Але мова зараз не про те, а про український чинник війни на Далекому Сході, який став одним із останніх театрів воєнних операцій Другої світової. Йдеться про речі, маловідомі не тільки широкому загалові, а й багатьом викладачам історії; тим часом, українці зіграли далеко не останню роль у тих драматичних подіях ХХ століття.
Генерали й рядові
За переписом 1926 року, на радянському Далекому Сході мешкали 315.000 етнічних українців (реально їх було значно більше, але царська політика русифікації давалася взнаки).
В деяких місцях так званого «Зеленого Клину» частка українців становила понад 50% населення. До цього слід додати сотні тисяч в’язнів ҐУЛАҐу та спецпоселенців із Радянської України, яких влада відправляла сюди з кінця 1920-х років, та українців-вояків розгорнутого тут 1938 року Далекосхідного фронту.
У цей час реальні національно-культурні права далекосхідних українців відчутно зменшилися в порівнянні з першими пореволюційним роками, коли більшовики ще не контролювали регіон.
Це зафіксував у своїх циклах репортажів «Листи з далекої подорожі» і «Великим Сибірським шляхом» молодий кореспондент харківських «Вістей» Микола Трублаїні, який упродовж 1926-27 років подорожував Далеким Сходом. До 1923 року у регіоні існували сотні українських шкіл, поставало питання про створення українських вишів, існували українські видавництва та періодика. Майже все це було дуже швидко зліквідоване, попри проголошену владою політику «українізації».
Та, попри це, факт залишається фактом: під час Другої світової війни з радянського боку українці на Далекому Сході становили одну з найбільших чисельно частин населення та складу військових з’єднань. Українцем був і командувач Далекосхідним фронтом у 1941-43 роках генерал армії Йосип Апанасенко – непересічний, проте маловідомий сьогодні полководець.
Петро ГригоренкоЯк згадував знаний дисидент радянських часів генерал (тоді – підполковник) Петро Григоренко, котрий служив у 1941-43 роках у штабі Далекосхідного фронту, з червня 1941 по червень 1942 року з Далекого Сходу на радянсько-німецький фронт були перекинуті 22 повністю укомплектовані й озброєні дивізії. Сталін фактично кинув напризволяще цей регіон СРСР, залишивши там із кадрових військ одну дивізію. Відправлені дивізії командувач фронтом компенсував формуванням нових з’єднань із призовників старшого віку (до 55 років), із молоді з «неблагонадійних» сімей «зрадників батьківщини» і з висмикнутих з ҐУЛАҐу зеків (підпорядкувати собі НКВД у регіоні – це було нечуваним нахабством, і саме його вчинив генерал Апанасенко). Зброю для цих формувань виробляли переважно на місці.
Отож коли закінчилися кадрові дивізії, Сталін почав забирати на фронт й «апанасенківців». На загал, до травня 1945 року з Далекого Сходу на Захід були перекинуті 25 стрілецьких, 5 танкових, 3 кавалерійські й 1 моторизована дивізії, 19 окремих бригад та 8 окремих полків, загалом майже 350.000 особового складу. Саме ці дивізії, бригади та полки, чомусь звані у радянській історіографії «сибірськими», стали вирішальною силою у битві за Москву у листопаді-грудні 1941 року. Саме вони (їхня друга хвиля) зіграли вагому роль під Сталінградом. А нові військові з’єднання стримували японців від нападу на СРСР. І як би не ставитися критично до тоталітарного більшовицького ладу, але слід визнати: рішучі та нестандартні дії генерала Апанасенка скоротили тривалість війни та кількість її жертв. Адже, скажімо, у разі загарбання Японією радянського Далекого Сходу владні кола цієї держави одержали б багатющі природні ресурси, які дали б їй змогу вести війну на Тихому океані щонайменше до 1946 року.
Генерал Апанасенко загинув під час Курської битви у 1943 році від якогось «випадкового осколку» (мавр зробив свою справу, мавр став небезпечним?).
А в серпні 1945 року далекосхідні війська Червоної армії здійснили блискавичну стратегічну операцію з розгрому японських військ у Маньчжурії та Північній Кореї. Але що впадає в око: якщо українці у військах становили від чверті до третини від їхньої чисельності, то серед 17 командармів українцем був тільки один – танкіст Кравченко...
По той бік радянського кордону
Утім, на Далекому Сході українці селилися не тільки в межах Російської імперії. Кілька десятків тисяч вихідців із України осіло у Маньчжурії, яка до 1930-х років формально належала Китайській державі. Українці працювали на будівництві Східно-Китайської залізниці, що його провадив уряд Російської імперії, а потім забезпечували функціонування цієї залізниці і цілої низки промислових підприємств уздовж неї. Центром українського громадського життя у Маньчжурії на початку ХХ століття стало місто Харбін, де діяли освітні та культурницькі заклади, виходили друком періодичні видання. Розгорталася й політична активність, особливо після падіння в Росії самодержавства та створення у Києві Центральної Ради.
