(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Віталій Портников: Сьогодні українські журналісти зібралися на зустріч, присвячену проблемам зі ЗМІ.
Багато хто з них вважає, що в нинішніх нових політичних умовах, що склалися внаслідок перемоги на президентських виборах Віктора Януковича та створення нової більшості у ВРУ, є певна небезпека для діяльності ЗМІ. Насамперед тих, хто належить близьким до влади олігархам. А, як відомо, практично всі українські ЗМІ належать близьким до влади олігархам. Такі ЗМІ.
Було ухвалене рішення створити громадську раду «Стоп цензурі!» Попередньо до неї увійшло 25 журналістів, деякі з них навіть є відомими на медіаринку і глядачам, і читачам, і слухачам.
У нас у студії зараз два учасники цієї громадської ради.
Шановні гості, чи дійсно ви вважаєте, що створення такої громадської ради може нормалізувати ситуацію в журналістському суспільстві, яке вже давно поділилося, можна сказати, за партійними, політичними симпатіями і фактично втратило ту професійну планку, яку має мати незалежна журналістика в цивілізованій країні?
Наталія Соколенко: Я відразу хочу не погодитися з Вами, що журналісти поділилися за політичними симпатіями.
Ще на початку виборчої кампанії влітку в інтерв’ю нашому професійному порталу «Телектрика» я говорила, що якраз цього разу небезпеки у тому, що журналісти мають якісь політичні симпатії, немає. Я могла говорити за наш ньюзрум, за 99% наших журналістів, які з однаковим презирством, можна сказати, ставилися до всіх учасників виборчих перегонів.
-Але це є політична симпатія – ставитися з презирством до учасників перегонів.
Наталія Соколенко: Майже з презирством. Я точніше тоді сказала так: у нас ситуація, як за Чеховим, котрий ставився до своїх героїв зверхньо, щоб вони всі були в однаковій ситуації якби в його очах.
Я бачу розподіл дещо інший: розподіл між журналістами, які цінують свободу слова, можуть ризикувати, і журналістами, які до цього не готові. На ВВС таких журналістів називають «домашніми». Це так звані «пулівські» журналісти.
Я так зараз бачу цю ситуацію. Можливо, я помиляюся, але от саме мені здається, що не готові ризикувати ті журналісти, які дуже часто спілкуються з владою, частково якось переймають їхні цінності про стабільність, про ще щось. Вони не готові зрозуміти, що вони втрачають свою професію і для нас всіх її теж ховають. «Могильники» - професія.
Тому що якщо ми зараз це не відстоїмо і залишаться на ринку лише «домашні» журналісти, то не потрібно буде кваліфікованих працівників, достатньо буде взяти в Інституті реклами студентів чи випускників з гарною дикцією, вони будуть просто начитувати перс-релізи.
-Їх, як правило, й беруть.
Мирославе, а чи не всі журналісти 2004 року були абсолютно, я перепрошую, «домашніми»?
Весь бунт на цих модних телевізійних каналах почався тільки після того, як журналістам стало очевидно, а насамперед керівникам і власникам цих каналів, що до влади приходить нова номенклатурна група на чолі з Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко, влади на чолі з Леонідом Кучмою, «темниками» і цим всім іншим можна просто не боятися, а треба знайти своє місце під сонцем нової демократії.
Мирослав Откович, журналіст телеканалу «1+1»Мирослав Откович: Журналісти – це насамперед професія, яка повинна бути за покликанням. Я за фахом не журналіст, а юрист-міжнародник.
-А Ви, Наталю, за фахом журналіст?
Наталія Соколенко: Журналіст.
-І я за фахом журналіст. Так що Ви якраз нам все розкажете, що нам робити з покликанням.
Мирослав Откович: Це стан душі.
І коли ми сьогодні говоримо, хто і до якого табору з журналістської братії належить, в мене таке враження, що ми трошки піддаємося під вплив політиків, які нам намагалися нав’язати ту точку зору, що ті журналісти, які виступили проти цензури, ці дії журналістів були продиктовані бажанням опозиції збурити суспільні маси. Насправді цензура існувала раніше.
Я хочу підкреслити, що факти цензури справді були раніше. Звичайно, що цензура не почалася з обранням Віктора Януковича на посаду Президента України. Але раніше це були такі окремі моменти, якщо зараз ми можемо спостерігати системну цензуру. Відповідно, якщо є системна цензура, вона передбачає системний захист журналістів від цензури. Власне, для цього й потрібно об’єднуватися.
Але я хотів би наголосити (це прозвучало сьогодні на наших спільних зборах), що ця організація повинна бути рівновіддалена від всіх політичних сил, бо найкращі, найсвітліші починання журналістів у сфері захисту свободи слова можуть зіпсувати, як завжди, політики.
