Насправді нейтралітет чи позаблоковість – історична мрія всіх українців. Звідти й пріснопам’ятне: «моя хата з краю». Нікого не чіпаєш, і тебе начебто ніхто не збирається чіпати.
Проте за тисячолітню історію українцям не вдалося і близько наблизиться до цього ідеального варіанту. Україна перебуває в такому напруженому геополітичному полі, що будь-які спроби засунути голову в пісок, як правило, обертаються великими проблемами для інших частин тіла.
У сучасних умовах великої практичної різниці між нейтралітетом та позаблоковістю годі й шукати. Формально традиційний європейський нейтралітет передбачає неприєднання до міжнародних військових блоків і забезпечення обороноздатності країни власними силами, виходячи з базового міжнародного принципу – недоторканність території нейтральної країни. Сучасне тлумачення нейтралітету й позаблоковості уточнює, що участь у міжнародних структурах безпеки не суперечить нейтральному/позаблоковому статусові, доки не тягне за собою участі в колективних діях, пов’язаних із забезпеченням колективної оборони.
Позитиви нейтралітету лежать на поверхні. Зніметься з порядку денного питання вибору між НАТО і Росією. Безумовно, простіше вирішуватимуться питання з Росією в енергетичній і оборонно-промисловій сфері. Крім того, нейтральній Україні можна буде повною мірою використовувати свої транзитні можливості. При цьому нейтральна Україна не буде (принаймні, офіційно) розглядатися як театр воєнних дій в регіональному конфлікті.
Негативи теж видно неозброєним оком. Чергове переформатування глобального балансу сил, в якому США, ЄС, Росія і зростаючий Китай та Індія, а також низка регіональних лідерів намагаються усвідомити свої нові ролі, веде до нової напруженості і гонки озброєнь. Саме зараз нейтральність України може стати стратегічною вадою. У разі будь-якого загострення обстановки нейтральна Україна стане природним місцем спочатку політичних, дипломатичних, економічних, а згодом і військово-політичних комбінацій.
Українських інтересів при цьому враховувати ніхто не буде – позиція «моя хата з краю» за визначенням припускає однаково добрі і однаково погані стосунки з сусідами. Будь-які спроби України грати свою гру однозначно класифікуватимуться як підступні дії однією зі сторін конфлікту.
Позаблокові варіації на тему
В Україні існує, а зараз і перемагає, популярний міф, що позаблоковість як один із варіантів нейтралітету дійсно може стати панацеєю для української безпеки. Стверджується, що позаблоковість, підтримана Договором про гарантії військової безпеки України з боку провідних ядерних країн, може стати запорукою національної безпеки та оборони.
Сьогодні Україна фактично вже користується позаблоковим статусом. Адже, відповідно до підписаного у 1994 році Будапештського «Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї», основні ядерні країни підтвердили Україні свої зобов’язання «…поважати незалежність, суверенітет і існуючі кордони», а також «…утриматися від погроз використання сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України». Крім того, вони підтвердили свої зобов’язання «…домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН із метою надання допомоги Україні, … якщо Україна стане жертвою акту агресії».
Але все ж меморандум – це політичний документ. І важко сподіватися, що «гаранти» нашої безпеки його виконуватимуть, якщо це не відповідатиме їхнім інтересам.
Особливо важко в це повірити, якщо згадати реакцію країн Заходу на українсько-російські суперечки довкола острова Тузла або «газові війни», не кажучи вже про російсько-грузинський конфлікт. Крім того, як «гаранти» української безпеки збираються домагатися від Ради Безпеки ООН допомоги Україні, якщо один із агресорів буде членом Ради Безпеки?
Ось тут і полягає головна утопічність ідеї позаблоковості. Надія на ефективність сучасної системи міжнародних відносин? Зараз, здається, про це можуть говорити тільки наївні романтики-українці.
