Незважаючи на те, що Віктор Янукович сказав у «столиці» об’єднаної Європи, що Україна не змінить свій статус, маючи на увазі «позаблоковість», здається, Президент трохи поспішив.
Формально Україна вже досить давно визначилася з євроатлантичним напрямком розвитку у сфері безпеки. У всякому разі, так сказано в чинному Законі «Про основи національної безпеки України», підписаному Президентом Леонідом Кучмою 19 червня 2003 року.
Зокрема, у цьому законодавчому акті вказується, що «пріоритетом національних інтересів України є інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України».
Саме з моменту прийняття цього закону всі програми розвитку Збройних сил та інших силових відомств української держави розвернулись на адаптацію до інтеграції в НАТО. Найбільш активно ця робота проводилась, починаючи з 2005 року.
І, треба сказати, певних результатів було досягнуто. Навіть в умовах критично низького фінансування Збройним силам в основному вдалося підготуватися до вступу до Північноатлантичного союзу. Так, це звучить дещо несподівано, але у 2007–2008 роках Збройні сили України були готові до приєднання до НАТО.
Однак зовнішньополітичні розклади тоді не сприяли цій концепції. Тепер же і внутрішньополітичні зміни зробили її нездійсненою.
У цих умовах найпарадоксальнішим є те, що новий Верховний Головнокомандувач упевнений, що українські Збройні сили готові до «збереження позаблокового статусу України». А насправді він має у підпорядкуванні армію, трохи недобудовану для інтеграції до НАТО.
Так, це армія зі старою радянською технікою, з прадавніми системами зв’язку та управління, мізерним фінансуванням, із соціально незахищеними офіцерами та солдатами – але з концептуальною парадигмою «невеликого, мобільного війська», готового до виконання завдань у міжнародних операціях, відповідно до своїх союзницьких зобов’язань.
Якщо бути ще точнішим, то новому Президентові у підпорядкування надійшов шматок радянської армії, недореформованої для вступу до НАТО. При цьому якраз вступ до альянсу був найпростішим, найдешевшим та найкоротшим шляхом вирішення завдання забезпечення національної безпеки та оборони саме для такої армії.
Українське військо майже готове до НАТО, але цілком непридатне для нейтралітету
Позаблоковий статус ставить перед українським військово-політичним керівництвом дійсно надскладне завдання – створити комплексну систему, яка повинна гарантувати відповідь на всі наявні сучасні загрози та виклики безпеці. Іншими словами, українську армію треба буде перебудувати за принципом «кругової» оборони.
Що це значить на практиці? По-перше, потрібно буде змінити чинний іще з радянських часів військово-адміністративний поділ території України. Після 20 років реформування армії на території України, за невеликими змінами, так і залишились Київський, Прикарпатський та Одеський військові округи Збройний сил СРСР. Для «кругової оборони» такий розподіл точно не підійде. Це для початку.
Далі потрібно буде створити власні системи космічної розвідки, дальнього радіолокаційного визначення та цілевказання, а також – найсучасніші системи управління та зв’язку. Без цих компонентів не можна буде вести мову про створення сил стратегічного стримування, тобто систем озброєння, потенційне використання яких повинно зупинити можливого агресора. Наприклад, це можуть бути високоточні оперативно-тактичні ракетні комплекси, здатні завдати критичних втрат супротивникові.
Безумовно, для «стратегічного стримування супротивника» потрібно мати потужну протиповітряну оборону, а також Повітряні сили з багатофункціональними літаками «4++ покоління»; Військово-морські сили, оснащені сучасними кораблями, підводними човнами, береговими ракетно-артилерійськими комплексами, морською авіацією та морською піхотою; нарешті, Сухопутні війська не тільки з танками і БТРами, але й із ударними та багатоцільовими вертольотами, безпілотними авіаційними системами – і бажано з військово-транспортними літаками Ан-70 під боком.
Це те, що потрібно для підтвердження красивих слів про «позаблоковість». За оцінкою Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, це завдання ще можливо виконати. За концентрації всіх зусиль і визначенні пріоритетів Україна може створити адекватний механізм стримування зовнішньої агресії за 5–8 років і 45–65 мільярдів доларів США.
Хоча, чесно кажучи, в це дуже мало віриться. Ще ніколи (!) за новітню історію України державне керівництво й близько не наближалось до виконання Закону про оборону стосовно забезпечення фінансування оборонних витрат у розмірі 3% від валового внутрішнього продукту. У 2009 році взагалі був поставлений антирекорд – 0,79% ВВП, або 8,3 мільярда гривень.
