Одна річ залишається на сьогодні явною. Сам кандидат, або вже обраний Президент зосереджують на собі весь негатив більшості виборців.
Це може статися у самому зародку виборчого процесу, а може проявитися уже десь по ходу справи. Навіть ті, хто починали в деякій публічній ейфорії, під кінець опинялися в ролі мішені для колективного користування.
У самій посаді Президента уособлено якусь масову незгоду і недовіру. Дуже важко створити в Україні конструктивну більшість. Проте дуже легко створюється колективний спротив Президентові. І як до особистості, і як до інституту влади взагалі.
Не кумир, а опудало
Ще не оголосили результатів виборів, а з Віктора Януковича було зліплено апокаліптичний образ основоположника кінця світу.
Суспільство, поки що не усе (величезна його частина) уже зараз не в стані сприймати його Президентом. Як на такому гнійному тлі будувати авторитет влади? Або репутацію лідера?
У разі перемоги Юлії Тимошенко складається та сама ситуація. І вона починала б в атмосфері несприйняття відчутним оточенням.
Не йдеться про найближчих соратників, а йдеться про ширше коло суспільства, без підтримки якого жодної програми не втілиш.
У випадку з президентством Віктора Ющенка таке неприйняття поширилось навіть на, здавалося б, недавніх друзів. Час Президента Леоніда Кучми також був позначений консолідацією спротиву владі і особисто Кучмі. Не дуже великою репутацією і повагою задовольнявся і його попередник – Леонід Кравчук.
Так вийшло в історії, що президенти змушені були весь час воювати, або інтригувати зі своїми опонентами. Згодом цих опонентів побільшало.
Не лідер, а мішень
І в результаті Президент перетворився на головний об’єкт незадоволення. Як правило, дуже швидко (ще не встигає висохнути печатка на протоколі ЦВК про остаточні результати), а вже у надрах Верховної Ради визріває задум імпічменту.
Немовби спеціально депутати винайшли таке положення про імпічмент, що застосувати його майже нереально. В контексті масової неповаги до Президента це положення створили, ймовірно, скоріш за все для тривалості самого процесу ненависті, аніж для швидкого результату.
І недарма при цьому Президент у спробах вижити підшукує собі такого главу адміністрації, щоб той, як громовідвід забрав на себе частину антипрезидентського тягаря.
Таке приписували зокрема Кучмі, коли він поставив в адміністрацію людину, яка дуже швидко перетворилася на всенаціональне пугало – це був Віктор Медведчук, за яким і досі тягнеться шлейф ненависті.
Те саме сталося і в історії з ющенківським громовідводом Віктором Балогою. Яку жертву обере наступний Президент? І чи розуміє він свою місію «усенародного звалища»?
Здається, що логіка щодо попередніх президентів повинна підказувати наступним, що їх чекає. І в один прекрасний момент, або кандидати щезнуть, або народ припинить брати участь у виборах, аби не спокушати себе підтримувати головний інститут неповаги в Україні.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Це може статися у самому зародку виборчого процесу, а може проявитися уже десь по ходу справи. Навіть ті, хто починали в деякій публічній ейфорії, під кінець опинялися в ролі мішені для колективного користування.
У самій посаді Президента уособлено якусь масову незгоду і недовіру. Дуже важко створити в Україні конструктивну більшість. Проте дуже легко створюється колективний спротив Президентові. І як до особистості, і як до інституту влади взагалі.
Не кумир, а опудало
Ще не оголосили результатів виборів, а з Віктора Януковича було зліплено апокаліптичний образ основоположника кінця світу.
Суспільство, поки що не усе (величезна його частина) уже зараз не в стані сприймати його Президентом. Як на такому гнійному тлі будувати авторитет влади? Або репутацію лідера?
У разі перемоги Юлії Тимошенко складається та сама ситуація. І вона починала б в атмосфері несприйняття відчутним оточенням.
Не йдеться про найближчих соратників, а йдеться про ширше коло суспільства, без підтримки якого жодної програми не втілиш.
У випадку з президентством Віктора Ющенка таке неприйняття поширилось навіть на, здавалося б, недавніх друзів. Час Президента Леоніда Кучми також був позначений консолідацією спротиву владі і особисто Кучмі. Не дуже великою репутацією і повагою задовольнявся і його попередник – Леонід Кравчук.
Так вийшло в історії, що президенти змушені були весь час воювати, або інтригувати зі своїми опонентами. Згодом цих опонентів побільшало.
Не лідер, а мішень
І в результаті Президент перетворився на головний об’єкт незадоволення. Як правило, дуже швидко (ще не встигає висохнути печатка на протоколі ЦВК про остаточні результати), а вже у надрах Верховної Ради визріває задум імпічменту.
Немовби спеціально депутати винайшли таке положення про імпічмент, що застосувати його майже нереально. В контексті масової неповаги до Президента це положення створили, ймовірно, скоріш за все для тривалості самого процесу ненависті, аніж для швидкого результату.
І недарма при цьому Президент у спробах вижити підшукує собі такого главу адміністрації, щоб той, як громовідвід забрав на себе частину антипрезидентського тягаря.
Таке приписували зокрема Кучмі, коли він поставив в адміністрацію людину, яка дуже швидко перетворилася на всенаціональне пугало – це був Віктор Медведчук, за яким і досі тягнеться шлейф ненависті.
Те саме сталося і в історії з ющенківським громовідводом Віктором Балогою. Яку жертву обере наступний Президент? І чи розуміє він свою місію «усенародного звалища»?
Здається, що логіка щодо попередніх президентів повинна підказувати наступним, що їх чекає. І в один прекрасний момент, або кандидати щезнуть, або народ припинить брати участь у виборах, аби не спокушати себе підтримувати головний інститут неповаги в Україні.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