Як розповідав мені один колишній чехословацький офіцер, за часів «холодної війни» його частина повинна була по тривозі в найкоротші терміни вийти в заданий район в Австрії і забезпечити виконання бойових завдань саме на території цієї нейтральної країни. Яка, до того ж, мала гарантії країн-переможців Другої світової війни. Фокус полягав у тому, що гарантії Австрії надавав СРСР. А Чехословаччина в цьому відношенні не мала жодних зобов’язань. Легко прорахувати подібні варіанти щодо сучасної України.
Рожеве скло в біноклі
Як би красиво не звучали ідеї про нейтралітет і позаблоковість, треба визнати, що у реальному світі це залишиться лише мрією. Геополітика не дає Україні шансів стояти в стороні від глобальних процесів. Треба визначатися і робити крок у бік одного з полюсів.
При чому не варто думати, що вступ в один із блоків автоматично означатиме, що Україна стає ворогом іншого блоку. Адже зараз «протистояння» між НАТО і ОДКБ (Організація Договору про колективну безпеку) існує більше у хворобливій фантазії окремих політтехнологів. На практиці більше можна говорити про паралельну трансформацію старих блоків у нові системи. До того ж трансформація НАТО відбувається на тлі формування власне європейської системи безпеки, яка шукає форми інтеграції в глобальну систему безпеки західної цивілізації.
Останнім прикладом, як позаблокову Україну намагаються використати у власних інтригах і втягнути у глобальні розборки всупереч українським інтересам, є ситуація довкола можливого розміщення елементів американської ПРО в Румунії. Очевидно, що ці системи не можуть у будь-якому разі становити жодної загрози Україні. Але українські політики вже піднімають інформаційний шум про «посилення Румунії» і «виникнення нової загрози». Кому вигідне загострення українсько-румунських відносин? Мабуть, не Україні і не Румунії.
Так і надалі «позаблокову» Україну будуть «мати на увазі» в різноманітних міжнародних пасьянсах. Доки українські військово-політичні стратеги не заберуть рожеве скло зі своїх польових біноклів.
Михайло Самусь – заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Проте за тисячолітню історію українцям не вдалося і близько наблизиться до цього ідеального варіанту. Україна перебуває в такому напруженому геополітичному полі, що будь-які спроби засунути голову в пісок, як правило, обертаються великими проблемами для інших частин тіла.
У сучасних умовах великої практичної різниці між нейтралітетом та позаблоковістю годі й шукати. Формально традиційний європейський нейтралітет передбачає неприєднання до міжнародних військових блоків і забезпечення обороноздатності країни власними силами, виходячи з базового міжнародного принципу – недоторканність території нейтральної країни. Сучасне тлумачення нейтралітету й позаблоковості уточнює, що участь у міжнародних структурах безпеки не суперечить нейтральному/позаблоковому статусові, доки не тягне за собою участі в колективних діях, пов’язаних із забезпеченням колективної оборони.
Позитиви нейтралітету лежать на поверхні. Зніметься з порядку денного питання вибору між НАТО і Росією. Безумовно, простіше вирішуватимуться питання з Росією в енергетичній і оборонно-промисловій сфері. Крім того, нейтральній Україні можна буде повною мірою використовувати свої транзитні можливості. При цьому нейтральна Україна не буде (принаймні, офіційно) розглядатися як театр воєнних дій в регіональному конфлікті.
Негативи теж видно неозброєним оком. Чергове переформатування глобального балансу сил, в якому США, ЄС, Росія і зростаючий Китай та Індія, а також низка регіональних лідерів намагаються усвідомити свої нові ролі, веде до нової напруженості і гонки озброєнь. Саме зараз нейтральність України може стати стратегічною вадою. У разі будь-якого загострення обстановки нейтральна Україна стане природним місцем спочатку політичних, дипломатичних, економічних, а згодом і військово-політичних комбінацій.