Тому Президентові Віктору Януковичеві не вийде просто «зберегти статус». Потрібні кардинальні зміни. Іншого шляху немає.
Михайло Самусь – заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Формально Україна вже досить давно визначилася з євроатлантичним напрямком розвитку у сфері безпеки. У всякому разі, так сказано в чинному Законі «Про основи національної безпеки України», підписаному Президентом Леонідом Кучмою 19 червня 2003 року.
Зокрема, у цьому законодавчому акті вказується, що «пріоритетом національних інтересів України є інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України».
Саме з моменту прийняття цього закону всі програми розвитку Збройних сил та інших силових відомств української держави розвернулись на адаптацію до інтеграції в НАТО. Найбільш активно ця робота проводилась, починаючи з 2005 року.
І, треба сказати, певних результатів було досягнуто. Навіть в умовах критично низького фінансування Збройним силам в основному вдалося підготуватися до вступу до Північноатлантичного союзу. Так, це звучить дещо несподівано, але у 2007–2008 роках Збройні сили України були готові до приєднання до НАТО.
Однак зовнішньополітичні розклади тоді не сприяли цій концепції. Тепер же і внутрішньополітичні зміни зробили її нездійсненою.
У цих умовах найпарадоксальнішим є те, що новий Верховний Головнокомандувач упевнений, що українські Збройні сили готові до «збереження позаблокового статусу України». А насправді він має у підпорядкуванні армію, трохи недобудовану для інтеграції до НАТО.
Так, це армія зі старою радянською технікою, з прадавніми системами зв’язку та управління, мізерним фінансуванням, із соціально незахищеними офіцерами та солдатами – але з концептуальною парадигмою «невеликого, мобільного війська», готового до виконання завдань у міжнародних операціях, відповідно до своїх союзницьких зобов’язань.
Якщо бути ще точнішим, то новому Президентові у підпорядкування надійшов шматок радянської армії, недореформованої для вступу до НАТО. При цьому якраз вступ до альянсу був найпростішим, найдешевшим та найкоротшим шляхом вирішення завдання забезпечення національної безпеки та оборони саме для такої армії.
Українське військо майже готове до НАТО, але цілком непридатне для нейтралітету
Позаблоковий статус ставить перед українським військово-політичним керівництвом дійсно надскладне завдання – створити комплексну систему, яка повинна гарантувати відповідь на всі наявні сучасні загрози та виклики безпеці. Іншими словами, українську армію треба буде перебудувати за принципом «кругової» оборони.
Що це значить на практиці? По-перше, потрібно буде змінити чинний іще з радянських часів військово-адміністративний поділ території України. Після 20 років реформування армії на території України, за невеликими змінами, так і залишились Київський, Прикарпатський та Одеський військові округи Збройний сил СРСР. Для «кругової оборони» такий розподіл точно не підійде. Це для початку.
Далі потрібно буде створити власні системи космічної розвідки, дальнього радіолокаційного визначення та цілевказання, а також – найсучасніші системи управління та зв’язку. Без цих компонентів не можна буде вести мову про створення сил стратегічного стримування, тобто систем озброєння, потенційне використання яких повинно зупинити можливого агресора. Наприклад, це можуть бути високоточні оперативно-тактичні ракетні комплекси, здатні завдати критичних втрат супротивникові.
Безумовно, для «стратегічного стримування супротивника» потрібно мати потужну протиповітряну оборону, а також Повітряні сили з багатофункціональними літаками «4++ покоління»; Військово-морські сили, оснащені сучасними кораблями, підводними човнами, береговими ракетно-артилерійськими комплексами, морською авіацією та морською піхотою; нарешті, Сухопутні війська не тільки з танками і БТРами, але й із ударними та багатоцільовими вертольотами, безпілотними авіаційними системами – і бажано з військово-транспортними літаками Ан-70 під боком.
Це те, що потрібно для підтвердження красивих слів про «позаблоковість». За оцінкою Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, це завдання ще можливо виконати. За концентрації всіх зусиль і визначенні пріоритетів Україна може створити адекватний механізм стримування зовнішньої агресії за 5–8 років і 45–65 мільярдів доларів США.
Хоча, чесно кажучи, в це дуже мало віриться. Ще ніколи (!) за новітню історію України державне керівництво й близько не наближалось до виконання Закону про оборону стосовно забезпечення фінансування оборонних витрат у розмірі 3% від валового внутрішнього продукту. У 2009 році взагалі був поставлений антирекорд – 0,79% ВВП, або 8,3 мільярда гривень.
Тому Президентові Віктору Януковичеві не вийде просто «зберегти статус». Потрібні кардинальні зміни. Іншого шляху немає.
Михайло Самусь – заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
