На перший погляд, ця агітація ефективно спрацювала, і помітний відсоток голосів одночасно проти і Віктора Януковича, і Юлії Тимошенко спонукав деяких публіцистів до категоричних висновків: мовляв, ідеться про появу нової політичної сили, ще не оформленої організаційно, але в перспективі здатної відправити геть усю нинішню політичну еліту.
Проте елементарне звернення до мови цифр і фактів ставить такі висновки під сумнів. Справді-бо: у другому турі президентських виборів 1999 року офіційно зафіксовано 970.181 голосів «проти всіх», а це – 3,44% виборців, що взяли участь у голосуванні. На нинішніх виборах відсоток тих, хто поставив у бюлетенях позначку «проти всіх» більший – 4.36%, проте в абсолютних цифрах навряд чи це настільки більше (за попередніми даними, йдеться про 1.111.460 виборців), щоб здіймати навколо такого числа «негативістів» бучу.
При цьому впадає в око разюча відмінність нинішньої негативної настанови щодо всіх претендентів на президентське крісло від негативних настроїв другого туру виборів 1999 року.
Тоді ці настрої були стихійними, можливість їх висловити мали одиниці з-поміж знаних інтелектуалів (передусім тому, що не існувало ЗМІ, які наважилися б опублікувати такі ідеї), тоді велася шалена пропагандистська кампанія на користь Леоніда Кучми практично в усіх мас-медіа, але всупереч усьому спонтанна громадянська активність вилилася майже у мільйон голосів проти обох кандидатів.
Нині агітація за голосування проти всіх де-факто розпочалася ще за рік до самих виборів, її підхопили десятки інтернет-ресурсів, про неї вели мову численні друковані видання, знані інтелектуали та інтелектуалки одержували чималий ефірний час для обґрунтування такого типу голосування як єдино прийнятного і морального, ба, з’явився навіть грошовитий кандидат на Президента Василь Противсіх… І в результаті – зовсім не десятиразове зростання числа виборців, які відкинули обох кандидатів (сподівання на це, наприклад, неодноразово висловлювала одна з найзапекліших активісток «негативістського» руху, і не лише вона).
Та, на відміну від 1999 року, і цієї кількості голосів виявилося достатньо, щоб стати вирішальним чином визначити результати виборчої кампанії (бо ж вістря критики з боку адептів такої позиції було спрямоване майже виключно проти Юлії Тимошенко – мовляв, «усі вони однакові») і зробити Президентом України Віктора Януковича. У цьому сенсі ресурси, вкладені в накидання суспільству настанови голосувати проти всіх, були витрачені ефективно.
Однакові, але ж чи у всьому?
Звичайно, об’єктивні підстави поставити «галочку» у виборчому бюлетені саме у графі «проти всіх» українські виборці мали. І підстави серйозні. Адже в країні за останні 15 років ствердився кланово-олігархічний капіталізм, що його науковці вважають найменш ефективним і перспективним (у сенсі загальносуспільних, а не чиїхось персональних інтересів) із усіх різновидів ринкової економіки.
Сподівання на трансформацію цього капіталізму у щось більш цивілізоване та європейське, які стали однією з мотивацій виходу сотень тисяч людей на Майдан 2004 року, поступово зійшли нанівець. Якщо хтось із провідних політиків і справді прагнув такої трансформації, то не зміг чи не встиг утілити свої прагнення, поглинутий нескінченною боротьбою всіх проти всіх у середовищі патентованих українських демократів.
До цього додалося тотальне залучення олігархів-депутатів «на перевиховання» до ще недавно «помаранчевих» фракцій Верховної Ради і багато чого іншого.
Плюс світова економічна криза у її українському варіанті, яка різко посилила всі наявні соціальні суперечності і зайвий раз висвітлила аморальність тих, хто публічно закликає до «подолання бідності» й обіцяє покласти всі свої сили на цю боротьбу, шикуючи тим часом у нових черевиках зі страусової шкіри чи чергових обновках від «Луї Віттон».
Проте чи й справді «всі вони однакові», коли йдеться про долю країни? Коли один варіант поствиборного розвитку майже гарантовано закидає Україну до кола неорадянських держав, а другий дає шанс бодай закріпити позитивні здобутки минулих десятиліть? Коли один кандидат демонстративно нехтує такими елементарними азами сучасної демократії, як теледебати чи ґендерна рівність, паралельно з цим демонструючи унікальне невігластво, а інший тим часом підписує публічну угоду зі знаковими представниками інтелігенції, обіцяючи підтримку науки, освіти й культури?
Зрештою, чи не було б у цій справді непростій ситуації незрівнянно більш європейським та демократичним висунення певних вимог до кандидатів на Президента – і подальші дії відповідно до їхньої реакції на ці вимоги, – ніж апріорне (тобто незалежне від практики, від досвіду, від конкретних подій і фактів) прагнення проголосувати «проти всіх»?
Що є мірилом (без)відповідальності?
