Складається враження, що сьогодні головним завданням української влади є якнайшвидша ліквідація української державності. Президент Віктор Янукович намагається виконати те «домашнє завдання» Кремля, яке він не зумів реалізувати у 2004 році.
Реванш режиму «януковичів» цинічний, нахабний і неприкритий. Все вказує на те, що Москві ця команда ліквідаторів України надовго не потрібна.
Максимум – півроку, або у крайньому разі до весни 2011-го. А далі – «аншлюс» після місцевих виборів, на яких приголомшливу «перемогу» буде «намальовано» блокові партій, які виступатимуть за об’єднання з Росією.
Тому Віктор Янукович і не намагається хоч би якось прикрити свою васальну залежність перед своїми кремлівськими шефами. А навіщо? Адже все одно, з його точки зору, все уже давно вирішено наперед, і роз’єднаній опозиції вже нічого не вдасться змінити.
А поки український народ і світова спільнота оговтаються від такого цинічного знищення однієї з найбільших європейських держав, то уже буде занадто пізно щось змінити. Російські політичні реваншисти та їхні слухняні виконавці з «п’ятої колони» в Україні все давно прорахували наперед, і жодних серйозних збоїв в цій спецоперації наче й не повинно виникнути ніколи і нізащо.
Оновлення лав, штабів і стратегії дій
Власне, цей убивчий для українців сценарій самоліквідації держави «за бажанням трудящих» зупинити не вдасться, якщо українська опозиція не буде здатною оперативно висунути нових лідерів, котрих підтримає народ. Адже, як показали акції протесту 11 травня, Юлія Тимошенко продовжує боротися зі своїми політичними опонентами, використовуючи свої старі методи, які вже давно прораховані її опонентами і котрі дуже легко ними блокуються.
Тим більше після програшу і посади мера Києва (формально ним повинен був стати Турчинов, але всі розуміли, що йдеться про саму Тимошенко), і боротьби за президентство, я б особисто не ризикнув віддати до рук Юлії Тимошенко можливість зіграти на останнє, що у нас фактично залишилося – незалежність української держави.
Так само, як і колишній Президент України, котрий дискредитував себе тим, що не зумів і не схотів не допустити приходу до влади «януковичів», Юлія Тимошенко не може бути нині одноосібним лідером опозиції. Знаючи її ризиковий характер, можна не сумніватися, що вона цілком готова зіграти ще раз на історичну долю України, як це вже зробив свого часу Ющенко.
Але тепер на карту поставлено так надзвичайно багато, що ми не маємо права дозволити собі програти цього разу. Оскільки наступного разу може не бути взагалі.
Виглядає, що сьогоднішня ситуація для України дуже схожа на ту, що була в Сталінграді восени 1942 року, коли супротивник майже повністю захопив місто і, здавалося, жодних шансів уже немає. Тоді майже безвихідне становище врятувало те, що вдалося підтягнути нові, свіжі війська на чолі з молодими генералами і навіть кинути в битву курсантів військових училищ, котрим залишилося довчитися всього декілька тижнів, та десантників, навчених діяти не за шаблоном.
Так само і у випадку з Україною сьогодні на «політичний фронт» мають бути підтягнуті нові свіжі сили разом із молодими «генералами». І тут варто підтримати безкомпромісну позицію львівських студентів, які краще з усіх інших у нашій країні, очевидно, зрозуміли, що «януковичі» не зупиняться напівдорозі.
Адже Володимирові Путіну Україна бачиться вже не безправною колонією, якою була за часів Радянського Союзу УРСР. Йому цього занадто мало.
Путін розглядає Україну як чисто російські сепаратистські території, котрі мають бути покорені методами на кшталт тих, які він уже двічі застосовував у Чечні. Адже «мати міст руських» Київ не може перебувати у якісь іншій країні. Адже тоді просто руйнується сам міф про Велику і Неподільну Росію.
Чи відбудеться «аншлюс» України навесні 2011 року?
Уже зараз зрозуміло, що «януковичам» не вдасться реалізувати хоча б малу частину свої нереалістичних передвиборчих обіцянок. А це, в свою чергу означатиме, що значна частина електорату, котрий проголосував за них, відмовить режимові Януковича в своїй підтримці.
Тому в них не так вже багато часу, щоб, за точним визначенням Оксани Пахльовської, визначити дату завершення роботи «ліквідаційної комісії» з ліквідації української держави.
Може так статися, що за відсутності Володимира Литвина новий перший віце-спікер Верховної Ради, ставленик комуністів Адам Мартинюк може дуже легко поставити на голосування питання про входження України до союзу з Росією, а нелегітимна парламентська «більшість» дуже швидко за нього проголосує. Це цілком може статися навесні 2011 року, коли відповідні сили «виграють» місцеві вибори, а більшість «януковичів» у Верховній Раді стане за допомогою відомих методів конституційною.
