Чого сподіватися? Чи сколихнеться невдовзі політичне буття країни? Що може стати каталізатором?
Можна було й не забороняти офіційно масові зібрання та протести в країні – «у зв’язку з погодними умовами» – протестний потенціал і так нижчий від бажаного для влади. Навіть подорожчання газу на 50% та зростання тарифів на житлово-комунальні послуги викликало лише мляву дискусію на форумах в інтернеті. Там обмінюються і думками, і погрозами «наточити косу до осені» та «вийти на Майдан» тощо хіба ті, кому не пощастило ні заробити на путівку до моря, ні придбати грядку з кущиками…
Усі насущні проблеми раптом опинилися десь за обрієм – ціни на продукти і житло, курси валют і невиплачені кредити, майбутнє дітей і майбутнє взагалі. Навіть місцеві вибори, хоч і наближаються, здається, мало кого хвилюють.
Соціологічні дослідження про електоральні настрої «оновлювалися» ще на початку літа. Щодо підвищення цін на газ, то відповідне опитування провів у липні Інститут Горшеніна. Результати показали: підвищення тарифів позначиться на матеріальному стані більшості українців, і ця більшість про це знає.
Не знають, чи зможуть платити за новими цінами, близько 30%. 40% вважають, що тарифи підняті «з метою особистого збагачення окремих політиків або бізнесменів». Ну й що? Навіть якщо підвищення ціни на газ і позначиться негативно на рівні довіри до уряду, то урядові ж не звикати. А платити однак усі будуть, для потенційних злісних порушників уже передбачені суворі штрафні санкції.
Щодо протестів, то вони таки «прокотилися» країною. У Львові «30 активістів Народного руху України взяли участь у пікеті біля стін Львівської ОДА», як повідомляли ЗМІ. Активісти тримали 4 плакати, стрибали зі скакалкою та «грілися» під простирадлами. Чи відбулася подібна акція і в інших містах, як було анонсовано, – невідомо.
Політологи, аналітики та інші експерти з політичних питань збавили темп і не оприлюднюють глобальних прогнозів. Зрештою, єдиний прогноз, який ще цікавить населення, – прогноз погоди. Певне похолодання синоптики обіцяють лише після Дня Незалежності.
Тим часом політичний клімат саме з тих днів може різко змінитися – з апатично-прохолодного до напружено-спекотного. Причин декілька, головна – наближення осені та разом із нею тих проблем, які літо відсунуло «за обрій». І, поки «на Майдані пил спадає», як писав свого часу Павло Тичина, теперішній час висуває ряд цікавих питань. Наприклад:
Чи буде Україна президентською республікою?
У вересні виповниться 10 років «справі Гонгадзе». За настанням «терміну давності» окремі потенційні свідки з гучними іменами можуть отримати імунітет від судового переслідування.
Відомо, що до таких свідків належить і чинний Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Між цим фактом і тим, що наприкінці літа, ймовірно, збереться позачергова сесія Верховної Ради, щоб завершити роботу над проектом Закону про всенародний референдум, можна і не вбачати логічного зв’язку. А можна вбачати…
На тоді, ймовірно, визріє ухвала Конституційного Суду про «порушення процедури та правил конституційного процесу» під час прийняття змін до Конституції 2004 року. Невідомо, чи сумнівається хто з експертів, якою буде ця ухвала. 99,6%, що вона підтвердить «порушення процедури та правил». Відразу ж постане питання про легітимність Конституції чинної.
Слід думати, що, коли влада так поспішає з Законом про референдум, то це щось означає? Чи не те, що цей Закон буде застосовано відразу ж після ухвали? Не виключено, що референдум, згідно з ненауковою «теорією українських збігів», може відбутися «випадково» в той сам час, що й місцеві вибори. А далі?
Далі парламент опиняється перед двома тоді вже фактами: рішення Конституційного Суду, яке поставило під сумнів легітимність чинної Конституції, підтверджене волевиявленням абсолютної більшості громадян, які не згідні з наявним ладом у державі. (Те, що референдум буде проведений саме з цього питання, безсумнівно, згідно з тією ж «теорією українських збігів»).
