«Тільки від волі Сталіна залежало, де проляже західний кордон УРСР в 1939 і 1945 році... Напередодні Великої Вітчизняної війни в 1940 році, завдяки політичному рішенню Сталіна, в Румунії була анексована Буковина. Ці землі зі змішаним українсько-румунським населенням стали ще однією цеглинкою в фундаменті майбутньої незалежної України».
Це цитата (ясна річ, в перекладі з російської мови) з писань одного добре оплачуваного «борця з українським націоналізмом», котрий має у своєму розпорядженні шпальти найбільш тиражної щоденної газети України. Автора цього словесного пасажу називати не буду, бо надто багато честі для особи, що постійно намагається паплюжити не тільки все українське, а й кращі зразки російської, грузинської, польської, латиноамериканської та інших культур, демонструючи при цьому не тільки всі описані психоаналітиками власні комплекси, а й воістину феноменальне невігластво. Що не заважає цьому персонажеві стояти в перших лавах підживлювачів історичних міфів.
А значна частина України і досі живе радянськими квазіісторичними міфами. Чи якоюсь неймовірною сумішшю радянської міфології з малоросійськими оповідками та правдивими історичними фактами. Тому й виникають цілком неймовірні для нормальної країни комбінації історичних героїв, коли до чільної когорти позитивних персонажів минулого українці включають і творця Козацької держави гетьмана Богдана Хмельницького, і її руйнівника, імператора Петра І, і непримиренного ворога російського самодержавства Тараса Шевченка. Що вже казати про події та діячів ХХ століття – чимало з них бачаться значною частиною загалу у відверто викривленому світлі.
Публічні диспути на історичну тематику зазвичай не рятують ситуацію, а тільки посилюють недуг. Не в останню чергу тому, що їхніми головними учасниками, з якогось дива, стають або некомпетентні політикани, або так само непрофесійні публіцисти, які своїм головним завданням бачать добрий заробіток за рахунок створення висмоктаного з пальця скандалу навколо тієї чи іншої постаті чи події минувшини. А то й відверті маніпулятори масовою свідомістю. І в підсумку, замість осягнення нового та подолання радянської міфології, колективна історична пам’ять українців продовжує існувати у хаотичному та алогічному стані. Вона, власне, як цілісна система відсутня, ця пам’ять, без якої неможлива модерна нація.
А це дуже вигідно певним політичним силам як у самій Україні, так і за її межами, – відтак цей стан колективної історичної пам’яті й національного самоусвідомлення українців ці сили прагнуть протримати якомога довше. І не шкодують на це ані коштів, ані зусиль полум’яних міфотворців.
Радянські міфи про Буковину
«Велика Жовтнева соціалістична революція охопила й Північну Буковину. 3 листопада 1918 Буковинське народне віче вирішило возз’єднати Північну Буковину з Радянською Україною, в той же день був обраний тимчасовий ЦК компартії Буковини на чолі з С. Канюком. У листопаді 1918 румунські війська окупували Північну Буковину. В 1940 за домовленістю з Румунією, Північна Буковина була повернута СРСР і возз’єднана з УРСР, на її території створена Чернівецька область».
Отакий-от справжній згусток історичних міфів та відвертих нісенітниць міститься у статті «Буковина» Великої радянської енциклопедії, що нею й досі користуються відвідувачі багатьох бібліотек України. Якщо поєднати наведену на початку статті цитату з фрагментом енциклопедичної статті, то якраз і матимемо комплекс міфологем масової свідомості – ясна річ, не всіх українців, проте значної їх частини.
Міфологем тим більш небезпечних, що зараз, коли виповнюється 70 років від входження Червоної армії до Бессарабії та Північної Буковини, вони будуть знову підживлюватися – мовляв, не все так погано робив Сталін, бо ж він цілеспрямовано возз’єднував українські землі, не такий уже й кепський був радянський тоталітаризм, бо Україна завдяки йому стала єдиною, соборною.
Насправді, ясна річ, ніяка «жовтнева революція» Буковину не охоплювала (на той час остання перебувала під австрійською владою), ніякого бажання возз’єднатися з радянською Україною буковинці не висловлювали (хоча б тому, що у листопаді 1918 року під радянським контролем не перебувало жодне українське село), ніякого «повернення» Буковини до складу СРСР не могло бути (цікаво, коли вона йому належала – чи не у княжі часи?), нарешті, жодного реального впливу на політичні події нечисленні місцеві комуністи ніколи не мали. Юридично українська частина Буковини була у листопаді 1918 року проголошена складовою Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), а остання в січні наступного року об’єдналася з наддніпрянською УНР. Універсал же про встановлення української влади на Буковині і про прагнення долучитися до Великої України підписали, крім депутатів сейму, представники трьох партій: національно-демократичної, народної та соціал-демократичної; місцеві комуністи, якщо такі тоді взагалі існували, дбали, очевидно, не про соборну Україну, а про Третій Інтернаціонал...