Українських інтересів при цьому враховувати ніхто не буде – позиція «моя хата з краю» за визначенням припускає однаково добрі і однаково погані стосунки з сусідами. Будь-які спроби України грати свою гру однозначно класифікуватимуться як підступні дії однією зі сторін конфлікту.
Позаблокові варіації на тему
В Україні існує, а зараз і перемагає, популярний міф, що позаблоковість як один із варіантів нейтралітету дійсно може стати панацеєю для української безпеки. Стверджується, що позаблоковість, підтримана Договором про гарантії військової безпеки України з боку провідних ядерних країн, може стати запорукою національної безпеки та оборони.
Сьогодні Україна фактично вже користується позаблоковим статусом. Адже, відповідно до підписаного у 1994 році Будапештського «Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї», основні ядерні країни підтвердили Україні свої зобов’язання «…поважати незалежність, суверенітет і існуючі кордони», а також «…утриматися від погроз використання сили проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України». Крім того, вони підтвердили свої зобов’язання «…домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН із метою надання допомоги Україні, … якщо Україна стане жертвою акту агресії».
Але все ж меморандум – це політичний документ. І важко сподіватися, що «гаранти» нашої безпеки його виконуватимуть, якщо це не відповідатиме їхнім інтересам.
Особливо важко в це повірити, якщо згадати реакцію країн Заходу на українсько-російські суперечки довкола острова Тузла або «газові війни», не кажучи вже про російсько-грузинський конфлікт. Крім того, як «гаранти» української безпеки збираються домагатися від Ради Безпеки ООН допомоги Україні, якщо один із агресорів буде членом Ради Безпеки?
Ось тут і полягає головна утопічність ідеї позаблоковості. Надія на ефективність сучасної системи міжнародних відносин? Зараз, здається, про це можуть говорити тільки наївні романтики-українці.
Як розповідав мені один колишній чехословацький офіцер, за часів «холодної війни» його частина повинна була по тривозі в найкоротші терміни вийти в заданий район в Австрії і забезпечити виконання бойових завдань саме на території цієї нейтральної країни. Яка, до того ж, мала гарантії країн-переможців Другої світової війни. Фокус полягав у тому, що гарантії Австрії надавав СРСР. А Чехословаччина в цьому відношенні не мала жодних зобов’язань. Легко прорахувати подібні варіанти щодо сучасної України.
Рожеве скло в біноклі
Як би красиво не звучали ідеї про нейтралітет і позаблоковість, треба визнати, що у реальному світі це залишиться лише мрією. Геополітика не дає Україні шансів стояти в стороні від глобальних процесів. Треба визначатися і робити крок у бік одного з полюсів.
При чому не варто думати, що вступ в один із блоків автоматично означатиме, що Україна стає ворогом іншого блоку. Адже зараз «протистояння» між НАТО і ОДКБ (Організація Договору про колективну безпеку) існує більше у хворобливій фантазії окремих політтехнологів. На практиці більше можна говорити про паралельну трансформацію старих блоків у нові системи. До того ж трансформація НАТО відбувається на тлі формування власне європейської системи безпеки, яка шукає форми інтеграції в глобальну систему безпеки західної цивілізації.
Останнім прикладом, як позаблокову Україну намагаються використати у власних інтригах і втягнути у глобальні розборки всупереч українським інтересам, є ситуація довкола можливого розміщення елементів американської ПРО в Румунії. Очевидно, що ці системи не можуть у будь-якому разі становити жодної загрози Україні. Але українські політики вже піднімають інформаційний шум про «посилення Румунії» і «виникнення нової загрози». Кому вигідне загострення українсько-румунських відносин? Мабуть, не Україні і не Румунії.
Так і надалі «позаблокову» Україну будуть «мати на увазі» в різноманітних міжнародних пасьянсах. Доки українські військово-політичні стратеги не заберуть рожеве скло зі своїх польових біноклів.
Михайло Самусь – заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
