Люблю словники – термінологічні, біо- і бібліографічні, іншомовних слів, фразеологічні, епітетів, інших мов. Люблю до них заглядати, порпатись, порівнювати – завжди знайду щось нове. Цього разу, чи не вперше, ні один із них не допоміг мені розлущити загадку: що це означає «діти-мажори» («Директорам шкіл Львова дозволили бити «по задниці» дітей-мажорів», УНІАН, 10.02.2010). «По задниці», чомусь, у лапках, хоча вислів легітимний, тобто не виходить за межі літературної норми. А ось жаргонне, не відоме тим, хто володіє українською літературною мовою, – «діти-мажори» без лапок. Хто вони такі, ці «діти-мажори», а чи є «діти-мінори»? Чомусь «мінорів» зробилось жаль, мабуть «дітей-мінорів» у Львові б’ють по задниці вже давно і без дозволу.
Чи зауважили ви, якою потужною хвилею протягом останніх місяців заполонив Інтернет, друковані видання жаргон – вуличний, тюремний, злодійський. А що діється на Інтернет-форумах!
Мова української журналістики не по місяцях, а по днях вульгаризується, уніфікується, вихолощується – байдужістю, бездумним, сліпим копіюванням примітивного словника малописьменних лідерів усіх ґатунків. А може, це відбувається свідомо через спрощений підхід до самого предмету – майстерності писати.
Згадуються «Скорпіони на українське слово» Івана Огієнка. Бо як ще можна ставитись до таких висловлювань: «Коаліцію «тушок» оцінять до вояжу Януковича в США» («Українська правда», 20.03.2010), «Влада влаштувала жителям Сум «темну» (УНІАН, 28.02.2010), «Дерибан під виглядом реконструкції» («Майдан», 8.02.2010), «Регіонали заявляють, що в Києві для Тимошенко готується «косинка» («Українська правда», 6.02.2010).
Яка «косинка»? Що це за такий спеціальний термін «косинка» – розправа, пастка чи приємна несподіванка? Втоплений у жаргоні, автор навіть не допустив думки, що жаргонне «косинка» не є словом щоденного вжитку пересічної освіченої людини в Україні. Але вже скоро може ним стати, якщо не зупинимось і будемо далі писати «па панятіям»: «БЮТ майже задовольнив свою «хотєлку» по «Межигір’ю» («Українська правда», 28.01.2010), «Литвинівець «задовбався» пояснювати своє голосування за відставку Луценка» (proUA, 28.01.2010).
Або такі «шедеври» з провідних українських сайтів, які за мить сотнями розбігаються по всій Україні: «Луценко: Банда прийшла в село і завалила мента» («Українська правда», 28.01.2010), «Водій маршрутки під кайфом віз людей на червоне світло» (УНІАН, 28.01.2010), «Чий мітинг крутіший» (ІноЗмі, 28.01.2010), «Газовий бардак стривожив уже й СБУ» («Місто», 8.01.2010). Чи таке принизливе пересмикування: «У чиновників перевірили знання солов’їної» (репортаж) – із сайту 5 каналу (20.02.2010). До російськомовних сайтів тут не звертаюсь, за всі цитую один заголовок, зате показовий: «Ляпота за неделю: Орда Тимошенко, безалаберщина Януковича, берлога Ющенко» (ForUm, 12.04.2010).
Небезпека цитування помилок «па панятіям»
Незнання й байдужість до мови, яка є головним інструментом щоденної професійної праці журналістів, аналітиків, фахівців різних галузей із дипломом щонайменше одного вузу, народжує страхітливі помилки. Вже настав час волати про небезпеку, інакше будемо й далі читати на сайті шанованого й єдиного в Україні Інформаційного агентства УНІАН про те, що «колишній президент США Білл Клінтон пошуткував зі стану здоров’я віце-президента США при Джорджі Буші Діка Чейні» (21.03.2010). Як це «пошуткував»? Автор новини бездумно вжив кальку з російської, зневаживши при цьому, на жаль, єдиний для себе порятунок – заглянути до словника. Шкода, бо втратив можливість відкрити новий ряд слів, та й нас не мучив би «панятіями». Або нісенітниці з сайту самого Президента України: «Президент увільнив з посади...» (див. Укази Президента від № 321/2010 до № 330/2010). Як це так – «увільнив»? Дав волю чи з нього зняли пута? А тепер уявіть хоча б на мить офіційну сторінку президента сусідньої держави, на якому красується таке: «Президент звольнив с должности...». Уявили ? Я також ні.