Що у листопаді 1918 року Румунія окупувала Буковину – це правда. Три тижні нечисленні українські загони опиралися регулярній румунській армії (а кращі сили січових стрільців вели тоді бої за Львів із поляками і за Київ із російськими білими добровольцями). Але постає закономірне запитання: якби не вторгнення наприкінці 1918-го – на початку 1919 року російської Червоної армії на Наддніпрянщину, якби не більшовицьке намагання за будь-яку ціну знищити УНР, то чи змогла б Румунія втримати Буковину, маючи проти себе армію Великої України? До речі, одним із керівників та ідеологів цього вторгнення був саме Сталін – нарком у справах національностей більшовицького уряду.
Отже, маємо перший висновок: якби не агресивна політика більшовиків, то, цілком імовірно, що румунська окупація виявилася б нетривалою, і Буковина б уже 90 років перебувала у складі незалежної Української держави.
Ще цікавіша ситуація з червнем 1940 року.
Танкові резони при проведенні кордону
Таємний протокол до Пакту Молотова-Ріббентропа зафіксував домовленість двох червонопрапорних тоталітарних режимів: «Радянська сторона вказала на свою зацікавленість в Бессарабії. Німецька сторона чітко заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях». Та Сталін захотів приєднати і Північну Буковину. Про неї жодних домовленостей із Берліном не було. Ба більше: Сталін до останнього вагався – а чи не взяти під свій контроль усю Румунію? Для цього був розгорнутий півмільйонний Південний фронт на чолі з генералом армії Жуковим, у море вийшов Чорноморський флот. Але врешті-решт вождь більшовиків не наважився на війну, отож задовольнився малим. 28 червня Червона армія перейшла кордон, і Північна Буковина та Південна Бессарабія стали складовими УРСР, а на решті бессарабської території і на частині Подністров’я була утворена Молдавська РСР.
Гітлер на вістку про намір Сталіна вдертися не лише до Бессарабії, а й до Буковини зреагував бурхливо: «Я відчуваю, що цей кремлівський негідник розуміє тільки мову сили!» І невдовзі наказав розпочати розробку плану війни проти СРСР (до цього Німеччина таких планів не мала).
Та мова про інше. 26 червня Молотов вручив румунському послу в Москві Ґеорге Давидеску урядову заяву, в якій говорилося: «1918 року Румунія, користуючись воєнною слабкістю Росії, насильницьки відторгнула від Радянського Союзу (Росії) частину його території – Бессарабію – і тим порушила одвічну єдність Бессарабії, населеної головним чином українцями, з Українською Радянською Республікою... Уряд СРСР вважає, що питання про повернення Бессарабії органічно пов’язане з питанням про передачу Радянському Союзу тієї частини Буковини, населення якої у своїй величезній більшості пов’язане з Радянською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови і національного складу». Іншими словами, перед світом приєднання до СРСР усієї Бессарабії і частини Буковини Кремль мотивував саме українським чинником.
Та чи справді Сталін й інші кремлівські лідери прагнули об’єднати всі українські землі? Звичайно, ні. Скажімо, Берестейщину та Холмщину Сталін, попри намагання Хрущова включити їх 1939 року до складу УРСР, передав відповідно Білоруській РСР і нацистській Німеччині. Ряд заселених головно українцями районів Придністров’я (до цього вони входили до Радянської України) були передані 1940 року новоутвореній Молдавській РСР. А Буковина була тоді поділена між СРСР та Румунією дуже цікаво: гірські райони Південної Буковини, заселені майже виключно українцями, чомусь опинилися у складі Румунського королівства, а деякі рівнинні райони з переважно молдавським та румунським населенням – у складі СРСР. Чому? Чи не тому, що там легко могли пройти радянські танки під час планованого Сталіним на наступні роки «визвольного походу» до Західної Європи, а гори, хай і населені гуцулами, не становили військової цінності для Кремля?
Отож маємо інший висновок: посилання на український чинник, на потребу возз’єднати всі українські землі були тільки зручним, говорячи сучасною мовою, політтехнологічним інструментом, який Кремль використовував для виправдання в очах інших держав своїх агресивних устремлінь. Використання цього чинника набуває ще більш цинічного характеру, якщо згадати, яку кількість українців більшовицька влада знищила чи депортувала до Сибіру та Казахстану 70 років тому під акомпанемент галасу про «возз’єднання»...
