Навіть Перша світова війна була похідною від попередніх, дуже важких і просто-таки страшних історичних стратегій, і вона була абсолютно невідворотною. Її розпочали не тоталітаризми, а європейські демократії. Тому що навіть дуже консервативна тогочасна кайзерівська Німеччина була країною демократичною, яка не знала жодного політв’язня – зрозуміло, до початку війни. Так само й Австрійська імперія. Але вони почали війну вкупі зі зразковими західними демократіями – англо-французькою передовсім.
А 1918 року, коли війна начебто скінчилася, почалася наступна стадія цієї кризи, і рано чи пізно вона повинна була завершитися ситуацією 1938–1939 років, коли війна розгорілася на повну силу. Словом, можна говорити про те, що 1914-й і 1939 роки – це не Перша і Друга світові війни, а взагалі світова війна, що обіймає майже все ХХ століття. Тому що в 1945 році вона не скінчилася, вона продовжувалась у різних жанрах: десь через п’ятирічку забушувала Корейська війна, вслід за тим – війна в Індокитаї. Зрештою, ця світова війна 1910-х – кінця 1990-х років обіймає ціле століття.
Хто винний?
Шукати тут винуватців, чесно кажучи, важко з дуже простої причини. Це, як сказала гола Маргарита в романі Булгакова «Майстер і Маргарита», невидима і вільна, слухаючи московських бабусь, які сварилися на кухні поміж собою: «Обидві ви хороші». Всі винні в тому, що трапилося в тому столітті: і демократії, і тоталітаризми, а після 1945 року – і Захід, і Схід. Людство має зрозуміти, що воно у тому столітті на кожному кроці робило страшні помилки.
А тепер ми робимо помилку щодо хронології. Нам видається, що Друга світова війна розпочалася саме у вересні 1939 року. А вона, власне, почалася тієї хвилини 1919 року, коли західні демократії у Версалі підписали такі умови поразки Німеччини, після яких неодмінно мав відбутися страшний реванш германського етносу, що за нього розплатився потім і цей етнос, і весь світ. Звісно, кожний із тогочасних лідерів, кожний уряд, кожна держава відповідає за те, що по тому розгорталося вже в режимі неймовірної кризи, яка називається «тотальною війною» – словечко, яке з’являється в німецькому обігу ще на початку 1930-х років, а потім його бере на озброєння нацистський уряд у 1940-х роках.
Треба щонайглибше замислитися над тим, що трапилось, і не перекладати вину з одних плечей на інші – всі винні. Винна французька демократія, яка не просто хотіла поглибити свій реванш у 1919-му, а діяла на саме усунення Німеччини як великої потуги з європейської та світової мапи. Якось ми забуваємо про те, що після 1919 року мали місце спроби західних демократій усунути саму можливість угорської державності. І угорці негайно взяли реванш: Угорщина буквально у кільканадцять днів оголосила себе комуністичною. Я не думаю, що ті, хто це робив, були поспіль комуністами.
Майже водночас Захід на повну силу ставить на усунення будь-якої турецької державності. Чим це скінчилося, відомо: продовженням Першої світової війни у вигляді війни турків із греками і цілковитої поразки греків у цій війні. А під кінець 1930-х років Туреччина, ніби вже доволі секуляризована, ба, навіть із деякими парламентськими інституціями, після смерті диктатора – свого «великого лідера» Ататюрка – раптом стає союзницею Німеччини. Не тому, що тогочасна Туреччина так любила нацистський Берлін, – це був її реванш західній демократії за те, як вона себе поводила наприкінці 1910-х – на початку 1920-х років.
Ми у цій епосі вбачаємо нібито хаос – такий страшний політичний і воєнний броунів рух. А з другого боку, все це дуже структурно, все це системно, але в зловісному напрямі цієї структури і цієї системи. Це похідне, передовсім, від тогочасного всесвітнього егоїзму, що в ньому ми не бачимо ніяких позитивних сил.
А тепер починають говорити, хто більше винен – чи Гітлер, чи Сталін? Один герой Солженіцина сказав: «Ну що питати з Гітлера – зрозуміло, що таке Гітлер». Але як гралися поміж собою дві надпотуги – західні демократії та Сталін! Приміром, у 1939 році: хто кого обдурить? А вслід за тим демократіям здалося, що вони в змозі протистояти Гітлеру. Засновник сіонізму Жаботинський на початку 1939 року говорив: ну що таке Німеччина в порівнянні із Польщею? От вона погрожувала Польщі, проте раптом виявилося, що це кулак, який проходить через повітря. Це було сказано у травні 1939 року.
Але не треба було перебільшувати і потугу нацистської Німеччини. Коли її танки за рік до того йшли у бік Відня, то часто-густо вони зупинялися, тому що не було пального. Все це можна було зупинити – і гітлеризм, і сталінізм, і якось поглибити системи західних демократій. Однак пригадаймо іспанські події: треба було підтримати Іспанію в напрямі можливого позитивного нейтралітету – не на користь гітлерів, салазарів, муссоліні, а на користь європейської демократії. Цього не було зроблено.