Аргумент, що ЗМІ лише цитують «панятія» політиків, це аргумент для політиків, але не для тих, хто стоїть чи прагне піднятись хоча б на сходинку від них вище. Бо ж не потрібно вже доводити, що нинішні політичні, культурні, державні лідери в Україні вимогливістю до державної мови, і не тільки до неї, не відзначаються. Здається, вони в цілому не вибагливі ні щодо моральних засад, ні до стилю поведінки, смаку. В силу звички, сформованої незнанням, або що гірше – ігноруванням історії, культури, мови і традицій народу, серед якого живуть, вони не перебирають у висловах, а тягнуть з ментально для них ближчої, сказала б ріднішої бочки – «совєтської». І так злітають, як тяжке каміння, з високих трибун закодовані для «своїх» «панятія»: «Ну задрали вже» (регіонал Владислав Лук’янов про бютівців і нунсівців), «В Інтерконтиненталі почалося бухалово» (Микола Томенко про новини з «ворожого табору» («Українська правда», 8.02.2010), «Ні в одній країні світу немає такого, щоб кожний «вшивий» чиновник їздив на державний машині з водієм» (Віктор Янукович), чи «Мій головний опонент – вся тусовка навколо Януковича, що бачить країну як шматок м’яса» (Юлія Тимошенко), або «Лоха гріх не кинути» (Ю.Луценко)... Як швидко вернулись наші міністри, прем’єри і голови – колишні й нинішні – до примітивної совєтської стилістики з її тюремною лексикою, як блискавично деградували від кравчуківського, по-народному хитруватого «маємо те, що маємо» до азаровського хамського «Да пашлі ви...».
Тиск жаргону на літературну мову у ЗМІ
Як навчити школяра поваги до рідного слова, як з ним говорити про «золоту історичну пам‘ять» (Ліна Костенко), якщо перед ним щоденно на екранах чи то балаган, чи цирк у Верховній Раді з біготнею і телефонуванням, штурмами трибуни, лайками і бійками. Чи можна говорити з повагою про ці зібрання – ні, не народних обранців, як вважалось досі, а «тушок». Бо, «па панятімям», у залі сидять «тушки і багнети» – «Тушки в законі» («Майдан», 8.04.2010), «Парламент «тушок» не зможе працювати» («Expres.ua», 6.03.2010), «Від Тимошенко до Януковича втекла ще одна «тушка» Губського» («Українська правда», 13.04.2010). А щоб «тушок» не плутали, бо ж це тушки, вони в залі свої місця для сидіння (бо інакше їх тяжко назвати) прикрасили рекламою: сердечками, серпами і молотами, підковами чи синіми прапорцями. Під ними вони б’ються, сваряться, кричать один на одного і при цьому що сили закликають виборців до єдності України, до порозуміння і взаємної поваги.
Зауважте: не словом чи думкою, а партійною рекламою вони спілкуються зі своїм народом. Хто дозволив «тушкам і багнетам» займатись саморекламою в найвищому законодавчому органі країни під єдиним, затвердженим Конституцією України національним прапором ? Хто вижене торгівців із Храму ?