Разом із українцями Зеленого Клину українці Маньчжурії сформували кілька стрілецьких сотень, які наприкінці 1917 – на початку 1918 року виїхали до Києва захищати УНР (і дехто з них справді пробився на українські терени!). Після падіння наприкінці 1922 року самостійної Далекосхідної республіки, де українські організації відігравали значну роль, кілька тисяч українців змушені були перейти через кордон новоствореного СРСР до Маньчжурії; у першій половині 1930-х років до них додалося кілька сотень утікачів з ҐУЛАҐу та з місць примусового поселення.
Євген КоновалецьУкраїнське життя у Маньчжурії пожвавилося 1931-го року після утворення сателітної держави Маньчжоу-Ґо. У низці міст були створені осередки ОУН; голова організації полковник Євген Коновалець вислав на Далекий Схід кілька груп активістів, які включилися у місцеву громадську діяльність. У разі війни між СРСР і Японією ОУН вважала за можливе створення Далекосхідної Української держави під японським протекторатом. Це була цілковито утопічна ідея – сподіватися на те, що подолати один тоталітарний режим і забезпечити права українців залюбки візьметься інший режим, також дуже далекий від демократії. Тим більше, що японський уряд зробив ставку на російських поселенців та емігрантів; 1937 року майже всі легальні українські організації Маньчжурії були заборонені.
Відтак не дивно, що у серпні 1945 року значна частина українців Маньчжурії радо зустріла радянські війська, де багато хто радо відгукувався на вітання українською мовою. Тим більше, що йшлося про закінчення осоружної війни, про ствердження, як видавалося, миру й братерства народів. Проте вже у жовтні того ж року у Маньчжурії розпочинається стандартний сталінський терор; одразу ж були заарештовані та в більшості розстріляні сотні активістів українського руху, в тому числі полковник армії УНР Юрій Рой та професор Іван Шлендик. Ті з українців Маньчжурії, хто встиг утекти до інших районів Китаю, на початку 1949-го року були разом з рештою українців Китаю евакуйовані на Філіппіни, звідки згодом виїхали до Канади, Аргентини, США та Австралії. А той, хто не зумів чи не схотів зробити цього, той пішов або на розстріл, або в концтабори ҐУЛАҐу.
На тому завершилася піввікова історія українських поселень у Маньчжурії; саме тоді, коли планета раділа закінченню трагічних подій неймовірних масштабів, для тих українців, які були «визволені» у цьому регіоні Червоною армією, трагедія тільки розпочиналася...
Символи та уроки війни
...Одна з ключових битв на Тихому океані розгорілася на острові Іводзіма наприкінці зими 1945 року. Американські війська прагнули здобути цей острів, бо він давав можливість створити на ньому авіабазу, літаки якої контролювали б повітряний простір над Японськими островами. Ясна річ, японське командування прагнуло цього не допустити. Проте американська морська піхота билася самовіддано, і невдовзі на найвищій горі острова був встановлений прапор США. Одним із морських піхотинців, котрі цей прапор підняли, був син емігрантів-лемків сержант Михайло Стренк.
А 2 вересня 1945 року акт про капітуляцію Японії від імені СРСР підписав генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко – один із справді бойових командирів Другої світової війни. І хоча свободу Україні закінчення цієї війни не принесло, все ж у світі стало менше тоталітарних та деспотичних режимів, які щедро проливали українську кров в ім’я своїх геополітичних інтересів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Генерали й рядові
За переписом 1926 року, на радянському Далекому Сході мешкали 315.000 етнічних українців (реально їх було значно більше, але царська політика русифікації давалася взнаки).
В деяких місцях так званого «Зеленого Клину» частка українців становила понад 50% населення. До цього слід додати сотні тисяч в’язнів ҐУЛАҐу та спецпоселенців із Радянської України, яких влада відправляла сюди з кінця 1920-х років, та українців-вояків розгорнутого тут 1938 року Далекосхідного фронту.
У цей час реальні національно-культурні права далекосхідних українців відчутно зменшилися в порівнянні з першими пореволюційним роками, коли більшовики ще не контролювали регіон.
Це зафіксував у своїх циклах репортажів «Листи з далекої подорожі» і «Великим Сибірським шляхом» молодий кореспондент харківських «Вістей» Микола Трублаїні, який упродовж 1926-27 років подорожував Далеким Сходом. До 1923 року у регіоні існували сотні українських шкіл, поставало питання про створення українських вишів, існували українські видавництва та періодика. Майже все це було дуже швидко зліквідоване, попри проголошену владою політику «українізації».
Та, попри це, факт залишається фактом: під час Другої світової війни з радянського боку українці на Далекому Сході становили одну з найбільших чисельно частин населення та складу військових з’єднань. Українцем був і командувач Далекосхідним фронтом у 1941-43 роках генерал армії Йосип Апанасенко – непересічний, проте маловідомий сьогодні полководець.