Що цікаво: ті, хто закликав українських громадян голосувати проти всіх, публічно звинувачували своїх опонентів із числа тих, хто беззастережно чи з певною мірою умовності підтримував Юлію Тимошенко, в аморальності, істеричності, відсутності розуму та волі, продажності, творчій бездарності і всіх інших можливих та неможливих гріхах. На адресу Мирослава Поповича, Івана Дзюби, Юрія Щербака та інших використовувалися навіть такі терміни, як «так звана творча інтелігенція», «підступність» та «зрадництво». І постійно підкреслювалося: а чи готові ці інтелектуали взяти на себе всю повноту відповідальності за минулі і майбутні дії Тимошенко?
Та перевернімо цю тезу, не звертаючи увагу на надто емоційні, якщо не сказати більше, вислови полум’яних прихильників «противсіхства»: а чи готові вони самі взяти на себе всю повноту відповідальності за реванш (чи то comeback) тих політичних сил і діячів, котрі 2004 року унеможливили чесне проведення виборів (що зафіксоване вердиктом Верховного Суду України) та виступали за силове вирішення проблеми Майдану, хоч і не навалилися на нього, знаючи, що далеко не всі генерали-силовики пристануть на це?
Мені особисто не вдалося знайти жодного тексту з формулюванням такого типу: «Закликаючи українських громадян голосувати проти всіх, ми готові взяти на себе всю відповідальність за наслідки такого вибору». Можливо, комусь у пошуках пощастить більше…
Тепер друга настанова «противсіхів»: мовляв, українське суспільство істотно подорослішало, відкинувши обидва основні політичні табори. Мовляв, на наступних виборах нові політичні сили покажуть себе з найкращого боку.
От тільки чи ставили автори таких оптимістичних висновків перед собою запитання: а чи будуть вони, ці наступні вибори, демократичними чи стануть чимось на кшталт ритуальних голосувань у Білорусі, Росії чи Узбекистані?
Ну, а щодо числового вираження «дорослішання», то ми вже розібралися: це просто міф. Тим більше, що варто було б запитати себе: з якого дива ЗМІ, які належать олігархам, раптом в останні місяці виявили таку турботу про зростання рівня громадянської свідомості українців, охоче надаючи трибуну для закликів поставити «галочку» у графі «проти всіх»?
І третя настанова «противсіхів»: вони вже заходилися формувати «справді національну опозицію», союзником якої буде «лише народ, а не якісь паразитарні партії» і не «фан-клуби вождів».
Цікаво тільки, чи буде знову підняте гасло «проти всіх» у разі проведення якихось масштабних опозиційних акцій «неправильними» політичними силами? І чи не стане нова (скільки їх уже було на моїй пам’яті…) «справді національна опозиція» черговим виявом традиційної української отаманщини, яка анітрохи не загрожуватиме олігархічній системі і не спонукатиме країну до модернізації?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Проте елементарне звернення до мови цифр і фактів ставить такі висновки під сумнів. Справді-бо: у другому турі президентських виборів 1999 року офіційно зафіксовано 970.181 голосів «проти всіх», а це – 3,44% виборців, що взяли участь у голосуванні. На нинішніх виборах відсоток тих, хто поставив у бюлетенях позначку «проти всіх» більший – 4.36%, проте в абсолютних цифрах навряд чи це настільки більше (за попередніми даними, йдеться про 1.111.460 виборців), щоб здіймати навколо такого числа «негативістів» бучу.
При цьому впадає в око разюча відмінність нинішньої негативної настанови щодо всіх претендентів на президентське крісло від негативних настроїв другого туру виборів 1999 року.
Тоді ці настрої були стихійними, можливість їх висловити мали одиниці з-поміж знаних інтелектуалів (передусім тому, що не існувало ЗМІ, які наважилися б опублікувати такі ідеї), тоді велася шалена пропагандистська кампанія на користь Леоніда Кучми практично в усіх мас-медіа, але всупереч усьому спонтанна громадянська активність вилилася майже у мільйон голосів проти обох кандидатів.
Нині агітація за голосування проти всіх де-факто розпочалася ще за рік до самих виборів, її підхопили десятки інтернет-ресурсів, про неї вели мову численні друковані видання, знані інтелектуали та інтелектуалки одержували чималий ефірний час для обґрунтування такого типу голосування як єдино прийнятного і морального, ба, з’явився навіть грошовитий кандидат на Президента Василь Противсіх… І в результаті – зовсім не десятиразове зростання числа виборців, які відкинули обох кандидатів (сподівання на це, наприклад, неодноразово висловлювала одна з найзапекліших активісток «негативістського» руху, і не лише вона).
Та, на відміну від 1999 року, і цієї кількості голосів виявилося достатньо, щоб стати вирішальним чином визначити результати виборчої кампанії (бо ж вістря критики з боку адептів такої позиції було спрямоване майже виключно проти Юлії Тимошенко – мовляв, «усі вони однакові») і зробити Президентом України Віктора Януковича. У цьому сенсі ресурси, вкладені в накидання суспільству настанови голосувати проти всіх, були витрачені ефективно.
Однакові, але ж чи у всьому?
