Оприлюднений російським виданням журналу Newsweek документ нібито офіційного Кремля («для службового користування») викликав ажіотаж у царині аналітики і прогнозування.
Як «Програма ефективного використання на системній основі зовнішньополітичних факторів із метою довгострокового розвитку Російської Федерації» просочилася у ЗМІ і стала доступною світові? Це таємниця.
Тільки радіо «Голос Росії» озвалося про те, що, за його «джерелами», документ «не є продуктом Міністерства іноземних справ Росії», а може бути аналітичною запискою, «згодованою» колегам із Newsweek. Можливо, записку підготували члени російського незалежного експертного співтовариства, яке державні відомства залучають до вироблення збалансованої зовнішньої політики Росії.
Попри все, текст «Програми…» ініціював широку дискусію коментаторів. Експерти говорять про «кардинальні зрушення» в російській зовнішній політиці, відмову Кремля від різких та «ізоляційних» підходів, «характерних для епохи Володимира Путіна», вибір на користь більш відкритого співробітництва з розвиненим світом, зокрема, США та ЄС.
Серед пріоритетних напрямів Росії – і Україна. Позицій кілька: капітал, промисловість, наука, технології, енергетика, транспорт…
Чи означає це, що серед багатьох цілей «Програми…» є і втягнення України в економічну залежність від Росії?
Потреба різких перемін
Винісши за дужки офіційність і конфіденційність «Програми…», варто проаналізувати зміст резонансного тексту. Головна стратегічна ідея «Програми…» у тому, що Росія зупиняє конфронтацію, визнає необхідність співпраці з Заходом, заявляє про готовність «відкритися» для такої співпраці.
Це – крок до розвороту на 180 градусів щодо попереднього зовнішньополітичного курсу Росії, що визначався такими «вершинами», як мюнхенська промова Володимира Путіна і знамениті «5 пунктів» Дмитра Медведєва, виголошені після російсько-грузинської війни. У них, зокрема, заявлялася «зона особливого впливу Росії» – майже сталінська зона «особливих інтересів» (у яку входила й Україна).
Цікаві причини з’яви «Програми…». Нарешті, Росія усвідомила, що її імперські амбіції не відповідають, м’яко кажучи, рівневі «амуніції». Катастрофічна деградація промислового комплексу, дедалі більша залежність від експорту сировини, погіршення соціально-економічної ситуації, наближення примари соціально-демографічної трагедії – усе це є сумнівним фундаментом для продовження агресивної зовнішньої політики.
Причиною різкої зміни курсу може бути й те, що Росія вважає, буцім досягла своїх цілей на пострадянському просторі й закріпила за собою «зону впливу». Передусім – Україну. Тому настав час зупинити зовнішньополітичну агресію і показати світові лице люб’язної, усміхненої Росії.
Інша причина: економічні еліти бояться посилення конфронтації з Заходом і не підтримують її. А позиція цих еліт у контексті наступного раунду боротьби за владу в Росії стає більш значущою, ніж еліт силових.
Між бажаним і дійсним
Чи справді Росія збирається реалізувати те, що виглядає в «Програмі…» концепцією стратегії зовнішньої політики? Звісно, що ні. Це зумовлюється кількома об’єктивними причинами.
Головна – у тому, що зовнішньополітичний інструментарій, як і інструментарій спецслужб, інтелектуальна еліта, яка займається міжнародними питаннями, – усі не просто дісталися від СРСР, а й збереглися незмінними. Це система координат, система цінностей, уявлень про світ. Ці люди й досі борються з «американським імперіалізмом», «агресивним блоком НАТО», «українським націоналізмом» й іншими фантомами.
Не буде реалізована ця концепція і тому, що завдяки пропаганді суспільство в Росії масово заражене імперіалізмом найгіршого штибу і ксенофобією. Саме ці «цінності» лежать в основі самої легітимності влади в Росії. Тобто, деімперіалізація і дексенофобізація російської масової свідомості дорівнює делегітимізації владної верхівки.
До причин, чому Росія не буде виконувати свою «Програму…», слід віднести й те, що конфронтація з Заходом є вигідним бізнесом для частини російських силових еліт. І ще: конфронтаційна щодо Заходу політика Росії вміло інспірується і підтримується низкою «третіх» зовнішніх сил, які намагаються використати Росію у ролі «штрафного батальйону» проти Заходу.
