Точніше, вона потрапляє в чергові обійми місцевих хвиль інтриги. Так сталося і зараз.
Росія з кількох причин загальмувала, втративши початково набраний темпоритм в українському напрямку. Отримавши Україну «на блюдечку», Росія заспокоїлась на деякий час, зосередившись на інших больових точках.
Білорусь, Грузія, шпигунський скандал або заплутаність – хто буде наступним, Медведев чи Путін, – чи нова ідея зближення Москви з Вашингтоном і Євросоюзом, а, можливо усе, разом узяте, зробило Київ аутсайдером.
І прокинулися старі комплекси, старі болячки і депресії. Українська політична еліта і раніше страждала на зашореність і провінційність. Київ так і не зміг стати світовим інтелектуальним центром.
Цю ілюзію причетності до світових процесів заміняла близькість із Москвою. Когось в Україні це дратувало, але не дуже сильно.
Заряд із Півночі
Києву життєво необхідна Москва як позитивно-негативне джерело, як дратівник, як дороговказ. Без Росії українська політика стає канібальською.
Унаслідок серії інтриг влада почала шукати в самій собі об’єкти для перетравлення. І знаходить.
Ось відфутболили Шуфрича. На цьому явно не закінчиться. Подейкують про Азарова. Якщо такі люди потрапляють в «розстрільні списки», то і доля самого Януковича може потрапити в смугу неочікуваних потрясінь.
Опозиція не відстає від влади у внутрішніх чварах. Москва мовчить. Не подає Україні апетитних замовлень. Ідея рішучого повернення монополії на український терен лягла в дрейф. Київ знову на деякий час втратив няньку.
Якщо Путін не народить якусь чергову антиукраїнську або проукраїнську «бяку», якщо «Газпром» не вийде з черговою ініціативою возз’єднання «нашої» труби і «їхнього» газу, якщо Новодворська в черговий раз не гримне на існуючий бардак, а Лужков не почне будувати в Севастополі щось на зразок філії московського Кремля – якщо усього цього нема, то Україна потрапляє в ситуацію панічного голоду від самопорожнечі , починаючи їсти себе зсередини.
Якщо вдуматися, то, змінивши купу президентів і владних команд, держава так досі не змогла накреслити собі чіткий, реальний і амбіційний план саморозбудови, навколо якого згуртувалася б більшість громадян.
Ставили перед собою мету залізти в Євросоюз і в НАТО. Але все це із розряду шукання якихось схованок за чиюсь спину. І не більше. Москва впевнено погасила цю українську спокусу.
І залишається Києву біла внутрішня гарячка. Аж поки Кремль не впорається зі своїми рутинними справами і перейде до нових ініціатив щодо розширення свого простору.
Це уже довгонепохитна реальність, що Київ і Москва в однаковій мірі залежать одне від одного. Позбутися цієї залежності можна лише за трьох обставин: або щезне Україна, або розвалиться Росія, або та і інша разом перейдуть під юрисдикцію третьої сили – тобто зникнуть обидві. Сусідські хати згорять разом.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Росія з кількох причин загальмувала, втративши початково набраний темпоритм в українському напрямку. Отримавши Україну «на блюдечку», Росія заспокоїлась на деякий час, зосередившись на інших больових точках.
Білорусь, Грузія, шпигунський скандал або заплутаність – хто буде наступним, Медведев чи Путін, – чи нова ідея зближення Москви з Вашингтоном і Євросоюзом, а, можливо усе, разом узяте, зробило Київ аутсайдером.
І прокинулися старі комплекси, старі болячки і депресії. Українська політична еліта і раніше страждала на зашореність і провінційність. Київ так і не зміг стати світовим інтелектуальним центром.
Цю ілюзію причетності до світових процесів заміняла близькість із Москвою. Когось в Україні це дратувало, але не дуже сильно.
Заряд із Півночі
Києву життєво необхідна Москва як позитивно-негативне джерело, як дратівник, як дороговказ. Без Росії українська політика стає канібальською.
Унаслідок серії інтриг влада почала шукати в самій собі об’єкти для перетравлення. І знаходить.
Ось відфутболили Шуфрича. На цьому явно не закінчиться. Подейкують про Азарова. Якщо такі люди потрапляють в «розстрільні списки», то і доля самого Януковича може потрапити в смугу неочікуваних потрясінь.
Опозиція не відстає від влади у внутрішніх чварах. Москва мовчить. Не подає Україні апетитних замовлень. Ідея рішучого повернення монополії на український терен лягла в дрейф. Київ знову на деякий час втратив няньку.
Якщо Путін не народить якусь чергову антиукраїнську або проукраїнську «бяку», якщо «Газпром» не вийде з черговою ініціативою возз’єднання «нашої» труби і «їхнього» газу, якщо Новодворська в черговий раз не гримне на існуючий бардак, а Лужков не почне будувати в Севастополі щось на зразок філії московського Кремля – якщо усього цього нема, то Україна потрапляє в ситуацію панічного голоду від самопорожнечі , починаючи їсти себе зсередини.
Якщо вдуматися, то, змінивши купу президентів і владних команд, держава так досі не змогла накреслити собі чіткий, реальний і амбіційний план саморозбудови, навколо якого згуртувалася б більшість громадян.
Ставили перед собою мету залізти в Євросоюз і в НАТО. Але все це із розряду шукання якихось схованок за чиюсь спину. І не більше. Москва впевнено погасила цю українську спокусу.
І залишається Києву біла внутрішня гарячка. Аж поки Кремль не впорається зі своїми рутинними справами і перейде до нових ініціатив щодо розширення свого простору.
Це уже довгонепохитна реальність, що Київ і Москва в однаковій мірі залежать одне від одного. Позбутися цієї залежності можна лише за трьох обставин: або щезне Україна, або розвалиться Росія, або та і інша разом перейдуть під юрисдикцію третьої сили – тобто зникнуть обидві. Сусідські хати згорять разом.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
