Київ – Мені здавалося, що таке вже неможливо. Адже злива правдивої інформації про реальні події та ситуації радянського періоду, яка вихлюпнулася на суспільство впродовж останніх чверті століття, мала б унеможливити появу нових прихильників тоталітарного деспотизму. Принаймні, серед молодого покоління. Але ні – соціальна практика зайвий раз довела справедливість давньої тези, що люди бачать світ не очима, а категоріями свого мислення та культури. А ці категорії формуються не самими по собі інформаційними «ін’єкціями, а практикою повсякденного життя, від самого народження.
А якщо дещо пом’якшена тоталітарна практика триває у певних регіонах та навіть країнах донині, то чого, справді, дивуватися, якщо неможливе стає можливим? Якщо привиди минулого відроджуються – у ще більш химерній, але від того не менш небезпечній формі?
Борці з націоналізмом. Ясна річ, українським
Розповідь Галини Терещук про те, що, мовляв, учасники щойно створеного на з’їзді представників організацій із п’яти країн «Міжнародного георгіївського союзу молоді» хочуть захистити Львів від нацизму і націоналізму змусила мене зануритись в інтернет. Інформації про подію, втім, виявилося, не надто багато. Хоча інформації по-своєму цікавої. Скажімо, про участь у зібранні представників організації «Кримъ». Саме так, демонстративно імперське написання назви півострову. Але навіть те, що повідомленнями про цю подію інтернет не балував, зайвий раз підтверджувало: «георгіївська молодь» бавилася в партизан-підпільників, й, очевидно, подумки відчувала себе героями у лігві «клятих націоналістів».
Воно б то, можливо, хай би і гралися собі – але чи такі вже невинні ці забави?
Згадаймо: ініціатори зібрання називають свою організації неполітичною, яка, мовляв, перейматиметься моральним вихованням молоді у православному дусі та вшануванням пам’яті воїнів Червоної армії й радянських партизан, що полягли під час Великої Вітчизняної війни. Але як поєднується православний дух із сталінською назвою німецько-радянської війни? І що означає інша мета нового союзу – моральне виховання молоді у дусі братерства зі слов’янськими народами? Хіба у 1930-х роках уже не було спроби виховання молоді в дусі братерства всіх арійських народів – з добре відомим результатом? І яким робом до числа слов’янських країн утрапила Молдова, представники якої були на з’їзді (чи йдеться тільки про російські молодіжні організації цієї держави)?
Утім, схоже, такі запитання можна й не ставити. Відповіді на них відомі. Йдеться про гримучу суміш неосталінізму та православного чорносотенства, характерну передусім для нинішньої Росії та для південно-східних регіонів України. От, скажімо, голова ради «георгіївського союзу», лідера молодіжної організації «Слов’янська гвардія» із Запоріжжя Володимир Рогов зауважує: «Ми просто ахнули, коли побачили на будинку свастику. Ми для того створились, щоб такі проблеми вирішувати. Ми такого не бачили в Закарпатті, а якби це було в Запоріжжі, то були б протести і протягом трьох годин усе прибрали б». Справді, свастика – це негарно. Хоча перш, ніж ахати й охати, варто було розпитати присутніх на з’їзді представників Росії про число свастик на московських будинках та парканах, а головне – про те, скільки десятків людей в Російській Федерації щороку вбивають неонацисти.
Але ж як бути зі спорудженим саме у Запоріжжі пам’ятником Сталіну? Число жертв українського народу від сталінізму аж ніяк не менше, ніж від гітлеризму – то чому один червонопрапорний режим поганий (і справді – жахливий), а другий не викликає осуду, ба більше – з ним новітній православний союз молоді себе явно ототожнює (чого варте демонстративне покладання квітів до могили радянського терориста Кузнєцова...)