І парламент буде змушений під тиском усього цього зайнятися внесенням змін до Конституції. У формулюваннях, які потрібні Президентові Віктору Януковичу. А залежатиме успіх цього проекту від того, чи вдасться «регіоналам» сформувати постійну конституційну більшість у Верховній Раді, забезпечити її стабільність упродовж двох сесій, чи знайдеться у них достатньо аргументів і інструментів для цього.
Навіщо Президентові конституційна реформа?
Така реформа необхідна Україні. Сформований 5 років тому конституційний устрій є подобизною міни уповільненої дії під самою українською державністю, оскільки програмує роздвоєння єдиної гілки виконавчої влади і провокує постійне протистояння у ній. Недарма 5 років тому головними ініціаторами тієї реформи виступали такі палкі «симпатики» української державності, як КПУ та СДПУ(о).
До слова, ніхто так і не збагнув, чому тодішню реформу підтримав «за кілька хвилин Президент» Віктор Ющенко. Та це – сюжет окремий. А ліквідація згаданої «міни» – в інтересах України як держави. З іншого боку, конституційна реформа необхідна і тому, що в підсумку може суттєво обмежити вплив Верховної Ради з її нинішнім складом на державну політику.
Щодо самого Президента Віктора Януковича, то конституційна реформа з поверненням реальних владних повноважень – чи не єдина гарантія доконаності бодай однієї його каденції. Адже найменша зміна настроїв депутатської більшості, будь-який непрогнозований конфлікт олігархічних кланів можуть залишити його з тими ж повноваженнями й можливостями, які були у Віктора Ющенка в останній період його президентства. Навряд чи про таке можна мріяти.
Отже, об’єктивна необхідність конституційної реформи заради позитивних змін у державі, а також суб’єктивне бажання Президента зміцнити й розширити свої повноваження збігаються. Наявні сьогодні у Президента Януковича ресурси дають йому підстави сподіватися, що проект буде успішно реалізований.
А що буде потім? Чи не таїться в реальних владних повноваженнях, зосереджених у руках Президента, загроза авторитаризму, «культу особи» тощо, враховуючи безпомічність політичної опозиції та відсутність дієздатного громадянського суспільства в Україні?
Це вже питання навіть не до експертів, а до майбутнього. Яке починається сьогодні і завжди є метою, як писав Блез Паскаль. Минуле при цьому він називав тільки «засобом» для досягнення мети.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Можна було й не забороняти офіційно масові зібрання та протести в країні – «у зв’язку з погодними умовами» – протестний потенціал і так нижчий від бажаного для влади. Навіть подорожчання газу на 50% та зростання тарифів на житлово-комунальні послуги викликало лише мляву дискусію на форумах в інтернеті. Там обмінюються і думками, і погрозами «наточити косу до осені» та «вийти на Майдан» тощо хіба ті, кому не пощастило ні заробити на путівку до моря, ні придбати грядку з кущиками…
Усі насущні проблеми раптом опинилися десь за обрієм – ціни на продукти і житло, курси валют і невиплачені кредити, майбутнє дітей і майбутнє взагалі. Навіть місцеві вибори, хоч і наближаються, здається, мало кого хвилюють.
Соціологічні дослідження про електоральні настрої «оновлювалися» ще на початку літа. Щодо підвищення цін на газ, то відповідне опитування провів у липні Інститут Горшеніна. Результати показали: підвищення тарифів позначиться на матеріальному стані більшості українців, і ця більшість про це знає.
Не знають, чи зможуть платити за новими цінами, близько 30%. 40% вважають, що тарифи підняті «з метою особистого збагачення окремих політиків або бізнесменів». Ну й що? Навіть якщо підвищення ціни на газ і позначиться негативно на рівні довіри до уряду, то урядові ж не звикати. А платити однак усі будуть, для потенційних злісних порушників уже передбачені суворі штрафні санкції.
Щодо протестів, то вони таки «прокотилися» країною. У Львові «30 активістів Народного руху України взяли участь у пікеті біля стін Львівської ОДА», як повідомляли ЗМІ. Активісти тримали 4 плакати, стрибали зі скакалкою та «грілися» під простирадлами. Чи відбулася подібна акція і в інших містах, як було анонсовано, – невідомо.
Політологи, аналітики та інші експерти з політичних питань збавили темп і не оприлюднюють глобальних прогнозів. Зрештою, єдиний прогноз, який ще цікавить населення, – прогноз погоди. Певне похолодання синоптики обіцяють лише після Дня Незалежності.
