Безліч американських фільмів починаються саме так: камера з висоти пташиного лету показує чорну жилу шосе, що розтинає вижовклу рівнину. Десь на обрії бовваніють скелі. Камера поволі опускається. Пісок і глина, покручене чорне деревце праворуч. Перекотиполе, що підстрибує над асфальтом, як щойно спечена картопля у дитячих долонях. Камера застигає при самому червоно-бурому ґрунті: в кадр влітає автомобіль, але вже за мить він разом з дорогою перетворюється на холодець. Таке враження, що повітря понад дорогою взагалі немає – лише густющі драглі, в яких тремтливою чорною мухою тоне машина.
Цього серпня багато хто міг спостерігати на вітчизняних шосе цей техаський ілюзіон розпеченого повітря, в якому все змінюється, плавиться, наповнюється обманом. Ось автомобіль вибирається на пагорб, і ліворуч, край дороги, спалахують надзвичайно яскраві крикливі кольори; вони поглинають один одного, змішуються; це нагадує кашу, зварену з веселки, яка помаленьку вибігає з каструлі.
Це видовище зачаровувало: прорізаний чорнотою малахіт лісосмуг, який монотонно заколисував мій погляд упродовж тривалого часу, раптом вибухнув такими льодяниками і відчуттям щастя, наче й не було двох годин спеки, поту і дрімотного запаморочення. Наче це барвисте й свіже невіть-що й було кінцевою метою моєї подорожі, яка взагалі-то мала би завершитися раціональніше: тим таки коктейлем спеки й поту на автовокзалі, що тимчасово перебрав на себе функції воріт до пекла з непримітним бічним виходом у місто, котре відрізнялось від пекла хіба що системою водопостачання для грішників; а втім, хтозна, може й у пеклі є кілька фонтанів.
Автомобіль наближав мене до олійного марева, і з кожною секундою відчуття щастя зіщулювалося, складалось, як картонна коробка. Свідомості ніколи не досить просто бачити, ця скотина хоче ще й розуміти, невіть-що її не влаштовує, бо воно ж неодмінно виявиться чимось. І що раніше – то краще. Їй, цій довбаній свідомості, так потрібні відповіді, наче вона знає, що з ними робити. Й відповідь з’явилася: спалахом, світловою гранатою усвідомлення.
Згусток плавлених фарб усе ще не дозволяв побачити чіткі обриси, але й у своїй плинності вони не залишали шансів помилитися: це був цвинтар. Настільки заквітчаний, наче всіх цих людей поховали в один день, і трапилось це не пізніше вчорашнього дня. Й життєрадісний вибух кольорів, очевидно, був зроджений лише цим фантастичним надміром вінків. З іншого боку, якось насторожувала відсутність чорного. Навіть на самому веселому кладовищі без чорного – ніяк. Цей колір з’являється сам, він знає, де його батьківщина. А тут навіть огорожі навколо пам’ятників біліли й зблискували.
Те, що ми називаємо реальністю...
Свідомість швидко познаходила всі відповіді, вона ж знає, що таке гробки, і як до цього дня поки ще живі причепурюють домівки поки що мертвих. Можливо, там ходять від одних родичів до інших десятки людей, між ними зблискують міддю оркестранти, що на замовлення виконують спершу щось невимовно печальне, але пізніше, вже по обіді, неодмінно зазвучать естрадні хіти, й голоси, зміцнені жалобою, сонцем та українськими поминальними традиціями, затягнуть іншої – відчуття втрати вміє слабнути. Можливо, мине ще півхвилини й уже сформований у свідомості образ обросте тими жилами й комірцями деталей, що їх укупі ми й називаємо реальністю.
Та поки що – перламутрове мерехтіння тримає оборону, повітряна завіса не втрачає щільності. Та ось з’явився рух, і він таки був неочікуваний навіть для найвеселішого цвинтаря у світі. Здавалося, що то крутився хрест на одному з найближчих пам’ятників. Цей обертальний рух, який перетворював уявного хреста на сваргу, надавав копняків свідомості разом із її хвацько підібраними відповідями. Хрест на могилі не може так крутитися, як флюгер. Хіба що це і є флюгер. Хрест-флюгер в гіпсових руках, чиї зелені рукави й червоний ковпак на голові якось не личать навіть сучасним уявленням про надгробки.
Минає ще кілька секунд, і від веселого цвинтаря не залишається нічого; немає більше вогненних змій над асфальтом – вони повзуть далеко попереду, тягнуть за собою облудне покривало, милостиво залишають дійсність такою, якою вона є. І скорботний Ісус під хрестом миттєво перетворюється на пузатого гнома з жердиною флюгера в рожевій руці, а Матір Божа з янголятком – на Білосніжку, біля ніг якої ластиться оленятко Бембі. Це не цвинтар, а всього лише виставка-продаж садових скульптур, тріумф кічу й джерело одержимості альпійськими гірками. Це справді вибух льодяників і веселкова каша, що вибігає з каструлі. Звірята й казкові будиночки, райські дерева та млинки – хіба це місце не може бути кінцевою метою твоєї подорожі?
