Київ – Минулого тижня, у вівторок, 18 травня в Україні сталася подія, про яку детально розповіли інформагенції, але яка дивним чином залишилася поза увагою аналітиків. А даремно. Адже йдеться про подію знакову, сказати б, символічну – про повне (хоча, очевидно, ще не остаточне) усталення нової владної системи. Нової, яка при пильнішому погляді є не такою вже й новою.
Що ж сталося 18 травня? Уранці цього дня стало відомо, що за звинуваченням в отриманні хабара в 2000 доларів затримана рідна сестра вельми активного опозиціонера, народного депутата Андрія Парубія Олена, яка працює на відповідальній посаді у податковій інспекції Сихівського району Львова. Депутат публічно назвав затримання його сестри репресією проти його родини з боку влади і водночас звернувся до керівників держави з проханням про допомогу.
Ось як, за словами самого Парубія, розгорталися далі події: «Коли з трибуни Верховної Ради я зробив заяву, що мою сестру заарештували і офіційно звернувся до Голови Верховної Ради, до уряду, до Президента, передзвонила Ганна Герман. Запитала: «Що з Оленочкою?». Це якраз було у той момент, коли до сестри приїхала «швидка», а працівники УБОЗу не дозволяли її госпіталізувати... Аргументи лікаря... на силовиків не впливали. Після першої моєї розмови Ганна Герман передзвонила через п’ять хвилин, сказала, що мала розмову з Михайлом Цимбалюком (начальник міліції Львівщини – С.Г.), доповіла йому про порушення елементарних прав і свобод людини. За її словами, Цимбалюк «узяв це до уваги» і взявся «з’ясувати ситуацію» (але, наскільки мені відомо, ключовою у цьому питанні була позиція лікаря)».
У свою чергу, заступниця глави президентської адміністрації Ганна Герман так пояснила свою позицію в ефірі 5-го каналу: «Я не знаю, з чим пов'язано затримання сестри Андрія Парубія, мені казали, що там якась кримінальна справа, але ми зробили все, щоб її випустили з-під арешту і щоб не було жодних підозр у тому, що десь є якісь намагання братові мстити сестрою... Нехай правоохоронні органи з’ясовують, що там сталося, чи був там хабар, у якому її звинувачують, чи не був... Зараз вона знаходиться у лікарні, їй нададуть допомогу. У неї, здається, тиск піднявся. Вже ввечері вона вже буде біля своєї дитинки».
«У ситуацію втрутилася Ганна Герман, яка захистила громадянські права моєї сестри... Це був дуже людський і гідний вчинок Ганни Герман», – оцінив учинок заступниці глави президентської адміністрації опозиціонер Парубій в ефірі програми «Шустер Live».
За Конституцією – так, а насправді – інакше
Те, що не надто здорова жінка-мати перебуває не за ґратами, а в родинному колі – це, поза сумнівом, була добра новина. Так само доброю новиною є збереження давніх нормальних людських стосунків між діячами нинішньої влади й опозиції (бо ж інколи здавалося – таке вже неможливе). Та винесімо «за дужки» морально-етичний аспект проблеми і подивімося на те, що сталося, під науково-безстороннім політологічним оглядом.
Отже: дії львівських працівників органів внутрішніх справ стосовно Олени Парубій несли загрозу її здоров’ю, а, можливо, і життю. До кого публічно звертається її брат-парламентарій? До керівників державної влади, включно з Президентом. Не до прокуратури, до прямих обов’язків якої, згідно зі статтею 121 Конституції України, входять «нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних із обмеженням особистої свободи громадян; нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами». Не до омбудсмена, покликаного здійснювати «контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина» (ст. 101 Основного Закону). І не до органів правосуддя. А до тих, у чиїх руках перебувають реальні, а не записані у законодавстві, важелі, до тих, хто реально може допомогти людині.
Ні, звичайно, Президент – це правильний адресат. «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» (ст. 102 Основного Закону). Але ж це – остання національна інстанція. Та, схоже, Андрій Парубій як добре обізнаний депутат чудово розуміє: всі інші інстанції – лише на папері. Сприятливе ж утручання у справу можливе тільки з боку найвищої інстанції, якою наразі виступив не сам глава української держави, а орган, відсутній у Конституції, – президентська Адміністрація.
Й одного дзвінка заступниці глави цієї адміністрації керівникові Львівської міліції вистачило, щоб правоохоронці... ні, не порушили закони, навпаки – почали їх ретельно виконувати, беручи до уваги, як і належить, стан здоров’я Олени Парубій та реальну вагомість звинувачень на її адресу... А численні політичні аналітики мовчать, очевидно, не вбачаючи у цих подіях нічого знаменного. Схоже, інших алгоритмів дій від нової влади і не чекають.
