Російський експансіонізм має свою історію, свою традицію, сказати б, свій темперамент. І перше, і друге, і третє не завжди залежить чи від Сполучених Штатів Америки, чи од Сполучених Штатів Мексики, чи ще од когось. Тут домінують чинники внутрішні. Але й зовнішні мають велику вагу. А те, що зараз євро-американський Захід на повну силу постав у режимі певного нейтралітету до того, що відбулося між Росією та Україною, – це очевидно.
«Здоровий прагматизм» Заходу
Розпочнемо з того, що так воно було завжди. Впродовж минулого століття Захід не один і не два-три, і навіть не кільканадцять разів, але зрештою поступався перед тогочасною червоною Росією. Зараз геополітична ситуація ніби перемінилася: йдеться вже не просто про фізичну експансію Росії. Йдеться про інше – про те, що на очах нашого покоління Росія перетворилась на «євразійську Саудівську Аравію», на простір, що від нього залежать якісь немалі західні політичні й економічні організми. І зрозуміло, що ці організми дуже одверто орієнтуються на оцю саму «Новосаудівську Аравію». І менш за все вони переймаються її жертвами, якимись національними сюжетами, що зустрічаються на шляху нової російської експансії – як бачимо, вже у якомусь іншому виконанні.
Ідеться про так званий «прагматизм» західного світу. Ми знаємо, що цей прагматизм мав місце у минулому столітті не тільки по відношенню до Росії, а й по відношенню до поваймарської Німеччини. І відомо, чим це закінчилося.
Власне, вся європейська література від доби романтизму до останніх справді переконливих нобелівських європейських та американських лауреатів будується на неприйнятті західного прагматизму. Це – «альфа» й «омега» тогочасної літератури. Прозаїки, поети й есеїсти відчували, що за тим прагматизмом нерідко стоїть щось недобре.
Але романісти писали свої романи, поети писали свої вірші, а так звані політики і взагалі західні еліти пристосовувалися (як їм видавалося – прагматично) до тієї чи тієї ситуації. В якісь історичні хвилини раптом виявлялося, що нема вже до кого пристосуватися, що ситуація сама по собі руйнується. І вслід за тим, скажімо, – французька поразка 1940 року, і вслід за тим – драма Лондона та інших англійських міст, які так потерпали від авіації тієї самої країни, з якою намагався примиритися британський прем’єр-міністр 1938 року. Щось дуже схоже ми спостерігаємо і сьогодні.
«Ялта-2»?
Спочатку воно виглядає далеким від нас. От більш аніж двозначна політика Росії в Придністров’ї – ну хто що в Європі знає про Придністров’я? Вслід за тим, сказати б, ядерний флірт поміж Росією та Іраном. На це не звертали уваги аж до того часу, коли раптом виявилося, що новоазійські колоси типу Пакистану та Індії давно вже мають нуклеарну зброю, і залишається кілька кроків до відповідного жесту з боку Ірану. А Росія продовжує той самий флірт, щоб там не говорили. На це не звертають уваги – ну, принаймні, окрім моральних нотацій, якихось дій немає.
Вслід за тим розпочалася безпосередня анексія Росією довколишніх територій – я маю на увазі війну на Кавказі. Щойно у Москві відкрилась амбасада Абхазії. Я дуже шаную Абхазію і, в принципі, я за її конфедерацію чи федерацію із Грузією, із Росією – на здоров’я. З поправкою на одну обставину – що собі думає світ, зважаючи на те, що суверенна Абхазія категорично не вирішить проблеми тих кількасот тисяч картвелів, яких змусили залишити Абхазію під час цієї самої війни? Росія теж робить вигляд, що цієї ситуації немає, і всі роблять вигляд, що цієї ситуації немає.