І наступне. «Георгіївська молодь» наступну акцію запланувала на 23 вересня на Волині, де вона відзначатиме день червоних партизанів. Не обтяжені, виходячи із їхніх заяв, потребою знати справжню історію ХХ століття, лідери організації вважають цих партизанів народними героями і носіями звитяги. А як тоді бути з доповідною наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії верховному головнокомандувачу Йосифу Сталіну, в якій говориться, зокрема: «Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує по-радянськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. Комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антирадянську роботу, але діють нерішуче, намагаючись прикрити осіб, зайнятих бандитизмом. Прошу вплинути через Сабурова». Це ж якраз на Волині, і таких фактів радянські документи наводять десятки. Але уявіть собі ситуацію: ледь не всемогутній Берія не міг нічого зробити з пияцтвом і бандитизмом у середовищі бійців Героя Радянського Союзу Сабурова і просив допомоги у наведенні порядку у самого Сталіна...
Утім, є ще красномовніші факти. Російський історик Олександр Гогун порахував: восени 1943 року на Волині (вже після закінчення трагічного українсько-польського протистояння) 79 сіл спалили нацисти, 29 сіл – червоні партизани. Чи вшанує православно-георгіївська молодь пам’ять жінок та дітей, які загинули у цих селах від рук червоних партизан, чи спише все на відомий принцип: «Ліс рубають – тріски летять», де в ролі «трісок» – дитячі та жіночі душі? Чи, може, навіть виправдає ці акції – мовляв, то були націоналістичні села, а ми боремося з націоналізмом?
Молоді борці за «хороший» тоталітаризм, не обтяжені знаннями
Узагалі-то це виглядає дуже кумедно: молоді люди, вочевидь налаштовані не просто націоналістично, а відчутно проімперськи, ставлять на меті боротьбу із націоналізмом! Варто було б просто поставити перед собою дзеркало і замислитись – чим же це росіяни такий особливий народ, що український націоналізм існує, а російського бути не може? І чому це новітніх нацистів слід шукати десь у Львові, адже класичний німецький нацизм (націонал-соціалізм) мав незрівнянно більше спільного з російським більшовизмом, аніж із націоналізмом поневолених народів – обидва були різновидами тоталітарного соціалізму, обидва в основу свого ставлення до інших народів клали імперський шовінізм, обидва найзапеклішими ворогами вважали світову демократію та все, що із нею було пов’язане?
Власне, під науковим оглядом націоналізм як такий – це не щось жахливе. Згідно із Коротким Оксфордським політичним словником, «націоналізм – це перетворення відданості своїй нації у тверді принципи та програми», а для постколоніальної держави, якою де-факто є сьогоднішня Україна, це якраз і є найголовнішим – створити спільну Patria, Батьківщину для всіх мешканців території, звільненої від влади метрополії. Таке завдання на певному етапі розвитку мусить відсунути на другий план різні підходи до вирішення соціальних та економічних питань. Відтак не дивно, що партія Індійський національний конгрес в Індії напередодні здобуття незалежності змогла об’єднати під прапором націоналізму ревного модернізатора та апологета парламентаризму Джавахарлала Неру, поміркованого марксиста Крішну Менона та прихильника традиціоналізму Мохандаса Ганді.
А за висловом арабського мислителя Франца Фанона, націоналізм є ліками, необхідними для лікування людства від недуги колоніалізму (в усіх його вимірах – економічному, геополітичному й інформаційно-культурницькому).
Інша річ, що за певних обставин націоналізм може перерости у шовінізм, злитися з расизмом та політичним радикалізмом. Але ж і демократичний соціалізм шведського зразка та тоталітарний радянський соціалізм мають певне спільне коріння, тільки от плоди виросли на тих коренях надто різні...