Очевидно, що чудова концепція «Програми…» за цих об’єктивних передумов не може бути реалізована й теоретично. А є ще й суб’єктивні передумови…
Тому виглядає, що Кремль пропонує чергову красиву «потьомкінську дєрєвню», щоб заморочити голову Заходові. Вийти з конфронтації, отримати доступ до технологій і паузу для розв’язання нагальних внутрішніх проблем.
Чи повірить у цю «гру» Захід? Перша відповідь – недавній економічний форум у Петербурзі. На засідання банківської секції, де намагалися залучити західні фінанси для інвестицій у Росію, з’явилося заледве двоє західних банкірів, і ті не виявили інтересу до звабливих пропозицій російської сторони…
Економічна еліта Заходу сприймає сьогодні Росію як країну, яка вела справжню війну з Грузією, газову – проти Європи, економічну – проти України. Західні компанії не забули, як їх викидали з нафтогазових родовищ. Не забули «полювання» російських правоохоронців на главу інвестфонду Hermitage Capital Management мільярдера Вільяма Браудера, звинуваченого в несплаті податків. Не забулася смерть у Бутирському ізоляторі 2009 року російського юриста, співробітника британської юридичної фірми Firestone Duncan Сергія Магнитського, звинуваченого в «пособництві» Вільямові Браудеру. Ряд прикладів – безкінечний.
Чи хтось із економічних еліт світу вірить у те, що все зміниться? Ще одне риторичне питання: чи політичні західні еліти враховують досвід і позицію еліт економічних? І чому саме зараз, коли російська модернізація потребує конкретики, інвестори не поспішають виявляти ініціативу?
Щодо України, то автори «Програми…» не так «толерантні», як до країн-лідерів (але так, як до країн СНД) і пропонують: «активно втягувати Україну в економічне співробітництво, забезпечуючи непотрапляння російських підприємств у стратегічних галузях у залежність від українських контрагентів; розглядати як стратегічне завдання участь Росії в експлуатації газотранспортної системи України, створення Міжнародного консорціуму; домагатися використання нафтопроводу Одеса – Броди в реверсному напрямку, що обмежить доступ України до Каспійської нафти; домагатися довгострокового контракту на поставку ядерного палива Росії на українські АЕС» тощо.
Про вигідність цих «проектів» для України не йдеться. А «потьомкінська» бутафорія в цьому розділі мало помітна, тому з нього й проглядає не усміхнене, а справжнє лице Росії.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Як «Програма ефективного використання на системній основі зовнішньополітичних факторів із метою довгострокового розвитку Російської Федерації» просочилася у ЗМІ і стала доступною світові? Це таємниця.
Тільки радіо «Голос Росії» озвалося про те, що, за його «джерелами», документ «не є продуктом Міністерства іноземних справ Росії», а може бути аналітичною запискою, «згодованою» колегам із Newsweek. Можливо, записку підготували члени російського незалежного експертного співтовариства, яке державні відомства залучають до вироблення збалансованої зовнішньої політики Росії.
Попри все, текст «Програми…» ініціював широку дискусію коментаторів. Експерти говорять про «кардинальні зрушення» в російській зовнішній політиці, відмову Кремля від різких та «ізоляційних» підходів, «характерних для епохи Володимира Путіна», вибір на користь більш відкритого співробітництва з розвиненим світом, зокрема, США та ЄС.
Серед пріоритетних напрямів Росії – і Україна. Позицій кілька: капітал, промисловість, наука, технології, енергетика, транспорт…
Чи означає це, що серед багатьох цілей «Програми…» є і втягнення України в економічну залежність від Росії?
Потреба різких перемін
Винісши за дужки офіційність і конфіденційність «Програми…», варто проаналізувати зміст резонансного тексту. Головна стратегічна ідея «Програми…» у тому, що Росія зупиняє конфронтацію, визнає необхідність співпраці з Заходом, заявляє про готовність «відкритися» для такої співпраці.
Це – крок до розвороту на 180 градусів щодо попереднього зовнішньополітичного курсу Росії, що визначався такими «вершинами», як мюнхенська промова Володимира Путіна і знамениті «5 пунктів» Дмитра Медведєва, виголошені після російсько-грузинської війни. У них, зокрема, заявлялася «зона особливого впливу Росії» – майже сталінська зона «особливих інтересів» (у яку входила й Україна).
Цікаві причини з’яви «Програми…». Нарешті, Росія усвідомила, що її імперські амбіції не відповідають, м’яко кажучи, рівневі «амуніції». Катастрофічна деградація промислового комплексу, дедалі більша залежність від експорту сировини, погіршення соціально-економічної ситуації, наближення примари соціально-демографічної трагедії – усе це є сумнівним фундаментом для продовження агресивної зовнішньої політики.