Тобто, коли ми подивимося ретроспективу російської й західноєвропейської історії, то наштовхуємося на десятки, якщо не сотні, відповідників сучасності – того, що зараз називають «Ялтою». Захід поступився перед російським імперіалізмом, вважаючи, що так треба, що це похідне від здорового глузду, від здорового прагматизму і так далі. Зрозуміло, що це капітальна помилка Заходу. Але Захід не залежить від нас, українців, в якомусь розумінні він не залежить, зрештою, на повну силу і від росіян.
Отже, Захід має щось вирішувати. Але, очевидно, він зараз не може і не хоче це вирішувати. Окрім того, Заходу видається, що у нього доволі багато своїх проблем, тому що оця сама ліберально-демократична імперія, зовні симпатична, яка називається Європейським Союзом, час від часу перебуває при тих чи інших кризах. Отже, Росія дуже своєчасно віднайшла час, щоб Захід пішов на оцю саму «другу Ялту». Але за «другою Ялтою», очевидно, матиме місце третя, четверта і так далі.
Україна на наших очах (якщо не трапиться якогось політичного, соціального чи геополітичного чуда) втрачає Крим. Я завжди був прихильником того, щоб Крим був просто суверенним, незалежним, як у романі-фентезі покійного Василя Аксьонова «Острів Крим». Але ж то фантазія російського письменника, автора «оберненої» утопії. А насправді йдеться про те, що Крим поступово повертається під патронат Росії. Внаслідок цього Україна перестає бути повноцінною чорноморською державою. Ми не знаємо, чим це закінчиться у великому історичному часі, тому що росіяни обіцяють захищати на Чорному морі українські інтереси від якихось поки що анонімних «сил півдня». Але ми ще не знаємо, в яких комбінаціях постане російська політика по відношенню до тих самих «сил півдня».
Відбувається ґрандіозна політична катастрофа. А зважаючи ще на контекст тих самих домовленостей (вірніше, на відсутність будь-якого публічного контексту цих домовленостей), ми ще не знаємо, яких сюрпризів дочекаємося в напрямі «Ялти» третьої, четвертої, десятої і так далі.
Потяг до кризи
Я маю надію, що світ не продублює ситуацію 1939–1940 років, але щось подібне може трапитися. В жодному разі я не ентузіаст того, щоб Росія остаточно ввійшла в якусь кризу. Але вона, від перших сезонів президентства Путіна і далі, почала входити в певну ситуацію, яку можна означити як кризу, і внаслідок цієї кризи різне може трапитися в Росії. А якщо воно трапиться, то я не зовсім розумію, що ж буде з тими самими енерґетичними потоками. І от тоді Захід, мабуть, і схаменеться. Але боюся, що тоді буде пізно.
У мене тільки одна надія, що нове покоління нуклеарної фізики так чи інакше розв’яже проблему якогось, умовно кажучи, нуклеарного «вічного двигуна», і Захід перестане залежати від енерґетики от такого типу. Я говорю про це цілком серйозно, тому що відповідна нуклеарна електростанція будується у Франції – можливо, ця проблема, яка взагалі-то теоретично розв’язана, буде розв’язана і практично.
Доки в Росії бушуватимуть всякого роду кризи, і доки Захід буде залежати і від відповідних потоків, і від цієї самої кризи, ми безперестанку можемо наштовхуватись на якісь дуже важкі сюрпризи типу цього самого трагічного польського літака. А про Україну вже навіть і говорити не доводиться, тому що вона опинилася посеред світової історії, але в дуже в неґативному значенні цього слова.