От і виходить: «Міжнародний георгіївський союз молоді» вже при початку, всупереч власним деклараціям, показав себе як організація політична, причому з відчутним російсько-шовіністичним та неорадянським душком. А це означає надзвичайно небезпечну в соціально-політичному плані річ – обстоювання «правильного», «хорошого», «нашого» тоталітаризму. Що з того може вийти, якщо йдеться про спробу створити багатотисячну структуру? Принаймні, щось таке, що не має нічогісінько спільного з християнськими ідеалами, скільки б про них не говорилося гарних слів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
А якщо дещо пом’якшена тоталітарна практика триває у певних регіонах та навіть країнах донині, то чого, справді, дивуватися, якщо неможливе стає можливим? Якщо привиди минулого відроджуються – у ще більш химерній, але від того не менш небезпечній формі?
Борці з націоналізмом. Ясна річ, українським
Розповідь Галини Терещук про те, що, мовляв, учасники щойно створеного на з’їзді представників організацій із п’яти країн «Міжнародного георгіївського союзу молоді» хочуть захистити Львів від нацизму і націоналізму змусила мене зануритись в інтернет. Інформації про подію, втім, виявилося, не надто багато. Хоча інформації по-своєму цікавої. Скажімо, про участь у зібранні представників організації «Кримъ». Саме так, демонстративно імперське написання назви півострову. Але навіть те, що повідомленнями про цю подію інтернет не балував, зайвий раз підтверджувало: «георгіївська молодь» бавилася в партизан-підпільників, й, очевидно, подумки відчувала себе героями у лігві «клятих націоналістів».
Воно б то, можливо, хай би і гралися собі – але чи такі вже невинні ці забави?
Згадаймо: ініціатори зібрання називають свою організації неполітичною, яка, мовляв, перейматиметься моральним вихованням молоді у православному дусі та вшануванням пам’яті воїнів Червоної армії й радянських партизан, що полягли під час Великої Вітчизняної війни. Але як поєднується православний дух із сталінською назвою німецько-радянської війни? І що означає інша мета нового союзу – моральне виховання молоді у дусі братерства зі слов’янськими народами? Хіба у 1930-х роках уже не було спроби виховання молоді в дусі братерства всіх арійських народів – з добре відомим результатом? І яким робом до числа слов’янських країн утрапила Молдова, представники якої були на з’їзді (чи йдеться тільки про російські молодіжні організації цієї держави)?
Утім, схоже, такі запитання можна й не ставити. Відповіді на них відомі. Йдеться про гримучу суміш неосталінізму та православного чорносотенства, характерну передусім для нинішньої Росії та для південно-східних регіонів України. От, скажімо, голова ради «георгіївського союзу», лідера молодіжної організації «Слов’янська гвардія» із Запоріжжя Володимир Рогов зауважує: «Ми просто ахнули, коли побачили на будинку свастику. Ми для того створились, щоб такі проблеми вирішувати. Ми такого не бачили в Закарпатті, а якби це було в Запоріжжі, то були б протести і протягом трьох годин усе прибрали б». Справді, свастика – це негарно. Хоча перш, ніж ахати й охати, варто було розпитати присутніх на з’їзді представників Росії про число свастик на московських будинках та парканах, а головне – про те, скільки десятків людей в Російській Федерації щороку вбивають неонацисти.
Але ж як бути зі спорудженим саме у Запоріжжі пам’ятником Сталіну? Число жертв українського народу від сталінізму аж ніяк не менше, ніж від гітлеризму – то чому один червонопрапорний режим поганий (і справді – жахливий), а другий не викликає осуду, ба більше – з ним новітній православний союз молоді себе явно ототожнює (чого варте демонстративне покладання квітів до могили радянського терориста Кузнєцова...)
