– Роман Скрипін: Літо таке спекотне і божевільне. Чи не так?
– Не знаю, чи божевільне. Принаймні, на це увагу не звертаєш, бо не маєш коли. Але те, що гаряче, це правда. Я народився в Карпатах, і для мене 20 градусів тепла у літі – найкраща температура. А це все, що зашкалює вище, це вже проблема.
– У вас там не божевільня під час прийому документів, під час іспитів?
– У Карпенка-Карого?
– Я маю на увазі, що літо не тільки спекотне, а й божевільне. Тому що те, що відбувається з освітою, принаймні, з подачею документів, з іспитами, нагадує більше штурм якоїсь фортеці.
– Пане Романе, театральний університет завжди стояв відокремлено. І недарма у нас іспити робилися раніше за всі навчальні заклади. Щоб ті люди, які вступають в університет, коли проваляться і не вступлять на театральний, мали можливість знайти себе в житті.
Бо величезна кількість людей вступає по кілька разів, щоб домогтись цієї мрії. Все ж таки манлива професія. Ніхто не знає, з яких вона складається елементів складності, але те, що вона манлива, це правда.
– Хто такий Богдан Бенюк, ми послухаємо біографію.
Богдан Бенюк, біографічна довідка
Український актор театру і кіно, телеведучий, народний артист України, президент Української діабетичної федерації Богдан Бенюк народився на Івано-Франківщині 26 травня 1957 року.
Вищу освіту отримав у Київському державному інституті театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого. Акторську кар’єру Бенюк розпочав на 2-му курсі театрального інституту, зігравши в картині Леоніда Бикова «Ати-бати йшли солдати». У Київський Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Бенюк прийшов у 1980-му і протягом багатьох років залишається одним із провідних акторів театру.
Разом із колегою Анатолієм Хостікоєвим, а також із театральним продюсером і режисером Мирославом Гринишиним у 1999 році Бенюк заснував українську компанію «Бенюк і Хостікоєв».
Із 1989 року Богдан Бенюк викладав у Київському театральному інституті. Але за 5 років через напружений графік зйомок та виступів припинив викладацьку роботу. Пізніше Бенюк погодився на запрошення Михайла Поплавського викладати на заочному відділенні режисерського факультету в Київському національному університеті культури та мистецтв. На телебаченні вів гумористичні передачі «Шоу одинокого холостяка» на Першому національному каналі та «Біла ворона» на каналі «1+1».
У 2006 році Богдан Бенюк балотувався у Верховну Раду V скликання в складі Всеукраїнського об’єднання «Свобода», однак партія не набрала достатньо виборчих голосів.
У серпні 1998 року Богдан Бенюк став лауреатом Державної премії України імені Олександра Довженка, у січні 2007 нагороджений Орденом «За заслуги» III степеня, у 2008-му – лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка.
Багато років щасливо одружений, має двох доньок, сина, внука та внучку.
Богдан Бенюк: Я маю орден «За заслуги» ще й ІІ ступеня. Цей орден я отримав на 90-річчя театру імені Івана Франка, через місяць після того, як на каденцію вступив Віктор Янукович.
Коли стало відомо, що я отримав з рук Януковича орден ІІ ступеня, багато «національно свідомих людей» почали мені відразу дзвонити, питати, що таке? Чому так швидко? За місяць і відразу здався?
Я відповідаю, що заспокойтеся, орден «За заслуги» ІІІ ступеня я отримав від Президента Ющенка, орден ІІ ступеня я отримав від Президента Януковича, а от орден «За заслуги» І ступеня я отримаю від майбутнього Президента Олега Тягнибока. Всі відразу заспокоїлись і більше цього не чіпали.
Роман Скрипін: Дотепно так…
– Я бачу, що ти не смієшся, значить, дотепно точно.
– Я навіть не знаю, що сказати. Хочу запитати про гуманітарну діяльність чинної влади, чи вона відрізняється від усіх попередніх.
– Ні, думаю, нічим не відрізняється. Багато тих речей, які, мені здається, потрібні, щоб підтримувати життєздатність людей, вони як не підтримувались попереднім урядом і Президентом, так сьогоднішнім так само.
– А чому Ваші друзі так реагували, що Янукович вручив орден?
– Це ж не друзі. Це друзі, які завжди шукають смажених фактів. От, наприклад, львівські газети, які мені дзвонили, вони ж написали потім у газеті, що, мовляв, лютий націоналіст Богдан Бенюк, який перебуває у Всеукраїнському об’єднанні «Свобода», отримав орден від такого Президента Януковича.