Тим часом політичний клімат саме з тих днів може різко змінитися – з апатично-прохолодного до напружено-спекотного. Причин декілька, головна – наближення осені та разом із нею тих проблем, які літо відсунуло «за обрій». І, поки «на Майдані пил спадає», як писав свого часу Павло Тичина, теперішній час висуває ряд цікавих питань. Наприклад:
Чи буде Україна президентською республікою?
У вересні виповниться 10 років «справі Гонгадзе». За настанням «терміну давності» окремі потенційні свідки з гучними іменами можуть отримати імунітет від судового переслідування.
Відомо, що до таких свідків належить і чинний Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Між цим фактом і тим, що наприкінці літа, ймовірно, збереться позачергова сесія Верховної Ради, щоб завершити роботу над проектом Закону про всенародний референдум, можна і не вбачати логічного зв’язку. А можна вбачати…
На тоді, ймовірно, визріє ухвала Конституційного Суду про «порушення процедури та правил конституційного процесу» під час прийняття змін до Конституції 2004 року. Невідомо, чи сумнівається хто з експертів, якою буде ця ухвала. 99,6%, що вона підтвердить «порушення процедури та правил». Відразу ж постане питання про легітимність Конституції чинної.
Слід думати, що, коли влада так поспішає з Законом про референдум, то це щось означає? Чи не те, що цей Закон буде застосовано відразу ж після ухвали? Не виключено, що референдум, згідно з ненауковою «теорією українських збігів», може відбутися «випадково» в той сам час, що й місцеві вибори. А далі?
Далі парламент опиняється перед двома тоді вже фактами: рішення Конституційного Суду, яке поставило під сумнів легітимність чинної Конституції, підтверджене волевиявленням абсолютної більшості громадян, які не згідні з наявним ладом у державі. (Те, що референдум буде проведений саме з цього питання, безсумнівно, згідно з тією ж «теорією українських збігів»).
І парламент буде змушений під тиском усього цього зайнятися внесенням змін до Конституції. У формулюваннях, які потрібні Президентові Віктору Януковичу. А залежатиме успіх цього проекту від того, чи вдасться «регіоналам» сформувати постійну конституційну більшість у Верховній Раді, забезпечити її стабільність упродовж двох сесій, чи знайдеться у них достатньо аргументів і інструментів для цього.
Навіщо Президентові конституційна реформа?
Така реформа необхідна Україні. Сформований 5 років тому конституційний устрій є подобизною міни уповільненої дії під самою українською державністю, оскільки програмує роздвоєння єдиної гілки виконавчої влади і провокує постійне протистояння у ній. Недарма 5 років тому головними ініціаторами тієї реформи виступали такі палкі «симпатики» української державності, як КПУ та СДПУ(о).
До слова, ніхто так і не збагнув, чому тодішню реформу підтримав «за кілька хвилин Президент» Віктор Ющенко. Та це – сюжет окремий. А ліквідація згаданої «міни» – в інтересах України як держави. З іншого боку, конституційна реформа необхідна і тому, що в підсумку може суттєво обмежити вплив Верховної Ради з її нинішнім складом на державну політику.
Щодо самого Президента Віктора Януковича, то конституційна реформа з поверненням реальних владних повноважень – чи не єдина гарантія доконаності бодай однієї його каденції. Адже найменша зміна настроїв депутатської більшості, будь-який непрогнозований конфлікт олігархічних кланів можуть залишити його з тими ж повноваженнями й можливостями, які були у Віктора Ющенка в останній період його президентства. Навряд чи про таке можна мріяти.
Отже, об’єктивна необхідність конституційної реформи заради позитивних змін у державі, а також суб’єктивне бажання Президента зміцнити й розширити свої повноваження збігаються. Наявні сьогодні у Президента Януковича ресурси дають йому підстави сподіватися, що проект буде успішно реалізований.
А що буде потім? Чи не таїться в реальних владних повноваженнях, зосереджених у руках Президента, загроза авторитаризму, «культу особи» тощо, враховуючи безпомічність політичної опозиції та відсутність дієздатного громадянського суспільства в Україні?
Це вже питання навіть не до експертів, а до майбутнього. Яке починається сьогодні і завжди є метою, як писав Блез Паскаль. Минуле при цьому він називав тільки «засобом» для досягнення мети.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
