У нашій родині на Львівщині ніколи не святкували 9 травня.
...Сталін одразу після війни, ще до горезвісної операції «Вісла» 1947-го, так захопився своєю псевдовизвольною місією, що з Польщі до СРСР почав депортацію десятків тисяч людей. Мовляв, тут тепер ваша батьківщина.
Моїм батькам і старшим сімом братам і сестрам (ще одна сестра вже померла на той час) наказали зібратися ледве не за ніч. Мовляв, тимчасово поживете в СРСР, а потім, якщо захочете, повернетеся, ніхто вас там силоміць тримати не буде (і цього обману мої батьки не вибачили совєтам, бо вже ніколи тато й мама не повернулися у рідну Башню Гірну на Любачівщині, навіть краєм ока не побачили місця, де народилися...).
Голодних і холодних, їх викинули з товарняка у Львові. Для проживання вибрали Борщовичі, що в 20 кілометрах від обласного центру. Дали кусок землі, робіть, мовляв, що хочете з нею. Відчай від несподіваної й жорстокої депортації з насиджених місць на якийсь час відступив: врожай кілька років поспіль дозволяв прогодувати велику родину.
Та ближче до 1949-50 року селом пронеслося: будуть «зав’язувати» колгоспи. Що це таке, ніхто й не знав. Думали, жарти. Кому потрібні ці колгоспи, ми й не без них дамо собі раду, даремно переконували селяни поки що самих себе.
Згодом уповноважені від влади почали обходити кожну хату – записувати до того самого колгоспу. Добровільно поки що.
Тато відкинув цю пропозицію категорично. Прийшли вдруге, втретє... Щоб не зустрічатися зайвий раз із «прохачами», батько почав ховатися. Наївний! Він за кілька років перебування в сталінському «раю» так і не збагнув, до якого пекла потрапив! Одного разу незвані гості влаштували справді дикий обшук: у сараї вилами проколювали все, куди можна було встромити своєрідне знаряддя «пошуку». Батько чудом залишився живим. Та уникнути зустрічі з представниками «найгуманнішої у світі влади» не вдалося: «Або ти записуєшся до колгоспу, або до ранку твої семеро дітей будуть сиротами», – заявив чоловік із бездоганною військовою виправкою. А щоб переконати батька, що він не жартує, приклав дуло пістолета до татової скроні. Для нього це був останній «аргумент».
Жили, звичайно, бідно, мати брала найменших у поле, клала десь у борозні, а сама зі старшими тяжко працювала. Батько також відробляв свої трудодні. Медицина наприкінці 40-их – початку 50-их була в жалюгідному стані. Мама часто згадувала про популярний тоді в народі віршик:
«Батьку Сталін, дайте мила,
Наші воші мають крила.
Як ся воші розмножать,
То вам танки не поможуть».
Мій наймолодший брат немовлям помер саме тоді від якоїсь елементарної хвороби. Потім ще народилися брат, сестра. Я був останній, 11-ий...
Заможні і ситі в «буржуазній Польщі» (без сумніву, «куркулі», за совєтськими трафаретами), мати і батько стали «у найщасливішій країні світу» практично кріпаками. Внутрішні паспорти отримали десь у 70-ті роки. Про закордонні паспорти, щоб потрапити бодай туристами до рідного села в Польщі, могли тільки мріяти. А тому до кінця днів жили лише спогадами. Я й досі пам’ятаю всі ті назви сіл, імена знайомих, родичів, які чув із вуст батьків. Здається, за можливість побувати там бодай годину-дві, вони готові були віддати все...
...Якось із районної газети приїхав кореспондент. Як живете, що дала вам радянська влада, нав’язливо розпитував він маму. Вона й розповіла йому всю правду, без жодних прикрас: погано, синку, дуже погано... В газеті з’явилася велика стаття про «щасливе й радісне життя багатодітної сім’ї», «постійну турботу рідної комуністичної партії про життя простих людей, які жорстоко бідували за часів панської Польщі».
Мати відтоді зненавиділа журналістів, називала їх не інакше, як брехунами. Коли я закінчив журфак, пожартувала: «Маю вісьмох дітей і одного журналіста».
... Така ось історія. А почалося з того, як каже один із моїх чотирьох старших братів, що один окупант пішов, а другий прийшов...