А з якою силою всі ці «тушки і багнети» увірвались в середовище мовлення, як викривляють світоглядні горизонти, як активно роз’їдають нові, сформовані вже в незалежній Україні суспільні конструкції. Вражає, як завзято ці «радянськомовні» (Валерія Новодворська) «тушки», бо ментально не розлучались з СРСР, деформують українську мовну культуру, як принижують вагу соціального діалогу. Вже не реагуємо на термінологічне недбальство від журналістів, найпоширеніший приклад – «губернатор» (до 1917 р. в Росії вищий керівник губернії). Хоча термін є ознакою розчленованої, підкореної України, він знову лунає з трибун і щедро рясніє на сайтах, бо ж відповідає «панятіям». Так само, як безконечний ряд таких простеньких, зовсім позбавлених авторської інтонації, по-домашньому складених заготовок: «У Тимошенко сказали, у Черновецького вирішили, в Юща побачили, в Яніка заговорили...». А «У ката» напились...(«У ката» – популярний пивний шинок у Празі). Сотні цих і подібних заголовків без смислової ваги й авторської виразності не вимагають жодних зусиль – ні розумових, ні емоційних, вони не тягнуть читати далі, бо ж повсюди чи майже повсюди – в Яніка чи в ТігрЮлі, у Луценка, Балоги чи в Черновецького «панятія» домінують...
Потрібно звертатись до джерел
Легкість, навіть легковажність, з якою інтерпретується серйозна інформація з типовим, нині майже стандартизованим заголовком зразка «В Азарова вигадали..» вже apriori мінімалізує, руйнує саму новину: «Україна і Росія запланували собі чергові «посиденьки» (інформація з авторитетного в країні джерела – «Українська правда», 19.03.2010). Посиденьки тут – майбутнє засідання держаних органів двох країн (підкомітетів з міжнародного співробітництва українсько-російської міждержавної комісії). Можна звичайно написати й так, все звести до коломийки і посиденьок, змішати новину з фейлетоном з фольклорним присмаком. Але ж не для «тушок» пишемо. Сумно.
У 1936 році вийшла друком праця Івана Огієнка «Наука про рідномовні обов’язки», в якій автор залишив нам «Десять найголовніших мовних заповідей», наприклад, перша: «Мова – то серце народу: гине мова – гине народ». Там також, віддаючи належне пресі (Розділ ІХ «Преса й рідна мова»), шанований автор говорить про неї як про «головний двигун розвитку української мови».
У нас є на кого рівнятись і є до кого звертатись. Варто лише підняти голову, оглянутись і вирватись з кола систематичних стереотипів, не займатись самоприниженням, не пересмикувати малописьменних, нікчемних речників, замів, голів і голівок, подібних керівників усіх ґатунків. Тільки тоді, коли перестанемо бачити себе в їхньому кривому дзеркалі, витвориться діалог з тими, хто хоче і вміє читати, аналізувати, роздумувати.
Це єдина умова, щоб виграти бій з тими, хто силою нав’язує нам життя «па панятіям».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Чи зауважили ви, якою потужною хвилею протягом останніх місяців заполонив Інтернет, друковані видання жаргон – вуличний, тюремний, злодійський. А що діється на Інтернет-форумах!
Мова української журналістики не по місяцях, а по днях вульгаризується, уніфікується, вихолощується – байдужістю, бездумним, сліпим копіюванням примітивного словника малописьменних лідерів усіх ґатунків. А може, це відбувається свідомо через спрощений підхід до самого предмету – майстерності писати.
Згадуються «Скорпіони на українське слово» Івана Огієнка. Бо як ще можна ставитись до таких висловлювань: «Коаліцію «тушок» оцінять до вояжу Януковича в США» («Українська правда», 20.03.2010), «Влада влаштувала жителям Сум «темну» (УНІАН, 28.02.2010), «Дерибан під виглядом реконструкції» («Майдан», 8.02.2010), «Регіонали заявляють, що в Києві для Тимошенко готується «косинка» («Українська правда», 6.02.2010).
Яка «косинка»? Що це за такий спеціальний термін «косинка» – розправа, пастка чи приємна несподіванка? Втоплений у жаргоні, автор навіть не допустив думки, що жаргонне «косинка» не є словом щоденного вжитку пересічної освіченої людини в Україні. Але вже скоро може ним стати, якщо не зупинимось і будемо далі писати «па панятіям»: «БЮТ майже задовольнив свою «хотєлку» по «Межигір’ю» («Українська правда», 28.01.2010), «Литвинівець «задовбався» пояснювати своє голосування за відставку Луценка» (proUA, 28.01.2010).
