Київ – У журналістиці віддавна існує каста, представників якої легко впізнати на будь-якій презентації, прес-конференції чи іншому медіа-збіговиську. Присутність цих людей багатьох дратує, але випхати їх за двері – це набагато гірше, ніж надавати копняків священній бомбейській корові. У рамках курсу основ журналістської майстерності про них чомусь навіть не згадують, хоча в сьогоднішньому виробництві новин їхня роль зростає так стрімко, що й сама назва касти набуває зовсім іншого значення. Так, це вони – стололази.
Нещодавно одне з українських PR-агентств оприлюднило в своєму корпоративному мережевому щоденнику поіменний перелік київських стололазів, принагідно запросивши колег приєднатися до створення відповідної бази даних. Мало того, що жерці таємного журналістського культу навряд чи здогадуються про започаткування такого підступного реєстру, але й самі журналісти, котрі охоче підтримують цю ідею й пропонують свої доповнення, уточнення та нові кандидатури, навряд чи завжди усвідомлюють, із яким хлібом щоденним мають справу.
Для початку не зашкодить уважніше розглянути це поняття з царини «внутрішньої журналістики». Отже, стололаз – це представник медіа, який відвідує будь-які заходи, де передбачається фуршет. Дармовий стіл із канапками і вином – ось творчий метод і сенс діяльності фахового стололаза. Організатори різноманітних імпрез не приховують ворожого ставлення до цієї публіки, хоча й розуміють, наскільки примарна межа відокремлює порядного репортера від його горопашного побратима.
Проблема в тому, що метикуваті творці дрібних інформаційних приводів завжди ловили увагу представників ЗМІ на фуршетний інстинкт і чуття халяви. До цього ритуалу всі звикли. Більше того, традиція загодовувати журналіста невпинно розвивається.
Наприклад, іще років десять тому поняття «прес-ланч» звучало не менш екзотично, ніж «свобода слова». Натомість протягом останніх років – це звична практика: впарити журналістам повну «свободу слова» просто за ресторанним столом, із прицмокуванням-чоканням і абсолютним порозумінням, котрого за таких обставин важко уникнути. У подієвому просторі публічної політики або шоу-бізнесу перетворення журналіста на стололаза – це давня стратегія взаємовигідної співпраці, в якій приниження можна подати як вияв поваги.
Від працівників м’ясо-молочних комбінатів мені часто доводилося чути, наскільки це велике щастя: не знати й не бачити, як і з чого виготовляється ковбаса. Ще більше щастя для суспільства – не знати й не бачити, як і з чого виготовляються новини.
І робітника м’ясного цеху, і газетного репортера заспокоює одне: така технологія, що вдієш, всі так працюють. Наслідки загальновідомі: що менше в ковбасу додають м’яса, то менше ціннісної інформації можна зустріти в новинах.
Ми за інерцією називаємо м’ясом і журналістикою ті речі, які не мають нічого спільного з тваринництвом та інформацією. І якщо в ковбасній царині торжествують субпродукти, то медіа аж розпирає від стололазів покоління 2.0, які практично не мають нічого спільного з фуршетними завсідниками учорашнього дня.
Зрештою, ера тих фахових стололазів давно завершилась; тепер їм доводиться долати забагато захисних ровів (дрес-код, фейс-контроль, персональне запрошення тощо). Водойми, придатні для їхнього безперешкодного плавання, стрімко міліють, відтак цих ветеранів харчової журналістики варто було б записувати до якоїсь червоної книги, а не влаштовувати на них публічне полювання.
Не варто також забувати, що в моральному сенсі ця застаріла каста була цілком нейтральна: мало хто з них щось писав чи висвітлював, тож до хмари сьогоднішнього інформаційного шлаку їхні чисті й далекі від людських марнот помисли точно не причетні. Чого не скажеш про пересічного сучасного журналіста, стололаза версії 2.0.
Принципова відмінність від гнаного попередника полягає в тому, що його щоденний фуршет починається не в рестораціях та банкетних залах, а частіше все ж таки на інформаційних помийницях, що їх так легко і комфортно досліджувати за власним робочим столом. Об’їдки актуальних коментарів та недогризки подій, змилки стенограм та густий сморід ранкових засідань – ось те середовище, в якому він порпається у надії знайти щось їстівніше, ніж повідомлення про індійську дівчинку, яка шокує вчених своїм кривавим потом, – такі дівчатка завжди під рукою, вони вихлюпуються з усіх RSS-каналів так щедро, як і нагадування про недостатню надійність дамби на Київському морі.
