Складається парадоксальна ситуація: влада держави, яка, за всіма ознаками, мала б ту державу уособлювати, взялася форсованими темпами згортати все, що має ознаки національної незалежності та ідентичності. Байкою для ідіотів видаються сьогодні недавні обманні вишиванки на Чернечій горі в Каневі й не менш обманні заяви про українську мову як єдину державну, лукаві обіцянки бути Президентом не слобожансько-донецького повіту, а всієї України.
Та й як може бути інакше, коли в основі світогляду найвищих нинішніх «українських» владців лежать не національна честь і гідність, а «тройний підйом», «маржа», картотека з компроматом і вечірня перекличка у Москві? І для цієї м’ясистої братії, звичайно, порожнім звуком є всі закони разом, писані й неписані, з Конституцією і Пересопницьким Євангелієм на додачу.
Революція на Троєщині?
А що ж опозиція? Мав нагоду два дні спостерігати за її діями – минулої суботи і у вівторок, у день ратифікації ганебної угоди щодо Чорноморського флоту Росії. Суботнє стояння теж трохи мало відбиток совкової стилістики, коли під Верховну Раду зійшлися переважно бютівські партійні осередки, під відповідною символікою і акуратними табличками: «Бровари», «Сміла» «Миколаїв», і зі слухняністю учасників старих добрих першотравневих парадів простояли кілька годин під будівлею на Грушевського. Ну, добре вже те, що прийшли. Які до людей претензії?
Але, здається мені, нічого притомного вони від лідерів не почули. Бо сказати нічого. Принаймні нового. Бо креативність майже на нулі. Бо триває стан «ґроґґі», підсилений розсвареністю і непереборною амбітністю. Що й підтвердив той день, 27 квітня, коли народ, що прибув до Верховної Ради вже значно в більшій кількості і значно рішучіше налаштований, простояв чи не пару годин у повній невідомості, адже трансляцію сесії регіональна братва вимкнула (опозиція ж, схоже, навіть не підозрювала, що таке може трапитися), а до людей не вийшов навіть якийсь другорядний депутатенко, щоб у гучномовець чітко й притомно роз’яснити план дій.
«Кажуть, треба на Шовковичну переходити, – невпевнено лунало в натовпі. – Уже кажуть, що на Майдан…» Складалося враження, що якщо рішучим голосом скомандувати натовпу перебазовуватися на Троєщину, це сприйметься як належне. До речі, той же таки Майдан, котрий я проминав, плюнувши на все і відлучившись на каву, так ось, Майдан, як виявилося, вже був зайнятий. Мовчазні люди під чітким керівництвом упевнених «старших», розставляли на ньому біло-блакитні намети…
Люди й опозиції перестали вірити...
Потім все ж таки опозиційні лідери вийшли до людей і «тримали слово». Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк, Юрій Костенко, ще хтось… Щось обіцяли, за щось вибачалися. Юлія Тимошенко заявила, що в середу вирушає в поїздку по регіонах «і буде намагатися зібрати всеукраїнську команду для захисту України в ці мутні, важкі часи». Буде створено «комітет захисту України». На 11 травня запланований ще один великий опозиційний здвиг… Ну що ж, дай Боже. Дехто он навіть стверджує, що подібна драматична ситуація навіть має своєї переваги, бо радикалізує і опозиційний рух, і все суспільство. Хто зна.
Принаймні слова про опір і боротьбу вже сказані. Сказано «а». Але потрібно сказати й «б». Тобто, якою буде та боротьба, куди вона вестиме і що в кінцевому результаті матимуть більшість українців? Знову животіння замість життя, під акомпанемент безвідповідального патякання людей в дорогих костюмах і з кількатисячдоларовою депутатською зарплатою (не враховуючи «свічних заводиків»), нехай навіть і у вишиванках? Так ні, так уже, певно, не вийде. Уже зараз вам, опозиційні хлопці й дівчата з «першого ешелону», дуже важко ймуть віри ті, кого ви називаєте «електоратом», як не вірять вони і діючій «владі». Чому? А ви погляньте на себе в дзеркало. Занадто ви пещені, занадто благополучні, занадто виросли у вас подвійні підборіддя, що, за великим рахунком, є чи не єдиним зримим результатом вашого багаторічного, надокучливого отирання «в політиці», змов і угод, примітивної імітації політичної діяльності. Треба щось зовсім інше…
І тому, в ідеалі – перезавантаження, причому термінове, на марші. Свіжі ідеї. Нові обличчя. А, може, й нові лідери. Але це вже тема окремої розмови.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Та й як може бути інакше, коли в основі світогляду найвищих нинішніх «українських» владців лежать не національна честь і гідність, а «тройний підйом», «маржа», картотека з компроматом і вечірня перекличка у Москві? І для цієї м’ясистої братії, звичайно, порожнім звуком є всі закони разом, писані й неписані, з Конституцією і Пересопницьким Євангелієм на додачу.