Всі тоді були, м’яко кажучи, мерзотниками. Інша річ, що під час війни людство зрозуміло, як далеко воно зайшло і що треба шукати якийсь інший вихід. Цей вихід після падіння Берліна скінчився падінням Токіо, і відомо, що цьому передувало. І спробуй середньому американцеві довести, що можна було б і не спалювати живцем сотні тисяч японців. Але одні союзники відповідним чином демонстрували свою потугу іншому союзникові. Це було зроблено так само, як і в Дрездені на початку 1945 року – десь в околицях роковин Червоної армії, яка тоді видавалась всемогутньою: мовляв, насправді вона не така вже і всемогутня в порівнянні з тим, що ви можете побачити в Дрездені. Де категорично не було ніяких військових об’єктів, так само, як і в Хіросімі і в Нагасакі.
ООН як утопія і гарант миру
Ось так можна подивитися на ту епоху. Однак належить знати конкретну стратегему кожного із тих мерзотників. Те, що, починаючи з поразки західної дипломатії у 1938–1939 роках, Сталін думав про те, як поділити Британську імперію поміж Берліном і Москвою, – це абсолютно точно. Є ось такі несподівані сигнали із цього боку. От Сергій Михайлович Ейзенштейн, великий радянський кінорежисер і разом із тим абсолютний кінослуга режиму, отримує завдання – зробити фільм «Анти-Лоуренс». Фільм, спрямований проти Лоуренса як провокатора арабського етносу, який він послав на повстання проти турків, тому що араби внаслідок цього повстання стали союзниками Британської імперії. Що це означає? Що Сталін збирався воювати з Англією. Натомість Англія у цей час готувала свої бомбардувальники для того, щоб бомбардувати Баку, і її можна було зрозуміти, оскільки бакинська нафта стала демонічною кров’ю Третього Райху.
Я думаю, що у військових архівах південних округів Радянського Союзу можна знайти багато матеріалів зі свідченнями про те, що Червона армія збиралася йти в бік Індії – зрозуміло, в союзі з Берліном. Коли 1941 року радянська армія з’явилася в Ірані, за тим стояла якась дуже продумана і точна вже не стратегія, а тактика.
Але нібито щось зміщувалось під кінець війни, і от – утопія Організації Об’єднаних Націй, що її засновує, серед іншого, Україна. До речі, за місяць до того Сталін думав, чи не вислати всіх українців, які були під німцями, далі на схід. Проте Хрущов йому пояснив, що ніякі каральні війська не зупинять відплатних партизанських операцій. А через місяць почалося створення Організації Об’єднаних Націй нібито суверенною Україною.
І тільки зараз із великими зусиллями закінчується та велика світова війна ХХ століття, яку належить назвати новою Столітньою війною.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
А 1918 року, коли війна начебто скінчилася, почалася наступна стадія цієї кризи, і рано чи пізно вона повинна була завершитися ситуацією 1938–1939 років, коли війна розгорілася на повну силу. Словом, можна говорити про те, що 1914-й і 1939 роки – це не Перша і Друга світові війни, а взагалі світова війна, що обіймає майже все ХХ століття. Тому що в 1945 році вона не скінчилася, вона продовжувалась у різних жанрах: десь через п’ятирічку забушувала Корейська війна, вслід за тим – війна в Індокитаї. Зрештою, ця світова війна 1910-х – кінця 1990-х років обіймає ціле століття.
Хто винний?
Шукати тут винуватців, чесно кажучи, важко з дуже простої причини. Це, як сказала гола Маргарита в романі Булгакова «Майстер і Маргарита», невидима і вільна, слухаючи московських бабусь, які сварилися на кухні поміж собою: «Обидві ви хороші». Всі винні в тому, що трапилося в тому столітті: і демократії, і тоталітаризми, а після 1945 року – і Захід, і Схід. Людство має зрозуміти, що воно у тому столітті на кожному кроці робило страшні помилки.
А тепер ми робимо помилку щодо хронології. Нам видається, що Друга світова війна розпочалася саме у вересні 1939 року. А вона, власне, почалася тієї хвилини 1919 року, коли західні демократії у Версалі підписали такі умови поразки Німеччини, після яких неодмінно мав відбутися страшний реванш германського етносу, що за нього розплатився потім і цей етнос, і весь світ. Звісно, кожний із тогочасних лідерів, кожний уряд, кожна держава відповідає за те, що по тому розгорталося вже в режимі неймовірної кризи, яка називається «тотальною війною» – словечко, яке з’являється в німецькому обігу ще на початку 1930-х років, а потім його бере на озброєння нацистський уряд у 1940-х роках.
Треба щонайглибше замислитися над тим, що трапилось, і не перекладати вину з одних плечей на інші – всі винні. Винна французька демократія, яка не просто хотіла поглибити свій реванш у 1919-му, а діяла на саме усунення Німеччини як великої потуги з європейської та світової мапи. Якось ми забуваємо про те, що після 1919 року мали місце спроби західних демократій усунути саму можливість угорської державності. І угорці негайно взяли реванш: Угорщина буквально у кільканадцять днів оголосила себе комуністичною. Я не думаю, що ті, хто це робив, були поспіль комуністами.