Україна ще не зовсім зрозуміла те, що відбулось. А коли вона зрозуміє, то, мабуть, буде запізно. Вона вже стрибнула на євразійський кризовий поїзд. Тобто, ми, замість того, щоб віднайти свій власний шлях, – може, складний, важкий, безкінечно утруднений, – доволі легковажно поєднали свою долю з дуже кризовою країною. З країною, яка влаштувала на Червоній площі дуже красивий парад, і синхронно – та сама кемеровська катастрофа, яка засвідчує, що там не просто не все в порядку, а все не в порядку. Я за те, щоб у Росії справді була якась норма, був якийсь порядок, але зараз того і другого в цій країні немає. Ми, по суті, допоможемо цій самій кризі, тому що на деякий час, у режимі якогось знеболюючого, ми ніби допоможемо Росії вийти з тієї самої кризи, а насправді ми її поглибимо.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
«Здоровий прагматизм» Заходу
Розпочнемо з того, що так воно було завжди. Впродовж минулого століття Захід не один і не два-три, і навіть не кільканадцять разів, але зрештою поступався перед тогочасною червоною Росією. Зараз геополітична ситуація ніби перемінилася: йдеться вже не просто про фізичну експансію Росії. Йдеться про інше – про те, що на очах нашого покоління Росія перетворилась на «євразійську Саудівську Аравію», на простір, що від нього залежать якісь немалі західні політичні й економічні організми. І зрозуміло, що ці організми дуже одверто орієнтуються на оцю саму «Новосаудівську Аравію». І менш за все вони переймаються її жертвами, якимись національними сюжетами, що зустрічаються на шляху нової російської експансії – як бачимо, вже у якомусь іншому виконанні.
Ідеться про так званий «прагматизм» західного світу. Ми знаємо, що цей прагматизм мав місце у минулому столітті не тільки по відношенню до Росії, а й по відношенню до поваймарської Німеччини. І відомо, чим це закінчилося.
Власне, вся європейська література від доби романтизму до останніх справді переконливих нобелівських європейських та американських лауреатів будується на неприйнятті західного прагматизму. Це – «альфа» й «омега» тогочасної літератури. Прозаїки, поети й есеїсти відчували, що за тим прагматизмом нерідко стоїть щось недобре.
Але романісти писали свої романи, поети писали свої вірші, а так звані політики і взагалі західні еліти пристосовувалися (як їм видавалося – прагматично) до тієї чи тієї ситуації. В якісь історичні хвилини раптом виявлялося, що нема вже до кого пристосуватися, що ситуація сама по собі руйнується. І вслід за тим, скажімо, – французька поразка 1940 року, і вслід за тим – драма Лондона та інших англійських міст, які так потерпали від авіації тієї самої країни, з якою намагався примиритися британський прем’єр-міністр 1938 року. Щось дуже схоже ми спостерігаємо і сьогодні.
«Ялта-2»?
Спочатку воно виглядає далеким від нас. От більш аніж двозначна політика Росії в Придністров’ї – ну хто що в Європі знає про Придністров’я? Вслід за тим, сказати б, ядерний флірт поміж Росією та Іраном. На це не звертали уваги аж до того часу, коли раптом виявилося, що новоазійські колоси типу Пакистану та Індії давно вже мають нуклеарну зброю, і залишається кілька кроків до відповідного жесту з боку Ірану. А Росія продовжує той самий флірт, щоб там не говорили. На це не звертають уваги – ну, принаймні, окрім моральних нотацій, якихось дій немає.
Вслід за тим розпочалася безпосередня анексія Росією довколишніх територій – я маю на увазі війну на Кавказі. Щойно у Москві відкрилась амбасада Абхазії. Я дуже шаную Абхазію і, в принципі, я за її конфедерацію чи федерацію із Грузією, із Росією – на здоров’я. З поправкою на одну обставину – що собі думає світ, зважаючи на те, що суверенна Абхазія категорично не вирішить проблеми тих кількасот тисяч картвелів, яких змусили залишити Абхазію під час цієї самої війни? Росія теж робить вигляд, що цієї ситуації немає, і всі роблять вигляд, що цієї ситуації немає.
Тобто, коли ми подивимося ретроспективу російської й західноєвропейської історії, то наштовхуємося на десятки, якщо не сотні, відповідників сучасності – того, що зараз називають «Ялтою». Захід поступився перед російським імперіалізмом, вважаючи, що так треба, що це похідне від здорового глузду, від здорового прагматизму і так далі. Зрозуміло, що це капітальна помилка Заходу. Але Захід не залежить від нас, українців, в якомусь розумінні він не залежить, зрештою, на повну силу і від росіян.