Відтак – загальний висновок. Прагнення українців до соборності з 1917–21 років стало реальним чинником європейської політики, на нього змушені були зважати геополітичні «монстри», це прагнення виступало аргументом у міжнародних відносинах та у повоєнному облаштуванні світу. І західний кордон УРСР, а по тому – незалежної України пройшов приблизно по тих межах, де його визначили самі українці у 1918–19 роках.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Це цитата (ясна річ, в перекладі з російської мови) з писань одного добре оплачуваного «борця з українським націоналізмом», котрий має у своєму розпорядженні шпальти найбільш тиражної щоденної газети України. Автора цього словесного пасажу називати не буду, бо надто багато честі для особи, що постійно намагається паплюжити не тільки все українське, а й кращі зразки російської, грузинської, польської, латиноамериканської та інших культур, демонструючи при цьому не тільки всі описані психоаналітиками власні комплекси, а й воістину феноменальне невігластво. Що не заважає цьому персонажеві стояти в перших лавах підживлювачів історичних міфів.
А значна частина України і досі живе радянськими квазіісторичними міфами. Чи якоюсь неймовірною сумішшю радянської міфології з малоросійськими оповідками та правдивими історичними фактами. Тому й виникають цілком неймовірні для нормальної країни комбінації історичних героїв, коли до чільної когорти позитивних персонажів минулого українці включають і творця Козацької держави гетьмана Богдана Хмельницького, і її руйнівника, імператора Петра І, і непримиренного ворога російського самодержавства Тараса Шевченка. Що вже казати про події та діячів ХХ століття – чимало з них бачаться значною частиною загалу у відверто викривленому світлі.
Публічні диспути на історичну тематику зазвичай не рятують ситуацію, а тільки посилюють недуг. Не в останню чергу тому, що їхніми головними учасниками, з якогось дива, стають або некомпетентні політикани, або так само непрофесійні публіцисти, які своїм головним завданням бачать добрий заробіток за рахунок створення висмоктаного з пальця скандалу навколо тієї чи іншої постаті чи події минувшини. А то й відверті маніпулятори масовою свідомістю. І в підсумку, замість осягнення нового та подолання радянської міфології, колективна історична пам’ять українців продовжує існувати у хаотичному та алогічному стані. Вона, власне, як цілісна система відсутня, ця пам’ять, без якої неможлива модерна нація.
А це дуже вигідно певним політичним силам як у самій Україні, так і за її межами, – відтак цей стан колективної історичної пам’яті й національного самоусвідомлення українців ці сили прагнуть протримати якомога довше. І не шкодують на це ані коштів, ані зусиль полум’яних міфотворців.
Радянські міфи про Буковину
«Велика Жовтнева соціалістична революція охопила й Північну Буковину. 3 листопада 1918 Буковинське народне віче вирішило возз’єднати Північну Буковину з Радянською Україною, в той же день був обраний тимчасовий ЦК компартії Буковини на чолі з С. Канюком. У листопаді 1918 румунські війська окупували Північну Буковину. В 1940 за домовленістю з Румунією, Північна Буковина була повернута СРСР і возз’єднана з УРСР, на її території створена Чернівецька область».
Отакий-от справжній згусток історичних міфів та відвертих нісенітниць міститься у статті «Буковина» Великої радянської енциклопедії, що нею й досі користуються відвідувачі багатьох бібліотек України. Якщо поєднати наведену на початку статті цитату з фрагментом енциклопедичної статті, то якраз і матимемо комплекс міфологем масової свідомості – ясна річ, не всіх українців, проте значної їх частини.
Міфологем тим більш небезпечних, що зараз, коли виповнюється 70 років від входження Червоної армії до Бессарабії та Північної Буковини, вони будуть знову підживлюватися – мовляв, не все так погано робив Сталін, бо ж він цілеспрямовано возз’єднував українські землі, не такий уже й кепський був радянський тоталітаризм, бо Україна завдяки йому стала єдиною, соборною.
Насправді, ясна річ, ніяка «жовтнева революція» Буковину не охоплювала (на той час остання перебувала під австрійською владою), ніякого бажання возз’єднатися з радянською Україною буковинці не висловлювали (хоча б тому, що у листопаді 1918 року під радянським контролем не перебувало жодне українське село), ніякого «повернення» Буковини до складу СРСР не могло бути (цікаво, коли вона йому належала – чи не у княжі часи?), нарешті, жодного реального впливу на політичні події нечисленні місцеві комуністи ніколи не мали. Юридично українська частина Буковини була у листопаді 1918 року проголошена складовою Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР), а остання в січні наступного року об’єдналася з наддніпрянською УНР. Універсал же про встановлення української влади на Буковині і про прагнення долучитися до Великої України підписали, крім депутатів сейму, представники трьох партій: національно-демократичної, народної та соціал-демократичної; місцеві комуністи, якщо такі тоді взагалі існували, дбали, очевидно, не про соборну Україну, а про Третій Інтернаціонал...