І що тоді? Ясно, що у Кремлі вітатимуть подібне рішення братнього українського народу, який «здійснив свою заповітну мрію» бути і надалі разом із не менш братнім російським народом. І в той же день Держдума ратифікує таке історичне українське рішення, і українську державу буде нібито легітимно ліквідовано.
Тобто необхідно визнати той факт, що за трагічних обставин, котрі склалися, Україна опинилася дійсно за півкроку до союзу з Москвою. Ці обставини небезпечні ще й тим, що Путін залучив у боротьбі за ліквідацію української державності всі доступні Росії важелі: фінансові, медійні, дипломатичні і силові.
Українська держава, біля керма якої опинилися ті, хто не зацікавлений в українській державності, може протиставити лише патріотизм, згуртованість і дієздатність українського народу. Сьогодні на ринг виходять не брати Клички, а українська нація, котра має довести собі і всьому світові, що таки має право на свою державність.
У цьому сенсі, якщо ми не хочемо програти, необхідно серйозно подумати про ротацію демократичних лідерів. Я не говорю про те, що Юлія Тимошенко має зійти остаточно з політичної арени. Але вона не може в цей критичний для України час бути одноосібним лідером реальної української опозиції. Вона не здатна отримати однозначну підтримку молоді, а, не опираючись на українську молодь, «відіграти» Україну буде просто нереально.
Студентська молодь, що виросла в незалежній Україні, не збирається вчитися за підручниками історії, написання яких замовить для неї в Москві Дмитро Табачник. Вона може стати «політичним детонатором» нової української революції, розворушивши інерцію не лише своїх батьків, але й і всього українського суспільства.
Молодь здатна повірити молодим політикам, але таким, що вже мають досвід політичної боротьби. Не буду називати їхні прізвища, але ті, хто цікавиться політикою, їх знають.
Якщо Юлія Тимошенко дійсно хоче, щоб українську державу не було ліквідовано найближчим часом, то вона має перейти через свої особисті політичні амбіції. Тим більше, що Тимошенко вже не раз доводила, що здатна раціонально мислити в часи найбільших загроз для України.
Можна пригадати, що вже неодноразово ставилося питання про необхідність ротації українських політичних еліт. Зараз сам історичний вибір підштовхує політичних діячів до того, щоб зіграти в «командну гру», працюючи всім разом на перемогу.
Попередня українська політична практика доводить, що «дрейфу» в бік Росії можна уникнути, якщо «гребти» у правильному напрямку. Неприхована зрада національних інтересів відверто проросійських політичних сил має згуртувати українців, і спонукати нас нарешті провести новий політичний кастинг і віднайти серед 46 мільйонів своїх співвітчизників лідерів, які здатні захистити демократичні завоювання майже 19 років української незалежності.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Реванш режиму «януковичів» цинічний, нахабний і неприкритий. Все вказує на те, що Москві ця команда ліквідаторів України надовго не потрібна.
Максимум – півроку, або у крайньому разі до весни 2011-го. А далі – «аншлюс» після місцевих виборів, на яких приголомшливу «перемогу» буде «намальовано» блокові партій, які виступатимуть за об’єднання з Росією.
Тому Віктор Янукович і не намагається хоч би якось прикрити свою васальну залежність перед своїми кремлівськими шефами. А навіщо? Адже все одно, з його точки зору, все уже давно вирішено наперед, і роз’єднаній опозиції вже нічого не вдасться змінити.
А поки український народ і світова спільнота оговтаються від такого цинічного знищення однієї з найбільших європейських держав, то уже буде занадто пізно щось змінити. Російські політичні реваншисти та їхні слухняні виконавці з «п’ятої колони» в Україні все давно прорахували наперед, і жодних серйозних збоїв в цій спецоперації наче й не повинно виникнути ніколи і нізащо.
Оновлення лав, штабів і стратегії дій
Власне, цей убивчий для українців сценарій самоліквідації держави «за бажанням трудящих» зупинити не вдасться, якщо українська опозиція не буде здатною оперативно висунути нових лідерів, котрих підтримає народ. Адже, як показали акції протесту 11 травня, Юлія Тимошенко продовжує боротися зі своїми політичними опонентами, використовуючи свої старі методи, які вже давно прораховані її опонентами і котрі дуже легко ними блокуються.
Тим більше після програшу і посади мера Києва (формально ним повинен був стати Турчинов, але всі розуміли, що йдеться про саму Тимошенко), і боротьби за президентство, я б особисто не ризикнув віддати до рук Юлії Тимошенко можливість зіграти на останнє, що у нас фактично залишилося – незалежність української держави.
Так само, як і колишній Президент України, котрий дискредитував себе тим, що не зумів і не схотів не допустити приходу до влади «януковичів», Юлія Тимошенко не може бути нині одноосібним лідером опозиції. Знаючи її ризиковий характер, можна не сумніватися, що вона цілком готова зіграти ще раз на історичну долю України, як це вже зробив свого часу Ющенко.
Але тепер на карту поставлено так надзвичайно багато, що ми не маємо права дозволити собі програти цього разу. Оскільки наступного разу може не бути взагалі.