-Що Ви розумієте під системною цензурою?
Наталія Соколенко: Якщо говорити про дореволюційний період і сьогоднішній, то «темників» в електронній формі вже немає. Ці всі, так би мовити, цінні зауваження вимовляються в усній формі.
Мирослав Откович: Тепер вони називаються «директиви».
Наталія Соколенко: Так, «директиви». Тобто, люди зробили певні висновки, принаймні в частині технологій, щоб у нас було менше доказів того чи іншого впливу.
Мирослав Откович: Вони ростуть.
Наталія Соколенко: Був певний період свободи. Це 2005-2007 роки, десь до перевиборів, коли на СТБ цензури практично не було. Я, принаймні, не пам’ятаю, щоби були якісь серйозні конфлікти у нас через те, що заборонено було проводити якусь інформацію чи вона знімалася.
І що цікаво? Рейтинги і частка новин були майже вдвічі більшими, ніж зараз, ніж після того, як ця цензура з’явилася. Такі впливи нездорові почалися з боку КМДА від команди мера Черновецького.
І передвиборча кампанія. Ну, дивна ситуація, коли в однаковій мірі тиснули і влада, і опозиція. Це, напевне, нонсенс, який міг бути тільки в Україні. І так воно тривало-тривало аж до вибуху, який спричинив пан Мирослав. І після заяви «1+1», після нашої заяви знову ми повернулися у якусь нормальну ситуацію: журналісти працюють, редактори редагують, політики не втручаються.
-Це надовго?
Мирослав Откович: Я думаю, що ненадовго, тому що навіть зараз факти цензури повторяються.
Останній випадок, коли вінок впав на нашого президента. Чомусь прийняли рішення багато телеканалів показувати не відео, а фото. Власне, в телеканалу «1+1» було відео, і ми могли його показати, тобто воно лежало на FTP в Інтернеті, але було прийняте рішення показувати фото.
Наталія Соколенко: Я говорила про ситуацію на СТБ.
-Тут, власне кажучи, з вінком ситуація здається дивною. Чому? Тому що мені якраз здавалося, що головним для журналістського середовища є доказ того, що таку інформацію не можна показувати з етичної точки зору, і що це не може бути заборонене. Правда? Що Адміністрація Президента не може заборонити таку інформацію. Якщо є спроба заборонити трансляцію з якоїсь церемонії – це цензура. Сам показ вінка – безумовно, поза межами журналістської етики.
Я можу навести приклад. Віктор Ющенко з 2004 року виглядав жахливо. Жахливо! Реальний показ його обличчя був паплюженням посади, яку він займав. І відомі вам ЗМІ в інших країнах, в сусідніх з радістю показували, як Віктор Ющенко виглядає з усіма цими плямами на обличчі. Жах…!
Не можна сміятися над тяжкохворою людиною, навіть якщо ця людина є президентом якоїсь держави. Це логічно. Якщо ти цю людину не любиш, ти, звичайно, кажеш: ми показуємо таким, як він є.
Тут і з вінком таке. Або ми розуміємо, що це дуже смішна, курйозна ситуація і так до неї ставимося та просто про неї розповідаємо, а якщо нам забороняють це показувати, говоримо, що нам заборонили, або ми з радістю у своїх ньюзрумах, тому що ми всі прихильники іншої політичної сили, ми всі бігли до виборчих кабін голосувати за Віктора Ющенка або за Юлію Тимошенко, радісно собі поплескаємо у долоні (це можна побачити в Інтернеті, це самі журналісти пишуть): ось як добре – на нього впав вінок, ми зараз це покажемо, а робимо вигляд перед редакторами і власниками, що ми просто показуємо об’єктивну інформацію. Шиємося у дурні.
Мирослав Откович: Я перепрошую. Я не вів би так дискусію з цього приводу, оскільки є таке поняття, як верстка і подача матеріалу.
Якщо це ліпити в один матеріал, звичайно, що з пам’яттю жертв Другої світової війни це не можна поєднувати. Коли виходить матеріал про саму подію, де реально висвітлює кореспондент про вшанування, про виступи президентів, показує, як вони вшановують цю пам'ять, то це одне. Звичайно, що сюди тему з вінком пхати не можна.
Але коли ми цю тему вже «проїхали», розповіли, можливо, через певний матеріал, щоби відбитися від основної теми, щоби в один борщ не кидати, і тоді цей факт можна було би показати. В ньому немає нічого такого страшного…
Наталія Соколенко: Скажіть, будь ласка, а чи не смішно, як в Буша кидали взуття, черевики один і другий? Хіба це не кумедна ситуація? Але чомусь весь світ показав…
(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Віталій Портников: Сьогодні українські журналісти зібралися на зустріч, присвячену проблемам зі ЗМІ.