Отже, Захід має щось вирішувати. Але, очевидно, він зараз не може і не хоче це вирішувати. Окрім того, Заходу видається, що у нього доволі багато своїх проблем, тому що оця сама ліберально-демократична імперія, зовні симпатична, яка називається Європейським Союзом, час від часу перебуває при тих чи інших кризах. Отже, Росія дуже своєчасно віднайшла час, щоб Захід пішов на оцю саму «другу Ялту». Але за «другою Ялтою», очевидно, матиме місце третя, четверта і так далі.
Україна на наших очах (якщо не трапиться якогось політичного, соціального чи геополітичного чуда) втрачає Крим. Я завжди був прихильником того, щоб Крим був просто суверенним, незалежним, як у романі-фентезі покійного Василя Аксьонова «Острів Крим». Але ж то фантазія російського письменника, автора «оберненої» утопії. А насправді йдеться про те, що Крим поступово повертається під патронат Росії. Внаслідок цього Україна перестає бути повноцінною чорноморською державою. Ми не знаємо, чим це закінчиться у великому історичному часі, тому що росіяни обіцяють захищати на Чорному морі українські інтереси від якихось поки що анонімних «сил півдня». Але ми ще не знаємо, в яких комбінаціях постане російська політика по відношенню до тих самих «сил півдня».
Відбувається ґрандіозна політична катастрофа. А зважаючи ще на контекст тих самих домовленостей (вірніше, на відсутність будь-якого публічного контексту цих домовленостей), ми ще не знаємо, яких сюрпризів дочекаємося в напрямі «Ялти» третьої, четвертої, десятої і так далі.
Потяг до кризи
Я маю надію, що світ не продублює ситуацію 1939–1940 років, але щось подібне може трапитися. В жодному разі я не ентузіаст того, щоб Росія остаточно ввійшла в якусь кризу. Але вона, від перших сезонів президентства Путіна і далі, почала входити в певну ситуацію, яку можна означити як кризу, і внаслідок цієї кризи різне може трапитися в Росії. А якщо воно трапиться, то я не зовсім розумію, що ж буде з тими самими енерґетичними потоками. І от тоді Захід, мабуть, і схаменеться. Але боюся, що тоді буде пізно.
У мене тільки одна надія, що нове покоління нуклеарної фізики так чи інакше розв’яже проблему якогось, умовно кажучи, нуклеарного «вічного двигуна», і Захід перестане залежати від енерґетики от такого типу. Я говорю про це цілком серйозно, тому що відповідна нуклеарна електростанція будується у Франції – можливо, ця проблема, яка взагалі-то теоретично розв’язана, буде розв’язана і практично.
Доки в Росії бушуватимуть всякого роду кризи, і доки Захід буде залежати і від відповідних потоків, і від цієї самої кризи, ми безперестанку можемо наштовхуватись на якісь дуже важкі сюрпризи типу цього самого трагічного польського літака. А про Україну вже навіть і говорити не доводиться, тому що вона опинилася посеред світової історії, але в дуже в неґативному значенні цього слова.
Україна ще не зовсім зрозуміла те, що відбулось. А коли вона зрозуміє, то, мабуть, буде запізно. Вона вже стрибнула на євразійський кризовий поїзд. Тобто, ми, замість того, щоб віднайти свій власний шлях, – може, складний, важкий, безкінечно утруднений, – доволі легковажно поєднали свою долю з дуже кризовою країною. З країною, яка влаштувала на Червоній площі дуже красивий парад, і синхронно – та сама кемеровська катастрофа, яка засвідчує, що там не просто не все в порядку, а все не в порядку. Я за те, щоб у Росії справді була якась норма, був якийсь порядок, але зараз того і другого в цій країні немає. Ми, по суті, допоможемо цій самій кризі, тому що на деякий час, у режимі якогось знеболюючого, ми ніби допоможемо Росії вийти з тієї самої кризи, а насправді ми її поглибимо.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