Виглядає, що сьогоднішня ситуація для України дуже схожа на ту, що була в Сталінграді восени 1942 року, коли супротивник майже повністю захопив місто і, здавалося, жодних шансів уже немає. Тоді майже безвихідне становище врятувало те, що вдалося підтягнути нові, свіжі війська на чолі з молодими генералами і навіть кинути в битву курсантів військових училищ, котрим залишилося довчитися всього декілька тижнів, та десантників, навчених діяти не за шаблоном.
Так само і у випадку з Україною сьогодні на «політичний фронт» мають бути підтягнуті нові свіжі сили разом із молодими «генералами». І тут варто підтримати безкомпромісну позицію львівських студентів, які краще з усіх інших у нашій країні, очевидно, зрозуміли, що «януковичі» не зупиняться напівдорозі.
Адже Володимирові Путіну Україна бачиться вже не безправною колонією, якою була за часів Радянського Союзу УРСР. Йому цього занадто мало.
Путін розглядає Україну як чисто російські сепаратистські території, котрі мають бути покорені методами на кшталт тих, які він уже двічі застосовував у Чечні. Адже «мати міст руських» Київ не може перебувати у якісь іншій країні. Адже тоді просто руйнується сам міф про Велику і Неподільну Росію.
Чи відбудеться «аншлюс» України навесні 2011 року?
Уже зараз зрозуміло, що «януковичам» не вдасться реалізувати хоча б малу частину свої нереалістичних передвиборчих обіцянок. А це, в свою чергу означатиме, що значна частина електорату, котрий проголосував за них, відмовить режимові Януковича в своїй підтримці.
Тому в них не так вже багато часу, щоб, за точним визначенням Оксани Пахльовської, визначити дату завершення роботи «ліквідаційної комісії» з ліквідації української держави.
Може так статися, що за відсутності Володимира Литвина новий перший віце-спікер Верховної Ради, ставленик комуністів Адам Мартинюк може дуже легко поставити на голосування питання про входження України до союзу з Росією, а нелегітимна парламентська «більшість» дуже швидко за нього проголосує. Це цілком може статися навесні 2011 року, коли відповідні сили «виграють» місцеві вибори, а більшість «януковичів» у Верховній Раді стане за допомогою відомих методів конституційною.
І що тоді? Ясно, що у Кремлі вітатимуть подібне рішення братнього українського народу, який «здійснив свою заповітну мрію» бути і надалі разом із не менш братнім російським народом. І в той же день Держдума ратифікує таке історичне українське рішення, і українську державу буде нібито легітимно ліквідовано.
Тобто необхідно визнати той факт, що за трагічних обставин, котрі склалися, Україна опинилася дійсно за півкроку до союзу з Москвою. Ці обставини небезпечні ще й тим, що Путін залучив у боротьбі за ліквідацію української державності всі доступні Росії важелі: фінансові, медійні, дипломатичні і силові.
Українська держава, біля керма якої опинилися ті, хто не зацікавлений в українській державності, може протиставити лише патріотизм, згуртованість і дієздатність українського народу. Сьогодні на ринг виходять не брати Клички, а українська нація, котра має довести собі і всьому світові, що таки має право на свою державність.
У цьому сенсі, якщо ми не хочемо програти, необхідно серйозно подумати про ротацію демократичних лідерів. Я не говорю про те, що Юлія Тимошенко має зійти остаточно з політичної арени. Але вона не може в цей критичний для України час бути одноосібним лідером реальної української опозиції. Вона не здатна отримати однозначну підтримку молоді, а, не опираючись на українську молодь, «відіграти» Україну буде просто нереально.
Студентська молодь, що виросла в незалежній Україні, не збирається вчитися за підручниками історії, написання яких замовить для неї в Москві Дмитро Табачник. Вона може стати «політичним детонатором» нової української революції, розворушивши інерцію не лише своїх батьків, але й і всього українського суспільства.
Молодь здатна повірити молодим політикам, але таким, що вже мають досвід політичної боротьби. Не буду називати їхні прізвища, але ті, хто цікавиться політикою, їх знають.
Якщо Юлія Тимошенко дійсно хоче, щоб українську державу не було ліквідовано найближчим часом, то вона має перейти через свої особисті політичні амбіції. Тим більше, що Тимошенко вже не раз доводила, що здатна раціонально мислити в часи найбільших загроз для України.
Можна пригадати, що вже неодноразово ставилося питання про необхідність ротації українських політичних еліт. Зараз сам історичний вибір підштовхує політичних діячів до того, щоб зіграти в «командну гру», працюючи всім разом на перемогу.
Попередня українська політична практика доводить, що «дрейфу» в бік Росії можна уникнути, якщо «гребти» у правильному напрямку. Неприхована зрада національних інтересів відверто проросійських політичних сил має згуртувати українців, і спонукати нас нарешті провести новий політичний кастинг і віднайти серед 46 мільйонів своїх співвітчизників лідерів, які здатні захистити демократичні завоювання майже 19 років української незалежності.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