Революція на Троєщині?
А що ж опозиція? Мав нагоду два дні спостерігати за її діями – минулої суботи і у вівторок, у день ратифікації ганебної угоди щодо Чорноморського флоту Росії. Суботнє стояння теж трохи мало відбиток совкової стилістики, коли під Верховну Раду зійшлися переважно бютівські партійні осередки, під відповідною символікою і акуратними табличками: «Бровари», «Сміла» «Миколаїв», і зі слухняністю учасників старих добрих першотравневих парадів простояли кілька годин під будівлею на Грушевського. Ну, добре вже те, що прийшли. Які до людей претензії?
Але, здається мені, нічого притомного вони від лідерів не почули. Бо сказати нічого. Принаймні нового. Бо креативність майже на нулі. Бо триває стан «ґроґґі», підсилений розсвареністю і непереборною амбітністю. Що й підтвердив той день, 27 квітня, коли народ, що прибув до Верховної Ради вже значно в більшій кількості і значно рішучіше налаштований, простояв чи не пару годин у повній невідомості, адже трансляцію сесії регіональна братва вимкнула (опозиція ж, схоже, навіть не підозрювала, що таке може трапитися), а до людей не вийшов навіть якийсь другорядний депутатенко, щоб у гучномовець чітко й притомно роз’яснити план дій.
«Кажуть, треба на Шовковичну переходити, – невпевнено лунало в натовпі. – Уже кажуть, що на Майдан…» Складалося враження, що якщо рішучим голосом скомандувати натовпу перебазовуватися на Троєщину, це сприйметься як належне. До речі, той же таки Майдан, котрий я проминав, плюнувши на все і відлучившись на каву, так ось, Майдан, як виявилося, вже був зайнятий. Мовчазні люди під чітким керівництвом упевнених «старших», розставляли на ньому біло-блакитні намети…
Люди й опозиції перестали вірити...
Потім все ж таки опозиційні лідери вийшли до людей і «тримали слово». Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк, Юрій Костенко, ще хтось… Щось обіцяли, за щось вибачалися. Юлія Тимошенко заявила, що в середу вирушає в поїздку по регіонах «і буде намагатися зібрати всеукраїнську команду для захисту України в ці мутні, важкі часи». Буде створено «комітет захисту України». На 11 травня запланований ще один великий опозиційний здвиг… Ну що ж, дай Боже. Дехто он навіть стверджує, що подібна драматична ситуація навіть має своєї переваги, бо радикалізує і опозиційний рух, і все суспільство. Хто зна.
Принаймні слова про опір і боротьбу вже сказані. Сказано «а». Але потрібно сказати й «б». Тобто, якою буде та боротьба, куди вона вестиме і що в кінцевому результаті матимуть більшість українців? Знову животіння замість життя, під акомпанемент безвідповідального патякання людей в дорогих костюмах і з кількатисячдоларовою депутатською зарплатою (не враховуючи «свічних заводиків»), нехай навіть і у вишиванках? Так ні, так уже, певно, не вийде. Уже зараз вам, опозиційні хлопці й дівчата з «першого ешелону», дуже важко ймуть віри ті, кого ви називаєте «електоратом», як не вірять вони і діючій «владі». Чому? А ви погляньте на себе в дзеркало. Занадто ви пещені, занадто благополучні, занадто виросли у вас подвійні підборіддя, що, за великим рахунком, є чи не єдиним зримим результатом вашого багаторічного, надокучливого отирання «в політиці», змов і угод, примітивної імітації політичної діяльності. Треба щось зовсім інше…
І тому, в ідеалі – перезавантаження, причому термінове, на марші. Свіжі ідеї. Нові обличчя. А, може, й нові лідери. Але це вже тема окремої розмови.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