«Велике повернення»: з 2010-го у 1980-й
Скажіть, ця реальна вершина влади нічого вам не нагадує з не такого вже й давнього минулого? Якщо одразу не згадалося, тоді – досить розлога цитата:
«Для позначення цієї вершини в номенклатурному жаргоні ствердився термін «директивні органи». За звичаєм недорікувато, та він чітко висловлює думку: це не якісь там «вищі органи» державної влади або управління, а органи, дійсно дають директиви всім цим «вищим»... Є і другий номенклатурний евфемізм для позначення ЦК КПРС: «інстанції»... Коли говорять: «Відбулося рішення Інстанції», посвячений знає, про кого йде мова – про ЦК КПРС... Справжні, а не записані в Конституції вищі органи державної влади та державного управління – не пленум і не апарат, а Політбюро і Секретаріат ЦК... Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС разом і становлять справжній уряд Радянського Союзу. Юридичний уряд – Рада Міністрів СРСР – всього лише високопоставлений розпорядчий орган, який урядом у політичному сенсі слова не є. Ще меншу роль грає Президія Верховної Ради СРСР – орган показний, а не робочий... Позначення «директивні органи», яке здається безбарвним, сповнене глибокого змісту, кращого найменування не вигадаєш. Це органи, які не видають законів і тим більше не виконують їх, а дають директиви про те, які закони видавати і як їх виконувати».
Класика жанру – Михайло Восленський. «Номенклатура». Написана й видана ще 1980 року фундаментальна праця, яка наочно показувала реальні правлячі групи та механізми влади в СРСР.
От саме така система влади (хоча і з істотними відмінностями у структурі правлячих верств і з дещо більш вагомою роллю вищого ешелону Кабміну) і відбудована вже в основному в Україні. Саме у такій системі цілком логічними є постійне нехтування Конституцією й законами (в СРСР, між іншим, той, хто вимагав від влади дотримання чинного тоді законодавства, вважався дисидентом...); саме у такій системі державний бюджет і повинен без обговорення ухвалюватися Верховною Радою впродовж кільканадцяти хвилин; саме у такій системі можливе засилля представників територіального клану у владі (в СРСР за Брежнєва – «дніпропетровські», в Україні за Януковича – «донецькі»); саме у такій системі логічною є ініціатива скасувати обмеження щодо терміну перебування на президентській посаді тощо.
Власне, деякі складові цієї системи в Україні воскресли ще за Леоніда Кучми, – але останній, бувши досить значним радянським номенклатурником, бачив усі недоліки такого владного механізму зсередини, тож намагався доповнити його модерними європейськими складовими. Виходило, ясна річ, щось не дуже зугарне та дієздатне. А от нинішня влада досвіду Кучми не має, отож по-провінційному радісно відтворює ту систему, яка в певних межах певного часу була ефективною, але стратегічна управлінська неспроможність якої врешті-решт стала однією з головних причин розпаду СРСР.
Відтак історія, схоже, справді навчає лише того, що вона нічого не навчає.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Що ж сталося 18 травня? Уранці цього дня стало відомо, що за звинуваченням в отриманні хабара в 2000 доларів затримана рідна сестра вельми активного опозиціонера, народного депутата Андрія Парубія Олена, яка працює на відповідальній посаді у податковій інспекції Сихівського району Львова. Депутат публічно назвав затримання його сестри репресією проти його родини з боку влади і водночас звернувся до керівників держави з проханням про допомогу.
Ось як, за словами самого Парубія, розгорталися далі події: «Коли з трибуни Верховної Ради я зробив заяву, що мою сестру заарештували і офіційно звернувся до Голови Верховної Ради, до уряду, до Президента, передзвонила Ганна Герман. Запитала: «Що з Оленочкою?». Це якраз було у той момент, коли до сестри приїхала «швидка», а працівники УБОЗу не дозволяли її госпіталізувати... Аргументи лікаря... на силовиків не впливали. Після першої моєї розмови Ганна Герман передзвонила через п’ять хвилин, сказала, що мала розмову з Михайлом Цимбалюком (начальник міліції Львівщини – С.Г.), доповіла йому про порушення елементарних прав і свобод людини. За її словами, Цимбалюк «узяв це до уваги» і взявся «з’ясувати ситуацію» (але, наскільки мені відомо, ключовою у цьому питанні була позиція лікаря)».
У свою чергу, заступниця глави президентської адміністрації Ганна Герман так пояснила свою позицію в ефірі 5-го каналу: «Я не знаю, з чим пов'язано затримання сестри Андрія Парубія, мені казали, що там якась кримінальна справа, але ми зробили все, щоб її випустили з-під арешту і щоб не було жодних підозр у тому, що десь є якісь намагання братові мстити сестрою... Нехай правоохоронні органи з’ясовують, що там сталося, чи був там хабар, у якому її звинувачують, чи не був... Зараз вона знаходиться у лікарні, їй нададуть допомогу. У неї, здається, тиск піднявся. Вже ввечері вона вже буде біля своєї дитинки».
«У ситуацію втрутилася Ганна Герман, яка захистила громадянські права моєї сестри... Це був дуже людський і гідний вчинок Ганни Герман», – оцінив учинок заступниці глави президентської адміністрації опозиціонер Парубій в ефірі програми «Шустер Live».
