепити українцям, що вони «малороси», нація без історії і імені, без минулого і майбутнього. Культивуючи паралельно комплекси меншовартості перед «старшим» братом і бездержавності. Тому не можна не погодитися зі словами патріарха УПЦ Київського патріархату Філарета, що «без незалежної Церкви не може бути незалежної України».
Цілком можна сказати, що нині Росія продовжує свою колоніальну політику щодо України, котра розпочата ще Російською імперією в XVIII столітті. І сьогодні російська церква і її місіонери фактично виконують приховану роль колишньої Малоросійської колегії, беручи під свій контроль значну частину українського життя і навертаючи при цьому українців до колаборанства, а не до духовних цінностей. Тому режим «януковичів», Луб’янка, російська церква працюють всі в одному визначеному Кремлем напрямку: якнайшвидшої і остаточної русифікації всієї України.
Але якщо ж Україна не для українців, то для кого ж тоді? Адже нікому не прийде в голову заперечувати належність Росії росіянам або Америки американцям? Це сприймається автоматично, як аксіома, котра не потребує доведення. І наразі формулювання «Україна для українців» – це зовсім не є нацизмом, націоналізмом чи навіть патріотизмом, як намагається дехто доводити. Це просто реалізм. Адже кожному своє і не більше. Але і не менше.
Якби, наприклад, у норвежця запитали, що Норвегія має бути не для норвежців, він би скоріше за все сприйняв це, як невдалий жарт. Але коли у своїй країні українців намагаються позбавити права титульної нації і зробити їхню мову за статусом і правами лише однією із багатьох інших на українських теренах, то тут вже не до жартів.
Заміщення українців
Історично сталося так, що в колишньому СРСР більшість іммігрантів в Україну були росіянами. Радянська влада навмисно перемішувала населення в, як їх тоді називали, національних республіках і заохочувала небажання новоприбулих мешканців України вивчати українську мову. Цілі регіони країни сьогодні мають великий відсоток переселенців радянського часу, а в Криму вони взагалі становлять більшість. Що з цього вийшло, ми можемо наочно побачити на двадцятому році української незалежності. Якщо в країну вносяться чужі культури, які відмовляються натуралізуватися в країні, яка їх прийняла, а навпаки, бажають домінувати у всьому, то ситуація набуває таких критичних для українців рис, коли в країні цілеспрямовано і методично нищиться все українське.
Сьогодні за режиму «януковичів» Україна все більше і більше стає неукраїнською. Більшість старих і нових іммігрантів не бажають натуралізуватися в новій для них країні і вивчити українську мову. Навпаки, вони з усіх сил намагаються нав'язати свої звичаї і закони корінній нації. Дійшло до того, що понад 10% громадян (за паспортом) України, за соціологічними даними, не вважають себе українськими громадянами з відповідними обов’язками.
Наявність тих, хто не бажає натуралізуватися, а значить, і поважати звичаї і мову, не хоче бути готовими захищати державу, громадянами якої вони стали, це не що інше, як присутність чужорідних тіл в українському суспільному організмі. За такої ситуації український організм має або боротися з ними, відкидаючи модель, яку йому нав’язують, або ж загинути. Іншого шляху за ситуації, котра склалася, просто немає. Адже, коли етнос втрачає контроль над своєю власною нацією, він перестає контролювати свою долю. І коли українці прагнуть мати свою власну національну державу, це зовсім не нацизм, як трактують подібне прагнення ідеологи путінської шовіністичної Росії.
Русифікація не зменшилась
Після перемоги Помаранчевої революції Україна мала шанс, якщо не повністю припинити, то принаймні зменшити процес повзучої русифікації, котрий не припинявся в Україні і після здобуття нею незалежності у 1991 році. Але колишній Президент України Віктор Ющенко всі роки свого правління вів себе так, нібито російська тоталітарна загроза десь зникла. Команда Ющенка дещо сполошилась лише під час війни Росії з Грузією.
Нині, коли при владі в Україні російські ставленики, «братська» Росія не лише не припинила свої атаки на Україну, а взялася за боротьбу з українцями з новими силами. І хто б не був у Кремлі, але російська політика при цьому залишається незмінною. Недивлячись на те, що російські методи, тактика і стратегія змінювались і будуть змінюватися, але головна доктрина російської політики – підкорити світ і правити в ньому за своїми правилами – залишається завжди незмінною. І московський православний панславізм, за допомогою якого путінській режим сьогодні прагне встановити свій повний контроль над територією Української держави, є нічим іншим, як лише однією із форм московського загарбництва.
Одіозна фігура гаранта рабського стану України Януковича стала по-справжньому дорогоцінною знахідкою для Кремля. Адже він, активізуючи процес витіснення України з України, дає всі підстави Москві стверджувати, що українці добровільно відмовляються від своєї національної ідентичності і стають на шлях виправлення своєї сепаратистської і розкольницької діяльності.
Водночас Москва робить все для того, щоб якнайшвидше асимілювати українське населення Росії. І, як вважають представники українських громадських організацій у Росії, наявний «національно-культурний тероризм» Кремля проти українців у Росії. Оскільки спроби «політичної зачистки» українського руху і українських організацій Росії дають підстави вважати, що всі слова представників російської влади про стратегічне партнерство Росії і України, а також про братерство російського і українського народів є лише ритуальною риторикою і не відповідають їх справжнім планам і намірам.
Від часу приходу в Росії до влади Володимира Путіна Москва розв’язала неоголошену інформаційну війну проти України в телеефірі та інтернеті. Все це разом із тотальним домінуванням російської преси, книги і кінопродукції, російської попси на FM-радіостанціях в Україні не лише розмиває український культурний національний простір, а й сприяє зменшенню кількості носіїв української мови в Україні.
Релігія на службі «русского мира»
Навіть релігія поставлена Кремлем і Луб’янкою на службу ідеї створення «русского мира» в Україні. Московський патріархат, вплив якого беззастережно підтримує правлячий режим «донецьких», засилає в Україну псевдодуховних пастирів, які за вказівками із Москви співають анафему українським патріотам. Взагалі, скільки Росії потрібно в Україні? У Москві вважають стільки, щоб повністю і незворотно витіснити Україну з України.
Очевидно, що церква для кожної християнської нації є консолідуючим фактором. Вона мусить стати вчителькою моралі, прищепляти любов до ближнього, до своєї Батьківщини і до свого народу. Проте в московської церкви – зовсім інші цілі. Прищепити українцям, що вони «малороси», нація без історії і імені, без минулого і майбутнього. Культивуючи паралельно комплекси меншовартості перед «старшим» братом і бездержавності. Тому не можна не погодитися зі словами патріарха УПЦ Київського патріархату Філарета, що «без незалежної Церкви не може бути незалежної України».
Цілком можна сказати, що нині Росія продовжує свою колоніальну політику щодо України, котра розпочата ще Російською імперією в XVIII столітті. І сьогодні російська церква і її місіонери фактично виконують приховану роль колишньої Малоросійської колегії, беручи під свій контроль значну частину українського життя і навертаючи при цьому українців до колаборанства, а не до духовних цінностей. Тому режим «януковичів», Луб’янка, російська церква працюють всі в одному визначеному Кремлем напрямку: якнайшвидшої і остаточної русифікації всієї України.