Що у листопаді 1918 року Румунія окупувала Буковину – це правда. Три тижні нечисленні українські загони опиралися регулярній румунській армії (а кращі сили січових стрільців вели тоді бої за Львів із поляками і за Київ із російськими білими добровольцями). Але постає закономірне запитання: якби не вторгнення наприкінці 1918-го – на початку 1919 року російської Червоної армії на Наддніпрянщину, якби не більшовицьке намагання за будь-яку ціну знищити УНР, то чи змогла б Румунія втримати Буковину, маючи проти себе армію Великої України? До речі, одним із керівників та ідеологів цього вторгнення був саме Сталін – нарком у справах національностей більшовицького уряду.
Отже, маємо перший висновок: якби не агресивна політика більшовиків, то, цілком імовірно, що румунська окупація виявилася б нетривалою, і Буковина б уже 90 років перебувала у складі незалежної Української держави.
Ще цікавіша ситуація з червнем 1940 року.
Танкові резони при проведенні кордону
Таємний протокол до Пакту Молотова-Ріббентропа зафіксував домовленість двох червонопрапорних тоталітарних режимів: «Радянська сторона вказала на свою зацікавленість в Бессарабії. Німецька сторона чітко заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях». Та Сталін захотів приєднати і Північну Буковину. Про неї жодних домовленостей із Берліном не було. Ба більше: Сталін до останнього вагався – а чи не взяти під свій контроль усю Румунію? Для цього був розгорнутий півмільйонний Південний фронт на чолі з генералом армії Жуковим, у море вийшов Чорноморський флот. Але врешті-решт вождь більшовиків не наважився на війну, отож задовольнився малим. 28 червня Червона армія перейшла кордон, і Північна Буковина та Південна Бессарабія стали складовими УРСР, а на решті бессарабської території і на частині Подністров’я була утворена Молдавська РСР.
Гітлер на вістку про намір Сталіна вдертися не лише до Бессарабії, а й до Буковини зреагував бурхливо: «Я відчуваю, що цей кремлівський негідник розуміє тільки мову сили!» І невдовзі наказав розпочати розробку плану війни проти СРСР (до цього Німеччина таких планів не мала).
Та мова про інше. 26 червня Молотов вручив румунському послу в Москві Ґеорге Давидеску урядову заяву, в якій говорилося: «1918 року Румунія, користуючись воєнною слабкістю Росії, насильницьки відторгнула від Радянського Союзу (Росії) частину його території – Бессарабію – і тим порушила одвічну єдність Бессарабії, населеної головним чином українцями, з Українською Радянською Республікою... Уряд СРСР вважає, що питання про повернення Бессарабії органічно пов’язане з питанням про передачу Радянському Союзу тієї частини Буковини, населення якої у своїй величезній більшості пов’язане з Радянською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови і національного складу». Іншими словами, перед світом приєднання до СРСР усієї Бессарабії і частини Буковини Кремль мотивував саме українським чинником.
Та чи справді Сталін й інші кремлівські лідери прагнули об’єднати всі українські землі? Звичайно, ні. Скажімо, Берестейщину та Холмщину Сталін, попри намагання Хрущова включити їх 1939 року до складу УРСР, передав відповідно Білоруській РСР і нацистській Німеччині. Ряд заселених головно українцями районів Придністров’я (до цього вони входили до Радянської України) були передані 1940 року новоутвореній Молдавській РСР. А Буковина була тоді поділена між СРСР та Румунією дуже цікаво: гірські райони Південної Буковини, заселені майже виключно українцями, чомусь опинилися у складі Румунського королівства, а деякі рівнинні райони з переважно молдавським та румунським населенням – у складі СРСР. Чому? Чи не тому, що там легко могли пройти радянські танки під час планованого Сталіним на наступні роки «визвольного походу» до Західної Європи, а гори, хай і населені гуцулами, не становили військової цінності для Кремля?
Отож маємо інший висновок: посилання на український чинник, на потребу возз’єднати всі українські землі були тільки зручним, говорячи сучасною мовою, політтехнологічним інструментом, який Кремль використовував для виправдання в очах інших держав своїх агресивних устремлінь. Використання цього чинника набуває ще більш цинічного характеру, якщо згадати, яку кількість українців більшовицька влада знищила чи депортувала до Сибіру та Казахстану 70 років тому під акомпанемент галасу про «возз’єднання»...
Відтак – загальний висновок. Прагнення українців до соборності з 1917–21 років стало реальним чинником європейської політики, на нього змушені були зважати геополітичні «монстри», це прагнення виступало аргументом у міжнародних відносинах та у повоєнному облаштуванні світу. І західний кордон УРСР, а по тому – незалежної України пройшов приблизно по тих межах, де його визначили самі українці у 1918–19 роках.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