Або такі «шедеври» з провідних українських сайтів, які за мить сотнями розбігаються по всій Україні: «Луценко: Банда прийшла в село і завалила мента» («Українська правда», 28.01.2010), «Водій маршрутки під кайфом віз людей на червоне світло» (УНІАН, 28.01.2010), «Чий мітинг крутіший» (ІноЗмі, 28.01.2010), «Газовий бардак стривожив уже й СБУ» («Місто», 8.01.2010). Чи таке принизливе пересмикування: «У чиновників перевірили знання солов’їної» (репортаж) – із сайту 5 каналу (20.02.2010). До російськомовних сайтів тут не звертаюсь, за всі цитую один заголовок, зате показовий: «Ляпота за неделю: Орда Тимошенко, безалаберщина Януковича, берлога Ющенко» (ForUm, 12.04.2010).
Небезпека цитування помилок «па панятіям»
Незнання й байдужість до мови, яка є головним інструментом щоденної професійної праці журналістів, аналітиків, фахівців різних галузей із дипломом щонайменше одного вузу, народжує страхітливі помилки. Вже настав час волати про небезпеку, інакше будемо й далі читати на сайті шанованого й єдиного в Україні Інформаційного агентства УНІАН про те, що «колишній президент США Білл Клінтон пошуткував зі стану здоров’я віце-президента США при Джорджі Буші Діка Чейні» (21.03.2010). Як це «пошуткував»? Автор новини бездумно вжив кальку з російської, зневаживши при цьому, на жаль, єдиний для себе порятунок – заглянути до словника. Шкода, бо втратив можливість відкрити новий ряд слів, та й нас не мучив би «панятіями». Або нісенітниці з сайту самого Президента України: «Президент увільнив з посади...» (див. Укази Президента від № 321/2010 до № 330/2010). Як це так – «увільнив»? Дав волю чи з нього зняли пута? А тепер уявіть хоча б на мить офіційну сторінку президента сусідньої держави, на якому красується таке: «Президент звольнив с должности...». Уявили ? Я також ні.
Аргумент, що ЗМІ лише цитують «панятія» політиків, це аргумент для політиків, але не для тих, хто стоїть чи прагне піднятись хоча б на сходинку від них вище. Бо ж не потрібно вже доводити, що нинішні політичні, культурні, державні лідери в Україні вимогливістю до державної мови, і не тільки до неї, не відзначаються. Здається, вони в цілому не вибагливі ні щодо моральних засад, ні до стилю поведінки, смаку. В силу звички, сформованої незнанням, або що гірше – ігноруванням історії, культури, мови і традицій народу, серед якого живуть, вони не перебирають у висловах, а тягнуть з ментально для них ближчої, сказала б ріднішої бочки – «совєтської». І так злітають, як тяжке каміння, з високих трибун закодовані для «своїх» «панятія»: «Ну задрали вже» (регіонал Владислав Лук’янов про бютівців і нунсівців), «В Інтерконтиненталі почалося бухалово» (Микола Томенко про новини з «ворожого табору» («Українська правда», 8.02.2010), «Ні в одній країні світу немає такого, щоб кожний «вшивий» чиновник їздив на державний машині з водієм» (Віктор Янукович), чи «Мій головний опонент – вся тусовка навколо Януковича, що бачить країну як шматок м’яса» (Юлія Тимошенко), або «Лоха гріх не кинути» (Ю.Луценко)... Як швидко вернулись наші міністри, прем’єри і голови – колишні й нинішні – до примітивної совєтської стилістики з її тюремною лексикою, як блискавично деградували від кравчуківського, по-народному хитруватого «маємо те, що маємо» до азаровського хамського «Да пашлі ви...».