Багато хто з них вважає, що в нинішніх нових політичних умовах, що склалися внаслідок перемоги на президентських виборах Віктора Януковича та створення нової більшості у ВРУ, є певна небезпека для діяльності ЗМІ. Насамперед тих, хто належить близьким до влади олігархам. А, як відомо, практично всі українські ЗМІ належать близьким до влади олігархам. Такі ЗМІ.
Було ухвалене рішення створити громадську раду «Стоп цензурі!» Попередньо до неї увійшло 25 журналістів, деякі з них навіть є відомими на медіаринку і глядачам, і читачам, і слухачам.
У нас у студії зараз два учасники цієї громадської ради.
Шановні гості, чи дійсно ви вважаєте, що створення такої громадської ради може нормалізувати ситуацію в журналістському суспільстві, яке вже давно поділилося, можна сказати, за партійними, політичними симпатіями і фактично втратило ту професійну планку, яку має мати незалежна журналістика в цивілізованій країні?
Наталія Соколенко: Я відразу хочу не погодитися з Вами, що журналісти поділилися за політичними симпатіями.
Ще на початку виборчої кампанії влітку в інтерв’ю нашому професійному порталу «Телектрика» я говорила, що якраз цього разу небезпеки у тому, що журналісти мають якісь політичні симпатії, немає. Я могла говорити за наш ньюзрум, за 99% наших журналістів, які з однаковим презирством, можна сказати, ставилися до всіх учасників виборчих перегонів.
-Але це є політична симпатія – ставитися з презирством до учасників перегонів.
Наталія Соколенко: Майже з презирством. Я точніше тоді сказала так: у нас ситуація, як за Чеховим, котрий ставився до своїх героїв зверхньо, щоб вони всі були в однаковій ситуації якби в його очах.
Я бачу розподіл дещо інший: розподіл між журналістами, які цінують свободу слова, можуть ризикувати, і журналістами, які до цього не готові. На ВВС таких журналістів називають «домашніми». Це так звані «пулівські» журналісти.
Я так зараз бачу цю ситуацію. Можливо, я помиляюся, але от саме мені здається, що не готові ризикувати ті журналісти, які дуже часто спілкуються з владою, частково якось переймають їхні цінності про стабільність, про ще щось. Вони не готові зрозуміти, що вони втрачають свою професію і для нас всіх її теж ховають. «Могильники» - професія.
Тому що якщо ми зараз це не відстоїмо і залишаться на ринку лише «домашні» журналісти, то не потрібно буде кваліфікованих працівників, достатньо буде взяти в Інституті реклами студентів чи випускників з гарною дикцією, вони будуть просто начитувати перс-релізи.
-Їх, як правило, й беруть.
Мирославе, а чи не всі журналісти 2004 року були абсолютно, я перепрошую, «домашніми»?
Весь бунт на цих модних телевізійних каналах почався тільки після того, як журналістам стало очевидно, а насамперед керівникам і власникам цих каналів, що до влади приходить нова номенклатурна група на чолі з Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко, влади на чолі з Леонідом Кучмою, «темниками» і цим всім іншим можна просто не боятися, а треба знайти своє місце під сонцем нової демократії.
-А Ви, Наталю, за фахом журналіст?
Наталія Соколенко: Журналіст.
-І я за фахом журналіст. Так що Ви якраз нам все розкажете, що нам робити з покликанням.
Мирослав Откович: Це стан душі.
І коли ми сьогодні говоримо, хто і до якого табору з журналістської братії належить, в мене таке враження, що ми трошки піддаємося під вплив політиків, які нам намагалися нав’язати ту точку зору, що ті журналісти, які виступили проти цензури, ці дії журналістів були продиктовані бажанням опозиції збурити суспільні маси. Насправді цензура існувала раніше.
Я хочу підкреслити, що факти цензури справді були раніше. Звичайно, що цензура не почалася з обранням Віктора Януковича на посаду Президента України. Але раніше це були такі окремі моменти, якщо зараз ми можемо спостерігати системну цензуру. Відповідно, якщо є системна цензура, вона передбачає системний захист журналістів від цензури. Власне, для цього й потрібно об’єднуватися.
Але я хотів би наголосити (це прозвучало сьогодні на наших спільних зборах), що ця організація повинна бути рівновіддалена від всіх політичних сил, бо найкращі, найсвітліші починання журналістів у сфері захисту свободи слова можуть зіпсувати, як завжди, політики.