А найгірше, що це вкрай нездорове харчування, наслідки якого щовечора потрапляють у голови телеглядачів, не містить нічого, крім хроніки катастроф, крові та роздратувань. І тоді я згадую лагідний погляд старосвітського стололаза, який просто жував свій фуршетний бутерброд і нікому не морочив голови, – мені бракує його мовчання.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Нещодавно одне з українських PR-агентств оприлюднило в своєму корпоративному мережевому щоденнику поіменний перелік київських стололазів, принагідно запросивши колег приєднатися до створення відповідної бази даних. Мало того, що жерці таємного журналістського культу навряд чи здогадуються про започаткування такого підступного реєстру, але й самі журналісти, котрі охоче підтримують цю ідею й пропонують свої доповнення, уточнення та нові кандидатури, навряд чи завжди усвідомлюють, із яким хлібом щоденним мають справу.
Для початку не зашкодить уважніше розглянути це поняття з царини «внутрішньої журналістики». Отже, стололаз – це представник медіа, який відвідує будь-які заходи, де передбачається фуршет. Дармовий стіл із канапками і вином – ось творчий метод і сенс діяльності фахового стололаза. Організатори різноманітних імпрез не приховують ворожого ставлення до цієї публіки, хоча й розуміють, наскільки примарна межа відокремлює порядного репортера від його горопашного побратима.
Проблема в тому, що метикуваті творці дрібних інформаційних приводів завжди ловили увагу представників ЗМІ на фуршетний інстинкт і чуття халяви. До цього ритуалу всі звикли. Більше того, традиція загодовувати журналіста невпинно розвивається.
Наприклад, іще років десять тому поняття «прес-ланч» звучало не менш екзотично, ніж «свобода слова». Натомість протягом останніх років – це звична практика: впарити журналістам повну «свободу слова» просто за ресторанним столом, із прицмокуванням-чоканням і абсолютним порозумінням, котрого за таких обставин важко уникнути. У подієвому просторі публічної політики або шоу-бізнесу перетворення журналіста на стололаза – це давня стратегія взаємовигідної співпраці, в якій приниження можна подати як вияв поваги.
Від працівників м’ясо-молочних комбінатів мені часто доводилося чути, наскільки це велике щастя: не знати й не бачити, як і з чого виготовляється ковбаса. Ще більше щастя для суспільства – не знати й не бачити, як і з чого виготовляються новини.
І робітника м’ясного цеху, і газетного репортера заспокоює одне: така технологія, що вдієш, всі так працюють. Наслідки загальновідомі: що менше в ковбасу додають м’яса, то менше ціннісної інформації можна зустріти в новинах.
Ми за інерцією називаємо м’ясом і журналістикою ті речі, які не мають нічого спільного з тваринництвом та інформацією. І якщо в ковбасній царині торжествують субпродукти, то медіа аж розпирає від стололазів покоління 2.0, які практично не мають нічого спільного з фуршетними завсідниками учорашнього дня.
Зрештою, ера тих фахових стололазів давно завершилась; тепер їм доводиться долати забагато захисних ровів (дрес-код, фейс-контроль, персональне запрошення тощо). Водойми, придатні для їхнього безперешкодного плавання, стрімко міліють, відтак цих ветеранів харчової журналістики варто було б записувати до якоїсь червоної книги, а не влаштовувати на них публічне полювання.
Не варто також забувати, що в моральному сенсі ця застаріла каста була цілком нейтральна: мало хто з них щось писав чи висвітлював, тож до хмари сьогоднішнього інформаційного шлаку їхні чисті й далекі від людських марнот помисли точно не причетні. Чого не скажеш про пересічного сучасного журналіста, стололаза версії 2.0.
Принципова відмінність від гнаного попередника полягає в тому, що його щоденний фуршет починається не в рестораціях та банкетних залах, а частіше все ж таки на інформаційних помийницях, що їх так легко і комфортно досліджувати за власним робочим столом. Об’їдки актуальних коментарів та недогризки подій, змилки стенограм та густий сморід ранкових засідань – ось те середовище, в якому він порпається у надії знайти щось їстівніше, ніж повідомлення про індійську дівчинку, яка шокує вчених своїм кривавим потом, – такі дівчатка завжди під рукою, вони вихлюпуються з усіх RSS-каналів так щедро, як і нагадування про недостатню надійність дамби на Київському морі.
А найгірше, що це вкрай нездорове харчування, наслідки якого щовечора потрапляють у голови телеглядачів, не містить нічого, крім хроніки катастроф, крові та роздратувань. І тоді я згадую лагідний погляд старосвітського стололаза, який просто жував свій фуршетний бутерброд і нікому не морочив голови, – мені бракує його мовчання.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