Тобто, не говорять про театр Франка, що я там щось зробив корисне, а береться сам факт, обрубуються всі похідні…
– Що значить «від такого Президента»?
– Вважалось за місяць після каденції, що новий Президент є найгіршим президентом, якого собі можна було уявити.
– Це так у Львові вважалось? Бо я не думаю, що в Донецьку хтось так вважав.
– Однак справа, коли журналіст або актор може дозволити у власному блозі, в приватній розмові дати оціночне судження, але я не можу зараз оцінювати Президента Януковича, тому я у Вас запитаю, яка Ваша оцінка?
– Я не можу йому дати оцінку. Думаю, діяння будь-кого, хто займає такий високий пост, не можна оцінювати за ці місяці, які пройшли. Треба дати людині зробити щось.
– Тобто, мало часу і подій? Бо я зараз піду по подіях.
– Все залежить від того, хто під яким кутом дивиться на ці події.
– Я під жодним кутом не дивлюсь. Просто буду зараз говорити про події і питати оцінку. А Ви дивіться вже, піж яким кутом Вам заманеться. Скажімо, харківські угоди Януковича-Медведєва?
– Суперові угоди, які вкотре не зачепили народ України. Поговорили та й забули.
– Тобто газ в обмін на 25 років продовження оренди…
– Абсолютно бім-бом. А те, що у Севастополі продовжена оренда флоту, також бім-бом, нормально для українського народу. Будь-що візьміть. Що піднімуть із серпня вартість газу, нормально, бім-бом. У мене таке враження, що зараз уряд, керівництво нове граються, як котик із мишкою. Дивляться, до яких пір можна гратися в котика й мишку з людьми, поки люди не будуть супротив якийсь робити.
– Якщо Ви ставитеся як бім-бом, то Ваші колеги по політичній діяльності давали вкрай негативні оцінки тим домовленостям. Пам’ятаєте, як ратифікували цю угоду в парламенті, кидали яйця уже не в Януковича, а в Литвина. Димові шашки кидали.
– Та він у парасолі був.
– Парасолю поставили.
– А звідки вони знали, що у Верховній Раді дощ піде?
– Завжди у ВР в охорони чиновників є парасолі.
– А там у ручці парасолі зовсім інше.
– Принаймні, у Яценюка також була парасоля, коли в нього кидали яйцем. Якщо не помиляюсь, це було у Львові.
– Серйозно? У нас яйценосна країна, з яйцями у нас пов’язані не тільки крашанки, а й багато всіляких речей.
– Щодо оцінок політичних. Говорили, що це трагедія українського народу.
– Ну не всі, напевне, Ви обрані канали дивитесь.
– Ну ясно, Радіо Свобода дає зовсім інші новини. У нашому житті має бути стьоб, бо якщо серйозно ставитись до всього, що у нас відбувається, треба мати стальні нерви. Я останнім часом уже не дивлюсь. Я розумію, що новини помінялись дружно у всіх телеканалів. А це вже говорить про те, що йде контроль ЦК КРПС.
– Не в усіх. Є винятки з правил.
– Може, ви дивитесь такі винятки.
– Нечисленні, але є. Повірте, я можу порівняти.
– У мене телевізор показує 12 каналів. Перший Інтернаціональний канал (це я його так називаю)…
– У Вашому трактуванні Інтернаціональний? А чи не образиться його керівництво?
– Не образиться. Вони також розуміються на стьобі. Отже, «1+1», «Україна», «Інтер», «Новий канал», ICTV, «5 канал» також змінюється з острахом на те, чи закриють його. От і все.
– Де найсмішніші новини?
– Я все-таки дивлюсь новини на «5 каналі». Мені здається, там вони більш правдоподібні.
– Тобто, гуманітарна діяльність влади у Вас також може потрапити під категорію «бім-бом».
– А гуманітарна – яка? У нас такої немає.
– Нова влада прийшла, вона говорить, що дубляж українською мовою в кінотеатрах…
– А-а-а, ви про це?! Я ж народний артист України, мені треба в лоб казати.
– Я оцінку даю в загальних рисах.
– Якщо казати про українське кіно і про дубляж, то зрозуміло. Пан Семиноженко говорив зі своїх висот, яких він досягнув, які він звання має і погляди на розвиток взагалі українського народу і ставлення до України. Він має таку позицію.
Якщо ми граємося в клондайк, який має бути на території України, де Україна буде ототожнювати тільки назву, тоді я розумію, що це треба визнати всім і це робити.