Свідомість мовчить. Потім каже: так, це місце підходить. Тут більше щастя й умиротворення, ніж на автовокзалі. Спершу мене дивує, чому ця потвора так швидко подобріла після своєї поразки. Але автомобіль виїжджає на пагорб, і за карамельними парканчиками й небесними клумбами починається сіро-чорна пляма: занедбаний сільський цвинтар.
Цього серпня багато хто міг спостерігати на вітчизняних шосе цей техаський ілюзіон розпеченого повітря, в якому все змінюється, плавиться, наповнюється обманом. Ось автомобіль вибирається на пагорб, і ліворуч, край дороги, спалахують надзвичайно яскраві крикливі кольори; вони поглинають один одного, змішуються; це нагадує кашу, зварену з веселки, яка помаленьку вибігає з каструлі.
Це видовище зачаровувало: прорізаний чорнотою малахіт лісосмуг, який монотонно заколисував мій погляд упродовж тривалого часу, раптом вибухнув такими льодяниками і відчуттям щастя, наче й не було двох годин спеки, поту і дрімотного запаморочення. Наче це барвисте й свіже невіть-що й було кінцевою метою моєї подорожі, яка взагалі-то мала би завершитися раціональніше: тим таки коктейлем спеки й поту на автовокзалі, що тимчасово перебрав на себе функції воріт до пекла з непримітним бічним виходом у місто, котре відрізнялось від пекла хіба що системою водопостачання для грішників; а втім, хтозна, може й у пеклі є кілька фонтанів.
Автомобіль наближав мене до олійного марева, і з кожною секундою відчуття щастя зіщулювалося, складалось, як картонна коробка. Свідомості ніколи не досить просто бачити, ця скотина хоче ще й розуміти, невіть-що її не влаштовує, бо воно ж неодмінно виявиться чимось. І що раніше – то краще. Їй, цій довбаній свідомості, так потрібні відповіді, наче вона знає, що з ними робити. Й відповідь з’явилася: спалахом, світловою гранатою усвідомлення.
Згусток плавлених фарб усе ще не дозволяв побачити чіткі обриси, але й у своїй плинності вони не залишали шансів помилитися: це був цвинтар. Настільки заквітчаний, наче всіх цих людей поховали в один день, і трапилось це не пізніше вчорашнього дня. Й життєрадісний вибух кольорів, очевидно, був зроджений лише цим фантастичним надміром вінків. З іншого боку, якось насторожувала відсутність чорного. Навіть на самому веселому кладовищі без чорного – ніяк. Цей колір з’являється сам, він знає, де його батьківщина. А тут навіть огорожі навколо пам’ятників біліли й зблискували.
Те, що ми називаємо реальністю...
Свідомість швидко познаходила всі відповіді, вона ж знає, що таке гробки, і як до цього дня поки ще живі причепурюють домівки поки що мертвих. Можливо, там ходять від одних родичів до інших десятки людей, між ними зблискують міддю оркестранти, що на замовлення виконують спершу щось невимовно печальне, але пізніше, вже по обіді, неодмінно зазвучать естрадні хіти, й голоси, зміцнені жалобою, сонцем та українськими поминальними традиціями, затягнуть іншої – відчуття втрати вміє слабнути. Можливо, мине ще півхвилини й уже сформований у свідомості образ обросте тими жилами й комірцями деталей, що їх укупі ми й називаємо реальністю.
Та поки що – перламутрове мерехтіння тримає оборону, повітряна завіса не втрачає щільності. Та ось з’явився рух, і він таки був неочікуваний навіть для найвеселішого цвинтаря у світі. Здавалося, що то крутився хрест на одному з найближчих пам’ятників. Цей обертальний рух, який перетворював уявного хреста на сваргу, надавав копняків свідомості разом із її хвацько підібраними відповідями. Хрест на могилі не може так крутитися, як флюгер. Хіба що це і є флюгер. Хрест-флюгер в гіпсових руках, чиї зелені рукави й червоний ковпак на голові якось не личать навіть сучасним уявленням про надгробки.
Минає ще кілька секунд, і від веселого цвинтаря не залишається нічого; немає більше вогненних змій над асфальтом – вони повзуть далеко попереду, тягнуть за собою облудне покривало, милостиво залишають дійсність такою, якою вона є. І скорботний Ісус під хрестом миттєво перетворюється на пузатого гнома з жердиною флюгера в рожевій руці, а Матір Божа з янголятком – на Білосніжку, біля ніг якої ластиться оленятко Бембі. Це не цвинтар, а всього лише виставка-продаж садових скульптур, тріумф кічу й джерело одержимості альпійськими гірками. Це справді вибух льодяників і веселкова каша, що вибігає з каструлі. Звірята й казкові будиночки, райські дерева та млинки – хіба це місце не може бути кінцевою метою твоєї подорожі?
Свідомість мовчить. Потім каже: так, це місце підходить. Тут більше щастя й умиротворення, ніж на автовокзалі. Спершу мене дивує, чому ця потвора так швидко подобріла після своєї поразки. Але автомобіль виїжджає на пагорб, і за карамельними парканчиками й небесними клумбами починається сіро-чорна пляма: занедбаний сільський цвинтар.