...Сталін одразу після війни, ще до горезвісної операції «Вісла» 1947-го, так захопився своєю псевдовизвольною місією, що з Польщі до СРСР почав депортацію десятків тисяч людей. Мовляв, тут тепер ваша батьківщина.
Моїм батькам і старшим сімом братам і сестрам (ще одна сестра вже померла на той час) наказали зібратися ледве не за ніч. Мовляв, тимчасово поживете в СРСР, а потім, якщо захочете, повернетеся, ніхто вас там силоміць тримати не буде (і цього обману мої батьки не вибачили совєтам, бо вже ніколи тато й мама не повернулися у рідну Башню Гірну на Любачівщині, навіть краєм ока не побачили місця, де народилися...).
Голодних і холодних, їх викинули з товарняка у Львові. Для проживання вибрали Борщовичі, що в 20 кілометрах від обласного центру. Дали кусок землі, робіть, мовляв, що хочете з нею. Відчай від несподіваної й жорстокої депортації з насиджених місць на якийсь час відступив: врожай кілька років поспіль дозволяв прогодувати велику родину.
Та ближче до 1949-50 року селом пронеслося: будуть «зав’язувати» колгоспи. Що це таке, ніхто й не знав. Думали, жарти. Кому потрібні ці колгоспи, ми й не без них дамо собі раду, даремно переконували селяни поки що самих себе.
Згодом уповноважені від влади почали обходити кожну хату – записувати до того самого колгоспу. Добровільно поки що.
Тато відкинув цю пропозицію категорично. Прийшли вдруге, втретє... Щоб не зустрічатися зайвий раз із «прохачами», батько почав ховатися. Наївний! Він за кілька років перебування в сталінському «раю» так і не збагнув, до якого пекла потрапив! Одного разу незвані гості влаштували справді дикий обшук: у сараї вилами проколювали все, куди можна було встромити своєрідне знаряддя «пошуку». Батько чудом залишився живим. Та уникнути зустрічі з представниками «найгуманнішої у світі влади» не вдалося: «Або ти записуєшся до колгоспу, або до ранку твої семеро дітей будуть сиротами», – заявив чоловік із бездоганною військовою виправкою. А щоб переконати батька, що він не жартує, приклав дуло пістолета до татової скроні. Для нього це був останній «аргумент».
Жили, звичайно, бідно, мати брала найменших у поле, клала десь у борозні, а сама зі старшими тяжко працювала. Батько також відробляв свої трудодні. Медицина наприкінці 40-их – початку 50-их була в жалюгідному стані. Мама часто згадувала про популярний тоді в народі віршик:
«Батьку Сталін, дайте мила,
Наші воші мають крила.
Як ся воші розмножать,
То вам танки не поможуть».
Мій наймолодший брат немовлям помер саме тоді від якоїсь елементарної хвороби. Потім ще народилися брат, сестра. Я був останній, 11-ий...
Заможні і ситі в «буржуазній Польщі» (без сумніву, «куркулі», за совєтськими трафаретами), мати і батько стали «у найщасливішій країні світу» практично кріпаками. Внутрішні паспорти отримали десь у 70-ті роки. Про закордонні паспорти, щоб потрапити бодай туристами до рідного села в Польщі, могли тільки мріяти. А тому до кінця днів жили лише спогадами. Я й досі пам’ятаю всі ті назви сіл, імена знайомих, родичів, які чув із вуст батьків. Здається, за можливість побувати там бодай годину-дві, вони готові були віддати все...
...Якось із районної газети приїхав кореспондент. Як живете, що дала вам радянська влада, нав’язливо розпитував він маму. Вона й розповіла йому всю правду, без жодних прикрас: погано, синку, дуже погано... В газеті з’явилася велика стаття про «щасливе й радісне життя багатодітної сім’ї», «постійну турботу рідної комуністичної партії про життя простих людей, які жорстоко бідували за часів панської Польщі».
Мати відтоді зненавиділа журналістів, називала їх не інакше, як брехунами. Коли я закінчив журфак, пожартувала: «Маю вісьмох дітей і одного журналіста».
... Така ось історія. А почалося з того, як каже один із моїх чотирьох старших братів, що один окупант пішов, а другий прийшов...