Я бачу, що уряд до цього йде. Тобто, підганяються зараз потреби, так би мовити, з освіти, культури, релігії, по всьому. Підганяється під такий жорсткий параметр, куди треба рухатись. І знову з огляду на те, чи буде українському народу бім-бом, чи ні.
– Те, що ми бачимо…
– Бім-бом.
– Я так не можу стверджувати, що в цілому всім бім-бом. Все ж таки є вдячні виборці, кількість їх не перевищує 35-36%. Якщо Ви не знаєте, це той відсоток, який обрав цього Президента, з яким ми сьогодні живемо в цій державі.
– Так я їх не маю на увазі. Я маю іншу сторону, які складають меншість, які підтримали на другому етапі Юлія Володимирівну. І ті, майже третина людей, які не прийшли взагалі на вибори.
– Ви маєте на увазі тих, які мовчать? Це їм бім-бом?
– Так. Бо все одно, якщо кажемо, що це загальнообраний Президент нашої держави, то так огульно не треба говорити. Ми ж розуміємо, що там є певний відсоток людей, які проголосували і підтримали Президента Януковича. Якби я себе поставив на його місце, то не дай Боже. Бо це розмежування, яке зараз існує, його нитками не зашити, це надзвичайно глибока рана. І доведена тими ж політиками з обох сторін, які зараз цю рану розхльобують.
Я розумію, що зараз на ситуації робити висновок і казати, що це рішення українського народу з приводу флоту, з приводу угод у Харкові, з приводу того, що ще буде, з приводу всіляких речей, які зараз йдуть.
Кажуть, що це рішення українського народу. Ні, це рішення тієї гілки влади, яка стоїть при владі, і тієї кількості людей, які підтримали цю владу. І ми бачимо, що половина українського народу стоїть осторонь цих речей.
– Ви помиляєтесь насправді. Чому я казав 36%? Тому що саме така кількість виборців від тих, хто має право голосу, обрали Президента. Ми вперше маємо Президента, обраного мінімумом голосів. Це менше, ніж половина виборців, які прийшли на виборчі дільниці.
– Це помилка на твердження того, що ті рішення, які зараз робить уряд та Президент, вони все одно мають підтримку меншості. Тому-то огульні рішення робити, а потім давати крок назад, заявляти щось… Треба знайти інший спосіб спілкування і вирішення доленосних питань, які вже мають своє визначення. Я маю на увазі Харків, Крим, останні зустрічі з нагоди 60-річчя Президента. Це ті речі, які матимуть зовсім іншим вихід.
От тісто коли дозріває, а потім буде пектися хліб, то не відомо, який він буде: глевкий чи ще який. І от мені здається, що ці моменти ще матимуть багато негативу. І та частина, якій ми кажемо вже бім-бом, це ж… Коли в селі били дзвони? Коли трапилась біда. Тоді село дізнавалось, що трапилось щось надзвичайне. Якщо воно рідко б’ється, то це ніби заклик до служби, а коли часто б’ється, то це вже пожежа…
Роман Скрипін: Хочу уточнити, Ви із заходу України. У чому феномен галичан, які часто, попри стереотипне уявлення, погоджуються на те, щоб іноді шкодити навіть власній державі. Не знаю, яких слів добрати, але так сформулюю.
– Якщо я тебе правильно зрозумів… Я хочу уточнити питання. Ти хочеш сказати, що величезна кількість людей, які народилися і себе вважають патріотами України, а в якийсь момент ступають до якоїсь грані і перетворюються на інше?
– Метаморфози з людиною відбуваються…
– Така ж сама річ відбувається не тільки на заході України.
– Я бачу це масово із заходу України. Тобто вони фактично є продажними людьми. Як тільки вони дістаються влади і ресурсів, у них міняється риторика, світогляд, вони починають підтримувати, як Ви говорите, антиукраїнські сили. Насправді це часто спостерігається.
– Пане Романе, я розумію, що зараз ті, хто слухає нас на заході України, вони у передінфарктному стані.
– Іноді варто сказати такі речі.
– Правда, для того, щоб не було бім-бому, обов’язково треба називати речі своїми іменами. На жаль, це так, але це схильність не тільки тих людей, які з Прикарпаття і Галицького краю, а й ті, хто живе і в центрі, і на сході України.
– Ми себе не любимо?