-Що Ви розумієте під системною цензурою?
Наталія Соколенко: Якщо говорити про дореволюційний період і сьогоднішній, то «темників» в електронній формі вже немає. Ці всі, так би мовити, цінні зауваження вимовляються в усній формі.
Мирослав Откович: Тепер вони називаються «директиви».
Наталія Соколенко: Так, «директиви». Тобто, люди зробили певні висновки, принаймні в частині технологій, щоб у нас було менше доказів того чи іншого впливу.
Мирослав Откович: Вони ростуть.
Наталія Соколенко: Був певний період свободи. Це 2005-2007 роки, десь до перевиборів, коли на СТБ цензури практично не було. Я, принаймні, не пам’ятаю, щоби були якісь серйозні конфлікти у нас через те, що заборонено було проводити якусь інформацію чи вона знімалася.
І що цікаво? Рейтинги і частка новин були майже вдвічі більшими, ніж зараз, ніж після того, як ця цензура з’явилася. Такі впливи нездорові почалися з боку КМДА від команди мера Черновецького.
І передвиборча кампанія. Ну, дивна ситуація, коли в однаковій мірі тиснули і влада, і опозиція. Це, напевне, нонсенс, який міг бути тільки в Україні. І так воно тривало-тривало аж до вибуху, який спричинив пан Мирослав. І після заяви «1+1», після нашої заяви знову ми повернулися у якусь нормальну ситуацію: журналісти працюють, редактори редагують, політики не втручаються.
-Це надовго?
Мирослав Откович: Я думаю, що ненадовго, тому що навіть зараз факти цензури повторяються.
Останній випадок, коли вінок впав на нашого президента. Чомусь прийняли рішення багато телеканалів показувати не відео, а фото. Власне, в телеканалу «1+1» було відео, і ми могли його показати, тобто воно лежало на FTP в Інтернеті, але було прийняте рішення показувати фото.
Наталія Соколенко: Я говорила про ситуацію на СТБ.
-Тут, власне кажучи, з вінком ситуація здається дивною. Чому? Тому що мені якраз здавалося, що головним для журналістського середовища є доказ того, що таку інформацію не можна показувати з етичної точки зору, і що це не може бути заборонене. Правда? Що Адміністрація Президента не може заборонити таку інформацію. Якщо є спроба заборонити трансляцію з якоїсь церемонії – це цензура. Сам показ вінка – безумовно, поза межами журналістської етики.
Я можу навести приклад. Віктор Ющенко з 2004 року виглядав жахливо. Жахливо! Реальний показ його обличчя був паплюженням посади, яку він займав. І відомі вам ЗМІ в інших країнах, в сусідніх з радістю показували, як Віктор Ющенко виглядає з усіма цими плямами на обличчі. Жах…!
Не можна сміятися над тяжкохворою людиною, навіть якщо ця людина є президентом якоїсь держави. Це логічно. Якщо ти цю людину не любиш, ти, звичайно, кажеш: ми показуємо таким, як він є.
Тут і з вінком таке. Або ми розуміємо, що це дуже смішна, курйозна ситуація і так до неї ставимося та просто про неї розповідаємо, а якщо нам забороняють це показувати, говоримо, що нам заборонили, або ми з радістю у своїх ньюзрумах, тому що ми всі прихильники іншої політичної сили, ми всі бігли до виборчих кабін голосувати за Віктора Ющенка або за Юлію Тимошенко, радісно собі поплескаємо у долоні (це можна побачити в Інтернеті, це самі журналісти пишуть): ось як добре – на нього впав вінок, ми зараз це покажемо, а робимо вигляд перед редакторами і власниками, що ми просто показуємо об’єктивну інформацію. Шиємося у дурні.
Мирослав Откович: Я перепрошую. Я не вів би так дискусію з цього приводу, оскільки є таке поняття, як верстка і подача матеріалу.
Якщо це ліпити в один матеріал, звичайно, що з пам’яттю жертв Другої світової війни це не можна поєднувати. Коли виходить матеріал про саму подію, де реально висвітлює кореспондент про вшанування, про виступи президентів, показує, як вони вшановують цю пам'ять, то це одне. Звичайно, що сюди тему з вінком пхати не можна.
Але коли ми цю тему вже «проїхали», розповіли, можливо, через певний матеріал, щоби відбитися від основної теми, щоби в один борщ не кидати, і тоді цей факт можна було би показати. В ньому немає нічого такого страшного…
Наталія Соколенко: Скажіть, будь ласка, а чи не смішно, як в Буша кидали взуття, черевики один і другий? Хіба це не кумедна ситуація? Але чомусь весь світ показав…
(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