Отож коли закінчилися кадрові дивізії, Сталін почав забирати на фронт й «апанасенківців». На загал, до травня 1945 року з Далекого Сходу на Захід були перекинуті 25 стрілецьких, 5 танкових, 3 кавалерійські й 1 моторизована дивізії, 19 окремих бригад та 8 окремих полків, загалом майже 350.000 особового складу. Саме ці дивізії, бригади та полки, чомусь звані у радянській історіографії «сибірськими», стали вирішальною силою у битві за Москву у листопаді-грудні 1941 року. Саме вони (їхня друга хвиля) зіграли вагому роль під Сталінградом. А нові військові з’єднання стримували японців від нападу на СРСР. І як би не ставитися критично до тоталітарного більшовицького ладу, але слід визнати: рішучі та нестандартні дії генерала Апанасенка скоротили тривалість війни та кількість її жертв. Адже, скажімо, у разі загарбання Японією радянського Далекого Сходу владні кола цієї держави одержали б багатющі природні ресурси, які дали б їй змогу вести війну на Тихому океані щонайменше до 1946 року.
Генерал Апанасенко загинув під час Курської битви у 1943 році від якогось «випадкового осколку» (мавр зробив свою справу, мавр став небезпечним?).
А в серпні 1945 року далекосхідні війська Червоної армії здійснили блискавичну стратегічну операцію з розгрому японських військ у Маньчжурії та Північній Кореї. Але що впадає в око: якщо українці у військах становили від чверті до третини від їхньої чисельності, то серед 17 командармів українцем був тільки один – танкіст Кравченко...
По той бік радянського кордону
Утім, на Далекому Сході українці селилися не тільки в межах Російської імперії. Кілька десятків тисяч вихідців із України осіло у Маньчжурії, яка до 1930-х років формально належала Китайській державі. Українці працювали на будівництві Східно-Китайської залізниці, що його провадив уряд Російської імперії, а потім забезпечували функціонування цієї залізниці і цілої низки промислових підприємств уздовж неї. Центром українського громадського життя у Маньчжурії на початку ХХ століття стало місто Харбін, де діяли освітні та культурницькі заклади, виходили друком періодичні видання. Розгорталася й політична активність, особливо після падіння в Росії самодержавства та створення у Києві Центральної Ради.
Разом із українцями Зеленого Клину українці Маньчжурії сформували кілька стрілецьких сотень, які наприкінці 1917 – на початку 1918 року виїхали до Києва захищати УНР (і дехто з них справді пробився на українські терени!). Після падіння наприкінці 1922 року самостійної Далекосхідної республіки, де українські організації відігравали значну роль, кілька тисяч українців змушені були перейти через кордон новоствореного СРСР до Маньчжурії; у першій половині 1930-х років до них додалося кілька сотень утікачів з ҐУЛАҐу та з місць примусового поселення.
Відтак не дивно, що у серпні 1945 року значна частина українців Маньчжурії радо зустріла радянські війська, де багато хто радо відгукувався на вітання українською мовою. Тим більше, що йшлося про закінчення осоружної війни, про ствердження, як видавалося, миру й братерства народів. Проте вже у жовтні того ж року у Маньчжурії розпочинається стандартний сталінський терор; одразу ж були заарештовані та в більшості розстріляні сотні активістів українського руху, в тому числі полковник армії УНР Юрій Рой та професор Іван Шлендик. Ті з українців Маньчжурії, хто встиг утекти до інших районів Китаю, на початку 1949-го року були разом з рештою українців Китаю евакуйовані на Філіппіни, звідки згодом виїхали до Канади, Аргентини, США та Австралії. А той, хто не зумів чи не схотів зробити цього, той пішов або на розстріл, або в концтабори ҐУЛАҐу.
На тому завершилася піввікова історія українських поселень у Маньчжурії; саме тоді, коли планета раділа закінченню трагічних подій неймовірних масштабів, для тих українців, які були «визволені» у цьому регіоні Червоною армією, трагедія тільки розпочиналася...
Символи та уроки війни
...Одна з ключових битв на Тихому океані розгорілася на острові Іводзіма наприкінці зими 1945 року. Американські війська прагнули здобути цей острів, бо він давав можливість створити на ньому авіабазу, літаки якої контролювали б повітряний простір над Японськими островами. Ясна річ, японське командування прагнуло цього не допустити. Проте американська морська піхота билася самовіддано, і невдовзі на найвищій горі острова був встановлений прапор США. Одним із морських піхотинців, котрі цей прапор підняли, був син емігрантів-лемків сержант Михайло Стренк.
А 2 вересня 1945 року акт про капітуляцію Японії від імені СРСР підписав генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко – один із справді бойових командирів Другої світової війни. І хоча свободу Україні закінчення цієї війни не принесло, все ж у світі стало менше тоталітарних та деспотичних режимів, які щедро проливали українську кров в ім’я своїх геополітичних інтересів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