Звичайно, об’єктивні підстави поставити «галочку» у виборчому бюлетені саме у графі «проти всіх» українські виборці мали. І підстави серйозні. Адже в країні за останні 15 років ствердився кланово-олігархічний капіталізм, що його науковці вважають найменш ефективним і перспективним (у сенсі загальносуспільних, а не чиїхось персональних інтересів) із усіх різновидів ринкової економіки.
Сподівання на трансформацію цього капіталізму у щось більш цивілізоване та європейське, які стали однією з мотивацій виходу сотень тисяч людей на Майдан 2004 року, поступово зійшли нанівець. Якщо хтось із провідних політиків і справді прагнув такої трансформації, то не зміг чи не встиг утілити свої прагнення, поглинутий нескінченною боротьбою всіх проти всіх у середовищі патентованих українських демократів.
До цього додалося тотальне залучення олігархів-депутатів «на перевиховання» до ще недавно «помаранчевих» фракцій Верховної Ради і багато чого іншого.
Плюс світова економічна криза у її українському варіанті, яка різко посилила всі наявні соціальні суперечності і зайвий раз висвітлила аморальність тих, хто публічно закликає до «подолання бідності» й обіцяє покласти всі свої сили на цю боротьбу, шикуючи тим часом у нових черевиках зі страусової шкіри чи чергових обновках від «Луї Віттон».
Проте чи й справді «всі вони однакові», коли йдеться про долю країни? Коли один варіант поствиборного розвитку майже гарантовано закидає Україну до кола неорадянських держав, а другий дає шанс бодай закріпити позитивні здобутки минулих десятиліть? Коли один кандидат демонстративно нехтує такими елементарними азами сучасної демократії, як теледебати чи ґендерна рівність, паралельно з цим демонструючи унікальне невігластво, а інший тим часом підписує публічну угоду зі знаковими представниками інтелігенції, обіцяючи підтримку науки, освіти й культури?
Зрештою, чи не було б у цій справді непростій ситуації незрівнянно більш європейським та демократичним висунення певних вимог до кандидатів на Президента – і подальші дії відповідно до їхньої реакції на ці вимоги, – ніж апріорне (тобто незалежне від практики, від досвіду, від конкретних подій і фактів) прагнення проголосувати «проти всіх»?
Що є мірилом (без)відповідальності?
Що цікаво: ті, хто закликав українських громадян голосувати проти всіх, публічно звинувачували своїх опонентів із числа тих, хто беззастережно чи з певною мірою умовності підтримував Юлію Тимошенко, в аморальності, істеричності, відсутності розуму та волі, продажності, творчій бездарності і всіх інших можливих та неможливих гріхах. На адресу Мирослава Поповича, Івана Дзюби, Юрія Щербака та інших використовувалися навіть такі терміни, як «так звана творча інтелігенція», «підступність» та «зрадництво». І постійно підкреслювалося: а чи готові ці інтелектуали взяти на себе всю повноту відповідальності за минулі і майбутні дії Тимошенко?
Та перевернімо цю тезу, не звертаючи увагу на надто емоційні, якщо не сказати більше, вислови полум’яних прихильників «противсіхства»: а чи готові вони самі взяти на себе всю повноту відповідальності за реванш (чи то comeback) тих політичних сил і діячів, котрі 2004 року унеможливили чесне проведення виборів (що зафіксоване вердиктом Верховного Суду України) та виступали за силове вирішення проблеми Майдану, хоч і не навалилися на нього, знаючи, що далеко не всі генерали-силовики пристануть на це?
Мені особисто не вдалося знайти жодного тексту з формулюванням такого типу: «Закликаючи українських громадян голосувати проти всіх, ми готові взяти на себе всю відповідальність за наслідки такого вибору». Можливо, комусь у пошуках пощастить більше…
Тепер друга настанова «противсіхів»: мовляв, українське суспільство істотно подорослішало, відкинувши обидва основні політичні табори. Мовляв, на наступних виборах нові політичні сили покажуть себе з найкращого боку.
От тільки чи ставили автори таких оптимістичних висновків перед собою запитання: а чи будуть вони, ці наступні вибори, демократичними чи стануть чимось на кшталт ритуальних голосувань у Білорусі, Росії чи Узбекистані?
Ну, а щодо числового вираження «дорослішання», то ми вже розібралися: це просто міф. Тим більше, що варто було б запитати себе: з якого дива ЗМІ, які належать олігархам, раптом в останні місяці виявили таку турботу про зростання рівня громадянської свідомості українців, охоче надаючи трибуну для закликів поставити «галочку» у графі «проти всіх»?
І третя настанова «противсіхів»: вони вже заходилися формувати «справді національну опозицію», союзником якої буде «лише народ, а не якісь паразитарні партії» і не «фан-клуби вождів».
Цікаво тільки, чи буде знову підняте гасло «проти всіх» у разі проведення якихось масштабних опозиційних акцій «неправильними» політичними силами? І чи не стане нова (скільки їх уже було на моїй пам’яті…) «справді національна опозиція» черговим виявом традиційної української отаманщини, яка анітрохи не загрожуватиме олігархічній системі і не спонукатиме країну до модернізації?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