Тиск жаргону на літературну мову у ЗМІ
Як навчити школяра поваги до рідного слова, як з ним говорити про «золоту історичну пам‘ять» (Ліна Костенко), якщо перед ним щоденно на екранах чи то балаган, чи цирк у Верховній Раді з біготнею і телефонуванням, штурмами трибуни, лайками і бійками. Чи можна говорити з повагою про ці зібрання – ні, не народних обранців, як вважалось досі, а «тушок». Бо, «па панятімям», у залі сидять «тушки і багнети» – «Тушки в законі» («Майдан», 8.04.2010), «Парламент «тушок» не зможе працювати» («Expres.ua», 6.03.2010), «Від Тимошенко до Януковича втекла ще одна «тушка» Губського» («Українська правда», 13.04.2010). А щоб «тушок» не плутали, бо ж це тушки, вони в залі свої місця для сидіння (бо інакше їх тяжко назвати) прикрасили рекламою: сердечками, серпами і молотами, підковами чи синіми прапорцями. Під ними вони б’ються, сваряться, кричать один на одного і при цьому що сили закликають виборців до єдності України, до порозуміння і взаємної поваги.
Зауважте: не словом чи думкою, а партійною рекламою вони спілкуються зі своїм народом. Хто дозволив «тушкам і багнетам» займатись саморекламою в найвищому законодавчому органі країни під єдиним, затвердженим Конституцією України національним прапором ? Хто вижене торгівців із Храму ?
А з якою силою всі ці «тушки і багнети» увірвались в середовище мовлення, як викривляють світоглядні горизонти, як активно роз’їдають нові, сформовані вже в незалежній Україні суспільні конструкції. Вражає, як завзято ці «радянськомовні» (Валерія Новодворська) «тушки», бо ментально не розлучались з СРСР, деформують українську мовну культуру, як принижують вагу соціального діалогу. Вже не реагуємо на термінологічне недбальство від журналістів, найпоширеніший приклад – «губернатор» (до 1917 р. в Росії вищий керівник губернії). Хоча термін є ознакою розчленованої, підкореної України, він знову лунає з трибун і щедро рясніє на сайтах, бо ж відповідає «панятіям». Так само, як безконечний ряд таких простеньких, зовсім позбавлених авторської інтонації, по-домашньому складених заготовок: «У Тимошенко сказали, у Черновецького вирішили, в Юща побачили, в Яніка заговорили...». А «У ката» напились...(«У ката» – популярний пивний шинок у Празі). Сотні цих і подібних заголовків без смислової ваги й авторської виразності не вимагають жодних зусиль – ні розумових, ні емоційних, вони не тягнуть читати далі, бо ж повсюди чи майже повсюди – в Яніка чи в ТігрЮлі, у Луценка, Балоги чи в Черновецького «панятія» домінують...
Потрібно звертатись до джерел
Легкість, навіть легковажність, з якою інтерпретується серйозна інформація з типовим, нині майже стандартизованим заголовком зразка «В Азарова вигадали..» вже apriori мінімалізує, руйнує саму новину: «Україна і Росія запланували собі чергові «посиденьки» (інформація з авторитетного в країні джерела – «Українська правда», 19.03.2010). Посиденьки тут – майбутнє засідання держаних органів двох країн (підкомітетів з міжнародного співробітництва українсько-російської міждержавної комісії). Можна звичайно написати й так, все звести до коломийки і посиденьок, змішати новину з фейлетоном з фольклорним присмаком. Але ж не для «тушок» пишемо. Сумно.
У 1936 році вийшла друком праця Івана Огієнка «Наука про рідномовні обов’язки», в якій автор залишив нам «Десять найголовніших мовних заповідей», наприклад, перша: «Мова – то серце народу: гине мова – гине народ». Там також, віддаючи належне пресі (Розділ ІХ «Преса й рідна мова»), шанований автор говорить про неї як про «головний двигун розвитку української мови».
У нас є на кого рівнятись і є до кого звертатись. Варто лише підняти голову, оглянутись і вирватись з кола систематичних стереотипів, не займатись самоприниженням, не пересмикувати малописьменних, нікчемних речників, замів, голів і голівок, подібних керівників усіх ґатунків. Тільки тоді, коли перестанемо бачити себе в їхньому кривому дзеркалі, витвориться діалог з тими, хто хоче і вміє читати, аналізувати, роздумувати.
Це єдина умова, щоб виграти бій з тими, хто силою нав’язує нам життя «па панятіям».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