– Ми любимо, але надзвичайно тендітно, щоб ніхто не дізнався. Легко. Наприклад, мені в цьому плані подобаються росіяни, які надзвичайно потужно захищають своє, чи праві вони, чи ні. Або грузини, або поляки, або будь-яка інша країна, яка любить свою країну і захищає її. У нас цього немає. Щоб тільки не дізналась жінка, що я люблю сам себе…
– У нас любов до себе на межі з мастурбацією…
– Можливо, й так. Думаю, треба ще вміти робити цю мастурбацію.
– Напевне, варто не вживати такі терміни. Але це ж не матюки говоримо.
– А як треба?
– Треба огризатися, і огризатися потужно. Тому що ви ж бачите, що навіть ті, хто зараз керує державою, потихеньку граються в кицьки-мишки. Гра дуже цікава. Мені подобається пан Ющенко, він поїхав у Карпати, відпочиває. Таке враження, що він у бункер заховався.
– А чого Ви від нього очікуєте?
– Ну як? Я очікував, що він, маючи дивіденди за 5 років того, що відбувалось у нашій країні (не буду зараз оцінку тому робити, бо це болото, яке не можна вичерпати, в якому можна звинувачувати будь-кого), але зараз до чого це трапилось? Те керівництво, яке було
Звісно, дисципліну треба обов’язково. Бо ж ми повірили, що у нас в Україні демократія, але не знаємо, що це таке. А демократія, як мені здається, це в першу чергу сувора поведінка. Ті рамки, які існують у житті, мають дотримуватись всі, суворі норми поведінки.Має бути звичайний кодекс поведінки. А ми цього кодексу не маємо.
Тільки ми їдемо закордон, відразу відчуваємо, що о-па, ми робимося інакші. Ми відчуваємо, що в цій країні існує атмосфера певного устрою, поведінки, норм поведінки.
– Ви говорите про європейський зразок. Може, Ви тоді поясните феномен, чому українці, як ніхто інший, здатні принижувати себе у спілкуванні з іноземцями. Причому походження іноземців не має ніякого значення.
Якщо піти у посольство, де люди отримують візу, незалежно в яку вони їдуть країну, або коли люди їдуть потягом, ніхто інший більше, ніж самі себе, українці чомусь не принижують. Ця запопадливість, у нас все не так, а у вас усе гаразд.
– Ми заходимо у посольство будь-яке, але ми знаємо, що багато людей, які працюють у цих посольствах України, є українцями. Але як вони ставляться до своїх же громадян? Ми розуміємо, що ми весь час у залежності, чи дадуть нам цю візу, де ми зможемо поїхати в Європу. Таке враження, що коли українець приїжджає в Європу, то він тільки й мріє, щоб лишитися і нагадити там.
Не без того, що багато таких речей мають місце і тривають по цей день. Але в переважній більшості, якщо ми прагнемо до Європи, це має бути в нормальних рамках, як у кожній державі це робиться.
Знову ж таки, нещодавно в театрі Франка під час вихідного дня Бі-бі-сі проводило конференцію, де записували на телебачення і показували по всьому світі про капіталізм в Україні. Чи взагалі він в Україні відбувся, чи то, може, якась дивна хвороба у нас відбулась.
Андрій Шевченко брав участь у цьому обговоренні, все було англійською мовою, хто не розумів, мали навушники. Спілкувались для країн цілого світу, де транслюється Бі-бі-сі. Там були присутні Катерина Ющенко, Ірина Хакамада із Держдуми (неймовірно цікава жінка), а також оглядач із Лондона.
Раптом цей лондонський оглядач каже, що на центральній вулиці Лондона, де стоять вілли в переважній більшості різних амбасад, одна сім’я з України купила віллу, яка коштує близько 10 мільйонів фунтів стерлінгів. Вони почали робити там ремонт ще на 10 мільйонів. Що вони там переобладнували всередині, важко сказати, але на них поскаржились сусіди. А сусідом виявилась дружина мера Москви, яка живе в Лондоні в тому сусідньому будиночку.
Для нього було дивно. Він питає, що це таке, чому ваш бізнес, який має походження тієї чи іншої країни, але він усі кошти, всю свою душу, купує нерухомість в інших країнах? Чому так є?
Я собі думаю, як це – чому? Якщо провести паралель на 100 років назад, уявити, що це був період Першої світової війни, а через 10 років почалась громадянська війна. Велика кількість людей у російській Білій армії були людьми надзвичайно багатими. Вони там у Туреччині, а потім у Франції опинилися. Таким чином утворилась російська діаспора, надзвичайно потужна і багата по сьогоднішній день.