І наступне. «Георгіївська молодь» наступну акцію запланувала на 23 вересня на Волині, де вона відзначатиме день червоних партизанів. Не обтяжені, виходячи із їхніх заяв, потребою знати справжню історію ХХ століття, лідери організації вважають цих партизанів народними героями і носіями звитяги. А як тоді бути з доповідною наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії верховному головнокомандувачу Йосифу Сталіну, в якій говориться, зокрема: «Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує по-радянськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. Комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антирадянську роботу, але діють нерішуче, намагаючись прикрити осіб, зайнятих бандитизмом. Прошу вплинути через Сабурова». Це ж якраз на Волині, і таких фактів радянські документи наводять десятки. Але уявіть собі ситуацію: ледь не всемогутній Берія не міг нічого зробити з пияцтвом і бандитизмом у середовищі бійців Героя Радянського Союзу Сабурова і просив допомоги у наведенні порядку у самого Сталіна...
Утім, є ще красномовніші факти. Російський історик Олександр Гогун порахував: восени 1943 року на Волині (вже після закінчення трагічного українсько-польського протистояння) 79 сіл спалили нацисти, 29 сіл – червоні партизани. Чи вшанує православно-георгіївська молодь пам’ять жінок та дітей, які загинули у цих селах від рук червоних партизан, чи спише все на відомий принцип: «Ліс рубають – тріски летять», де в ролі «трісок» – дитячі та жіночі душі? Чи, може, навіть виправдає ці акції – мовляв, то були націоналістичні села, а ми боремося з націоналізмом?
Молоді борці за «хороший» тоталітаризм, не обтяжені знаннями
Узагалі-то це виглядає дуже кумедно: молоді люди, вочевидь налаштовані не просто націоналістично, а відчутно проімперськи, ставлять на меті боротьбу із націоналізмом! Варто було б просто поставити перед собою дзеркало і замислитись – чим же це росіяни такий особливий народ, що український націоналізм існує, а російського бути не може? І чому це новітніх нацистів слід шукати десь у Львові, адже класичний німецький нацизм (націонал-соціалізм) мав незрівнянно більше спільного з російським більшовизмом, аніж із націоналізмом поневолених народів – обидва були різновидами тоталітарного соціалізму, обидва в основу свого ставлення до інших народів клали імперський шовінізм, обидва найзапеклішими ворогами вважали світову демократію та все, що із нею було пов’язане?
Власне, під науковим оглядом націоналізм як такий – це не щось жахливе. Згідно із Коротким Оксфордським політичним словником, «націоналізм – це перетворення відданості своїй нації у тверді принципи та програми», а для постколоніальної держави, якою де-факто є сьогоднішня Україна, це якраз і є найголовнішим – створити спільну Patria, Батьківщину для всіх мешканців території, звільненої від влади метрополії. Таке завдання на певному етапі розвитку мусить відсунути на другий план різні підходи до вирішення соціальних та економічних питань. Відтак не дивно, що партія Індійський національний конгрес в Індії напередодні здобуття незалежності змогла об’єднати під прапором націоналізму ревного модернізатора та апологета парламентаризму Джавахарлала Неру, поміркованого марксиста Крішну Менона та прихильника традиціоналізму Мохандаса Ганді.
А за висловом арабського мислителя Франца Фанона, націоналізм є ліками, необхідними для лікування людства від недуги колоніалізму (в усіх його вимірах – економічному, геополітичному й інформаційно-культурницькому).
Інша річ, що за певних обставин націоналізм може перерости у шовінізм, злитися з расизмом та політичним радикалізмом. Але ж і демократичний соціалізм шведського зразка та тоталітарний радянський соціалізм мають певне спільне коріння, тільки от плоди виросли на тих коренях надто різні...
От і виходить: «Міжнародний георгіївський союз молоді» вже при початку, всупереч власним деклараціям, показав себе як організація політична, причому з відчутним російсько-шовіністичним та неорадянським душком. А це означає надзвичайно небезпечну в соціально-політичному плані річ – обстоювання «правильного», «хорошого», «нашого» тоталітаризму. Що з того може вийти, якщо йдеться про спробу створити багатотисячну структуру? Принаймні, щось таке, що не має нічогісінько спільного з християнськими ідеалами, скільки б про них не говорилося гарних слів.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