Майже водночас Захід на повну силу ставить на усунення будь-якої турецької державності. Чим це скінчилося, відомо: продовженням Першої світової війни у вигляді війни турків із греками і цілковитої поразки греків у цій війні. А під кінець 1930-х років Туреччина, ніби вже доволі секуляризована, ба, навіть із деякими парламентськими інституціями, після смерті диктатора – свого «великого лідера» Ататюрка – раптом стає союзницею Німеччини. Не тому, що тогочасна Туреччина так любила нацистський Берлін, – це був її реванш західній демократії за те, як вона себе поводила наприкінці 1910-х – на початку 1920-х років.
Ми у цій епосі вбачаємо нібито хаос – такий страшний політичний і воєнний броунів рух. А з другого боку, все це дуже структурно, все це системно, але в зловісному напрямі цієї структури і цієї системи. Це похідне, передовсім, від тогочасного всесвітнього егоїзму, що в ньому ми не бачимо ніяких позитивних сил.
А тепер починають говорити, хто більше винен – чи Гітлер, чи Сталін? Один герой Солженіцина сказав: «Ну що питати з Гітлера – зрозуміло, що таке Гітлер». Але як гралися поміж собою дві надпотуги – західні демократії та Сталін! Приміром, у 1939 році: хто кого обдурить? А вслід за тим демократіям здалося, що вони в змозі протистояти Гітлеру. Засновник сіонізму Жаботинський на початку 1939 року говорив: ну що таке Німеччина в порівнянні із Польщею? От вона погрожувала Польщі, проте раптом виявилося, що це кулак, який проходить через повітря. Це було сказано у травні 1939 року.
Але не треба було перебільшувати і потугу нацистської Німеччини. Коли її танки за рік до того йшли у бік Відня, то часто-густо вони зупинялися, тому що не було пального. Все це можна було зупинити – і гітлеризм, і сталінізм, і якось поглибити системи західних демократій. Однак пригадаймо іспанські події: треба було підтримати Іспанію в напрямі можливого позитивного нейтралітету – не на користь гітлерів, салазарів, муссоліні, а на користь європейської демократії. Цього не було зроблено.
Всі тоді були, м’яко кажучи, мерзотниками. Інша річ, що під час війни людство зрозуміло, як далеко воно зайшло і що треба шукати якийсь інший вихід. Цей вихід після падіння Берліна скінчився падінням Токіо, і відомо, що цьому передувало. І спробуй середньому американцеві довести, що можна було б і не спалювати живцем сотні тисяч японців. Але одні союзники відповідним чином демонстрували свою потугу іншому союзникові. Це було зроблено так само, як і в Дрездені на початку 1945 року – десь в околицях роковин Червоної армії, яка тоді видавалась всемогутньою: мовляв, насправді вона не така вже і всемогутня в порівнянні з тим, що ви можете побачити в Дрездені. Де категорично не було ніяких військових об’єктів, так само, як і в Хіросімі і в Нагасакі.
ООН як утопія і гарант миру
Ось так можна подивитися на ту епоху. Однак належить знати конкретну стратегему кожного із тих мерзотників. Те, що, починаючи з поразки західної дипломатії у 1938–1939 роках, Сталін думав про те, як поділити Британську імперію поміж Берліном і Москвою, – це абсолютно точно. Є ось такі несподівані сигнали із цього боку. От Сергій Михайлович Ейзенштейн, великий радянський кінорежисер і разом із тим абсолютний кінослуга режиму, отримує завдання – зробити фільм «Анти-Лоуренс». Фільм, спрямований проти Лоуренса як провокатора арабського етносу, який він послав на повстання проти турків, тому що араби внаслідок цього повстання стали союзниками Британської імперії. Що це означає? Що Сталін збирався воювати з Англією. Натомість Англія у цей час готувала свої бомбардувальники для того, щоб бомбардувати Баку, і її можна було зрозуміти, оскільки бакинська нафта стала демонічною кров’ю Третього Райху.
Я думаю, що у військових архівах південних округів Радянського Союзу можна знайти багато матеріалів зі свідченнями про те, що Червона армія збиралася йти в бік Індії – зрозуміло, в союзі з Берліном. Коли 1941 року радянська армія з’явилася в Ірані, за тим стояла якась дуже продумана і точна вже не стратегія, а тактика.
Але нібито щось зміщувалось під кінець війни, і от – утопія Організації Об’єднаних Націй, що її засновує, серед іншого, Україна. До речі, за місяць до того Сталін думав, чи не вислати всіх українців, які були під німцями, далі на схід. Проте Хрущов йому пояснив, що ніякі каральні війська не зупинять відплатних партизанських операцій. А через місяць почалося створення Організації Об’єднаних Націй нібито суверенною Україною.
І тільки зараз із великими зусиллями закінчується та велика світова війна ХХ століття, яку належить назвати новою Столітньою війною.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