І діаспора українська, яка добралась до Канади, до Америки, які мають енну також кількість грошей, які навіть у порівняння не йдуть одне з другим. Ті й інші роблять для своєї держави певні потуги, щоб передати інформацію, щоб передати ту духовність, яку ми отримували від тих людей, які під час Радянського Союзу з Канади чи Америки давали певні освітні програми і так далі.
Я розумію, що ці речі, які ми зараз маємо, вони не мають походження, звідки ми можемо відштовхнутися в своїй душі. Як треба себе зрозуміти, полюбити себе, полюбити свою гордість, про яку ми говоримо, вміти захищати себе, не боятися цього.
– У нас підписаний закон про місцеві вибори. Ви належите до політичної сили, яка, очевидно, хоче йти на ці вибори.
– Підписаний закон, але ми розуміємо, що він спрямований на те, що багато політичних партій туди просто не потраплять. Також гарно.
– Ви потрапляєте?
– Ми потрапляємо.
– І підете?
– Звичайно, підемо. Шанс втрачати не можна. Тому що наша політична партія не може потрапити до ЗМІ і достукатись до людей. Немає коштів на це. Тому будь-який шанс, будь-які вибори, що відбуваються в Україні, для нашої партії це черговий шанс показати себе і відчути підтримку людей.
– А з іншими партіями, які не потрапляють на вибори, що робити? Де ж тут демократія?
– Так у тому й справа. Ну ми про демократію в нашій державі не говоримо, її не існує.
– Вже не існує?
– Звичайно не існує.
– Коли вона скінчилась?
– Не знаю. Може, коли я зайшов до студії «Свободи», от вона і закінчилась. Але я зараз вийду, і вона знову з’явиться. Якщо вийду.
– Ви згадали про Віктора Андрійовича, від якого не очікували, що він десь зникне. Не знаю, чого Ви насправді від нього очікували.
– Я очікував, як і багато людей. Я йому колись казав: Вікторе Андрійовичу, я за вас переживав, хвилювався, я вас ненавидів, плакав у якийсь момент, величезна гама почуттів всіляких, які я міг отримувати тільки в особливому стані.
– А Ви, Вікторе Андрійовичу, за мене не переживали, не плакали за мене, так?
– Ні-ні, я не маю права ставити йому ці звинувачення. Він як особистість, як людина мав би вести гру таку, яку він повинен був вести. Не знаю, яку. Я не міг йому цього підказати. У нього були люди, які повинні були працювати. А те, що вони всі зробили своєю командою, вони зробили щонайгірший варіант, який можна було зробити.
– Якщо подивитися на табір опозиції, то не знаю, чи можна «Свободу» віднести до опозиції. Тому що багато хто говорить, що це зручна кишенькова партія у Партії регіонів. Тобто ПР свідомо віддає «Свободі» захід України під те, щоб вона там скосила свій електоральний потенціал, а потім була мовчазна згода на дії Партії регіонів.
– Це нове. Дякую, що ти сказав таку річ.
– Це не я сказав.
– Ні-ні, існує така думка. Існує багато різних думок. Що ми є кишенькова партія Партії регіонів. А коли ми приїжджаємо в Запоріжжя, там кажуть, що ми кишенькова партія Америки, бо нас підтримали українці з-за кордону. У Львові на нас говорять ще інші речі. Тобто, весь час запускається дезінформація. Як тільки ти починаєш виправдовуватися, казати, що це не так, то слухачі розуміють, що тут є і плюс, і мінус. Якщо людина про це говорить і відмазується, значить рило в пушку. Хай собі думають.
Якби партія «Свобода» отримувала кошти від Партії регіонів чи від іншої партії, то вже давно б за роки існування каденцій Ющенка та Януковча це давно б мало місце у ЗМІ, в судах, давно вже це б розбиралось. А так як цього немає, то пускаються шептуни. Шептун пішов, і все.
– Стосовно опозиції, то там абсолютно різні політичні сили. Бо як про проект Партії регіонів говорять про «Фронт змін» Яценюка, і що Тігіпко також є певним проектом, який нібито піде на заміну. Ну не знаю.
Якщо подивитись на ще одну політичну силу, принаймні на персоналію, яка отримала половину з тих виборців, які прийшли на президентські вибори, це Юлія Тимошенко. Про неї Ви чомусь не згадали у критичному ключі як про Віктора Андрійовича, який хоч поїхав у Карпати, але нікому не шкодить.