За Конституцією – так, а насправді – інакше
Те, що не надто здорова жінка-мати перебуває не за ґратами, а в родинному колі – це, поза сумнівом, була добра новина. Так само доброю новиною є збереження давніх нормальних людських стосунків між діячами нинішньої влади й опозиції (бо ж інколи здавалося – таке вже неможливе). Та винесімо «за дужки» морально-етичний аспект проблеми і подивімося на те, що сталося, під науково-безстороннім політологічним оглядом.
Отже: дії львівських працівників органів внутрішніх справ стосовно Олени Парубій несли загрозу її здоров’ю, а, можливо, і життю. До кого публічно звертається її брат-парламентарій? До керівників державної влади, включно з Президентом. Не до прокуратури, до прямих обов’язків якої, згідно зі статтею 121 Конституції України, входять «нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних із обмеженням особистої свободи громадян; нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами». Не до омбудсмена, покликаного здійснювати «контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина» (ст. 101 Основного Закону). І не до органів правосуддя. А до тих, у чиїх руках перебувають реальні, а не записані у законодавстві, важелі, до тих, хто реально може допомогти людині.
Ні, звичайно, Президент – це правильний адресат. «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» (ст. 102 Основного Закону). Але ж це – остання національна інстанція. Та, схоже, Андрій Парубій як добре обізнаний депутат чудово розуміє: всі інші інстанції – лише на папері. Сприятливе ж утручання у справу можливе тільки з боку найвищої інстанції, якою наразі виступив не сам глава української держави, а орган, відсутній у Конституції, – президентська Адміністрація.
Й одного дзвінка заступниці глави цієї адміністрації керівникові Львівської міліції вистачило, щоб правоохоронці... ні, не порушили закони, навпаки – почали їх ретельно виконувати, беручи до уваги, як і належить, стан здоров’я Олени Парубій та реальну вагомість звинувачень на її адресу... А численні політичні аналітики мовчать, очевидно, не вбачаючи у цих подіях нічого знаменного. Схоже, інших алгоритмів дій від нової влади і не чекають.
«Велике повернення»: з 2010-го у 1980-й
Скажіть, ця реальна вершина влади нічого вам не нагадує з не такого вже й давнього минулого? Якщо одразу не згадалося, тоді – досить розлога цитата:
«Для позначення цієї вершини в номенклатурному жаргоні ствердився термін «директивні органи». За звичаєм недорікувато, та він чітко висловлює думку: це не якісь там «вищі органи» державної влади або управління, а органи, дійсно дають директиви всім цим «вищим»... Є і другий номенклатурний евфемізм для позначення ЦК КПРС: «інстанції»... Коли говорять: «Відбулося рішення Інстанції», посвячений знає, про кого йде мова – про ЦК КПРС... Справжні, а не записані в Конституції вищі органи державної влади та державного управління – не пленум і не апарат, а Політбюро і Секретаріат ЦК... Політбюро і Секретаріат ЦК КПРС разом і становлять справжній уряд Радянського Союзу. Юридичний уряд – Рада Міністрів СРСР – всього лише високопоставлений розпорядчий орган, який урядом у політичному сенсі слова не є. Ще меншу роль грає Президія Верховної Ради СРСР – орган показний, а не робочий... Позначення «директивні органи», яке здається безбарвним, сповнене глибокого змісту, кращого найменування не вигадаєш. Це органи, які не видають законів і тим більше не виконують їх, а дають директиви про те, які закони видавати і як їх виконувати».
Класика жанру – Михайло Восленський. «Номенклатура». Написана й видана ще 1980 року фундаментальна праця, яка наочно показувала реальні правлячі групи та механізми влади в СРСР.
От саме така система влади (хоча і з істотними відмінностями у структурі правлячих верств і з дещо більш вагомою роллю вищого ешелону Кабміну) і відбудована вже в основному в Україні. Саме у такій системі цілком логічними є постійне нехтування Конституцією й законами (в СРСР, між іншим, той, хто вимагав від влади дотримання чинного тоді законодавства, вважався дисидентом...); саме у такій системі державний бюджет і повинен без обговорення ухвалюватися Верховною Радою впродовж кільканадцяти хвилин; саме у такій системі можливе засилля представників територіального клану у владі (в СРСР за Брежнєва – «дніпропетровські», в Україні за Януковича – «донецькі»); саме у такій системі логічною є ініціатива скасувати обмеження щодо терміну перебування на президентській посаді тощо.
Власне, деякі складові цієї системи в Україні воскресли ще за Леоніда Кучми, – але останній, бувши досить значним радянським номенклатурником, бачив усі недоліки такого владного механізму зсередини, тож намагався доповнити його модерними європейськими складовими. Виходило, ясна річ, щось не дуже зугарне та дієздатне. А от нинішня влада досвіду Кучми не має, отож по-провінційному радісно відтворює ту систему, яка в певних межах певного часу була ефективною, але стратегічна управлінська неспроможність якої врешті-решт стала однією з головних причин розпаду СРСР.
Відтак історія, схоже, справді навчає лише того, що вона нічого не навчає.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