Причиною різкої зміни курсу може бути й те, що Росія вважає, буцім досягла своїх цілей на пострадянському просторі й закріпила за собою «зону впливу». Передусім – Україну. Тому настав час зупинити зовнішньополітичну агресію і показати світові лице люб’язної, усміхненої Росії.
Інша причина: економічні еліти бояться посилення конфронтації з Заходом і не підтримують її. А позиція цих еліт у контексті наступного раунду боротьби за владу в Росії стає більш значущою, ніж еліт силових.
Між бажаним і дійсним
Чи справді Росія збирається реалізувати те, що виглядає в «Програмі…» концепцією стратегії зовнішньої політики? Звісно, що ні. Це зумовлюється кількома об’єктивними причинами.
Головна – у тому, що зовнішньополітичний інструментарій, як і інструментарій спецслужб, інтелектуальна еліта, яка займається міжнародними питаннями, – усі не просто дісталися від СРСР, а й збереглися незмінними. Це система координат, система цінностей, уявлень про світ. Ці люди й досі борються з «американським імперіалізмом», «агресивним блоком НАТО», «українським націоналізмом» й іншими фантомами.
Не буде реалізована ця концепція і тому, що завдяки пропаганді суспільство в Росії масово заражене імперіалізмом найгіршого штибу і ксенофобією. Саме ці «цінності» лежать в основі самої легітимності влади в Росії. Тобто, деімперіалізація і дексенофобізація російської масової свідомості дорівнює делегітимізації владної верхівки.
До причин, чому Росія не буде виконувати свою «Програму…», слід віднести й те, що конфронтація з Заходом є вигідним бізнесом для частини російських силових еліт. І ще: конфронтаційна щодо Заходу політика Росії вміло інспірується і підтримується низкою «третіх» зовнішніх сил, які намагаються використати Росію у ролі «штрафного батальйону» проти Заходу.
Очевидно, що чудова концепція «Програми…» за цих об’єктивних передумов не може бути реалізована й теоретично. А є ще й суб’єктивні передумови…
Тому виглядає, що Кремль пропонує чергову красиву «потьомкінську дєрєвню», щоб заморочити голову Заходові. Вийти з конфронтації, отримати доступ до технологій і паузу для розв’язання нагальних внутрішніх проблем.
Чи повірить у цю «гру» Захід? Перша відповідь – недавній економічний форум у Петербурзі. На засідання банківської секції, де намагалися залучити західні фінанси для інвестицій у Росію, з’явилося заледве двоє західних банкірів, і ті не виявили інтересу до звабливих пропозицій російської сторони…
Економічна еліта Заходу сприймає сьогодні Росію як країну, яка вела справжню війну з Грузією, газову – проти Європи, економічну – проти України. Західні компанії не забули, як їх викидали з нафтогазових родовищ. Не забули «полювання» російських правоохоронців на главу інвестфонду Hermitage Capital Management мільярдера Вільяма Браудера, звинуваченого в несплаті податків. Не забулася смерть у Бутирському ізоляторі 2009 року російського юриста, співробітника британської юридичної фірми Firestone Duncan Сергія Магнитського, звинуваченого в «пособництві» Вільямові Браудеру. Ряд прикладів – безкінечний.
Чи хтось із економічних еліт світу вірить у те, що все зміниться? Ще одне риторичне питання: чи політичні західні еліти враховують досвід і позицію еліт економічних? І чому саме зараз, коли російська модернізація потребує конкретики, інвестори не поспішають виявляти ініціативу?
Щодо України, то автори «Програми…» не так «толерантні», як до країн-лідерів (але так, як до країн СНД) і пропонують: «активно втягувати Україну в економічне співробітництво, забезпечуючи непотрапляння російських підприємств у стратегічних галузях у залежність від українських контрагентів; розглядати як стратегічне завдання участь Росії в експлуатації газотранспортної системи України, створення Міжнародного консорціуму; домагатися використання нафтопроводу Одеса – Броди в реверсному напрямку, що обмежить доступ України до Каспійської нафти; домагатися довгострокового контракту на поставку ядерного палива Росії на українські АЕС» тощо.
Про вигідність цих «проектів» для України не йдеться. А «потьомкінська» бутафорія в цьому розділі мало помітна, тому з нього й проглядає не усміхнене, а справжнє лице Росії.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