– Справа в тому, що я не давав оцінку і Віктору Ющенку. Я просто сказав, що зараз у ці дні раптом по телебаченню показали, що він був на відкритті якоїсь виставки, що він є в Карпатах. Але мені здається, що в Карпатах зараз ніхто відпочивати не має права, тому що в країні робиться… В тому числі і Президент Янукович, який взяв тривалу відпустку.
Цього не можна робити. Те, що у нас робиться з економікою, що робиться у нас в житті, і ми ніби від дамоклевим мечем весь час живемо. Сподіваємось на те, що воно само собою вирішиться. Воно вирішиться, бо як кажуть Божа рука була завжди над Україною, і вона рано чи пізно робила так, що ми не могли сподіватись, що цей м’ячик полетить у таку сторону, відіб’ється так, що траєкторію польоту не міг розрахувати ні той, хто при владі є, ні той, хто брався до цієї влади.
А з приводу давати оцінку Юлії Володимирівні чи Віктору Андрійовичу, чи іншим політичним діячам, які є, я вважаю, це абсолютно не потрібно.
– Як Ви думаєте, чому в неї падає рейтинг? А він об’єктивно падає.
– Тому що величезна кількість людей у партії Юлії Володимирівни були надзвичайно потужні і чесні люди, які підтримують її до кінця, вони монолітом стоять у ВР. Як вони були там понад 150 штиків, вони там по сьогоднішній день і є. Перетворились чому у тушки, у бройлери і так далі?
Ми говоримо про те, що партія сама зсередини, як то кажуть, гній гнив і почав текти. Тому й падає довіра і до лідера цієї партії. У принципі це її велика вина, і вона прекрасно це розуміє. А як партія могла рухатися без того, щоб не мати величезну кількість людей, які представляли на той час потужний на той час економічний баласт України.
А ті великі бонзи, які керують фінансовим структурами, вони ж розуміють, що не можуть бути поза керівництвом держави. Тому що вони стають на сторону опальної Юлії Володимирівни, і їм треба вести зовсім інше, бізнес просто пропаде. Тому й існують ці зради, переходи, але це б’є по довірі до лідерів партії. Якби так було в Олега Тягнибока, попадались люди на це…
– Припиняти політичну рекламу?
– Рекламу ніколи не припиняти.
– Тоді за ефіром цієї програми рекламуйтеся скільки завгодно.
– Ми не можемо. Ти ж знаєш, що у нас у державі величезний простір, один одному дає, і ніхто не знає, в яку кишеню взяти. Ми ж говоримо про те, що це всюди так відбувається.
– Точка неповернення, чи вона пройдена в певних етапах? Чи все ж таки є раціо у тих, хто говорить, що немає нічого безповоротного. Можна підписати будь-які політичні угоди, можна напрацьовувати будь-яку політику всередині держави. Зрештою, ухвалені засади внутрішньої і зовнішньої політики. І це все не страшно, бо можна потім відіграти, залежно від того, хто потім прийде до влади.
– Я цю точку неповернення називаю «точкою разврата». Не розбещення, а саме «разврата». Возврата немає, але є «разврат» у нас. Воно дуже ємке слово. Ті люди, які зараз займаються політикою, вони увійшли у сферу інших речей, які не говорять про чесність. Про чесність і говорити нема чого, тому що ми розуміємо, що вже не відповідаємо за свої слова, ми боїмося цих слів, ми не стоїмо як криця, як скала...
От ми кажемо, що Роман має такий імідж, він є такий і не інакший. Я розумію, що приходжу до Романа, потрапляю в твою атмосферу, з тобою працюю, тебе люблю або не люблю, поважаю або ненавиджу. Але розумію, що ти є той чоловік, який ти є.
Так само я розумію, що є ця визначеність, і вона надзвичайно потужна. Чим далі ти до кінця своїх днів зможеш утримати цю свою однорідність, визначеність, своє обличчя, тим ти будеш щасливий.
Бо виявляється, що екзамен ми здаємо не при вступі в університет, як я зараз приймаю у студентів, а екзамен здаємо тоді, коли помираємо. Тоді всі діяння наші дуже яскраво виставляють ту людину, що вона робила, яка вона була, що вона несла для свого народу, для якого вона народилась і була яскравим представником його. Той екзамен треба здати.
– Це високі матерії. Люди хочуть жити в реальному житті.
– Люди живуть не в реальному житті. Вони живуть у віртуальному, душу ж то продати не можна. Можна її продати, вона продається раз.
– Цим слов’яни відрізняються від інших західноєвропейських націй.
– Через скільки?
– Через ту точку «разврата», коли вона пропаде.
