А електоральна карта України яскріє двома кольорами, означивши не так перемогу одного кандидата чи поразку іншого, як політичний розкол країни. Що відображає цей розкол сьогодні? Чи в Україні існує «дві України»? Чи три? Чи Україна має шанси залишитися єдиною і неподільною?
«Два кольори мої, два кольори…»
Якщо порівняти електоральні карти останніх років, то видно, що і в 2004-му, і в 2006-му, і в 2007 роках, як і в 2010 році, Україна ділиться на два кольори. Цей поділ мало змінився від 2004 року. Про що він свідчить?
Насамперед про різницю в цивілізаційних статусах двох частин країни – тих 17 областей, що віддали голоси за Юлію Тимошенко (Захід і Центр) і решти, які майже 100-відсотково проголосували за Віктора Януковича.
Якщо виборці Заходу і Центру в більшості усвідомлюють себе українцями і головними цінностями вважають державність України, її суверенітет, то у виборців Сходу і Півдня мотивації дещо інші. Ця друга частина містить у собі тих, хто в концентрованій масі не сприймає українську державність (великою мірою Крим, до певної міри – Одеса) й тих, котрі досі не вийшли з «льодовикового періоду» совєтськості (Донецька, Луганська, Харківська, Херсонська, Миколаївська області).
Захід і Центр – умовно кажучи, «українська Україна» – роками голосує на основі світоглядних, ідеологічних мотивацій. Образно – «за Україну, за її долю, за честь, за славу, за народ». Інша частина – умовно кажучи, «антиукраїнська Україна» (Крим, Одеса) – так само роками голосує на основі світоглядних, ідеологічних мотивацій. Але не проукраїнських. Щодо Сходу, особливо Донецької й Луганської областей, то ця «постсовєтська Україна» стало голосує винятково на основі соціально-економічних подразників.
Вимальовується навіть не «дві України», а й «три»?
Які причини того, що ці частини досі не продемонстрували тенденції до об’єднання? При цьому «антиукраїнська Україна» та «постсовєтська Україна» об’єднано виступили за лідера «біло-синіх». Що їх об’єднало? Об’єднала їх квазіідеологія «антиоранжизму». Ця ідеологія насичена ненавистю до того, що сповідує «українська Україна». Ця ідеологія уже років 5 як успішно трансформується в ідеологію антиукраїнізму. Що спостерігалося й під час нинішніх президентських виборів. Віктор Янукович не раз говорив про «крах оранжевих», а під час виборчої кампанії обіцяв їм «виділити місця» для «відпочинку». Прикметне в цьому плані запитання одного з учасників «Шустер-лайву» в післявиборну ніч – про те, чи відкидає Янукович, як майбутній Президент України, ВСІ цінності «оранжевої революції», чи готовий еволюційно їх розвивати? Віктор Янукович дипломатично на запитання не відповів.
Що буде? Чи можна «зшити» політичний розкол України, засвідчений електоральною картою останнього вибору Президента?
В умовах, коли дві частини суспільства все менше розуміють одна одну, і це вкорінене за останні 5-6 років дуже глибоко, відмінити чи «залатати» політичний розкол малоймовірно. Дві України – це два цивілізаційні напрями – Захід і Схід, грубо кажучи, Європа – Азія; це дві ідентичності – українська традиційна і малоросійсько-імперсько-совєтська. Це різні ціннісні орієнтації, уявлення про майбутнє України, як і про такі фундаментальні речі, як демократія та авторитаризм.
На цьому продовжують паразитувати окремі українські політики найвищої ліги. Тільки ідеологія «антиоранжизму» дала змогу Партії регіонів показувати високі результати на кількох підряд виборах, зокрема цьогорічних президентських. Горезвісний «Сєвєродонецьк» був першою ластівкою початку інституалізації розколу країни.
Структурований розкол
Окрім того, на поглиблення цивілізаційного розколу й політичного оформлення протистояння в Україні працює політична і пропагандистська машина Кремля, не гребуючи ні прямим втручанням, ні намаганням впливати доступними способами на суспільну дестабілізацію в Україні. В умовах, коли і внутрішньополітичні, і зовнішньополітичні впливи ллють воду на один млин, потенційна загроза для єдності реальна. Ідея сепаратизму винесена за дужки, а політичний розкол явний. І називати це інакше – означає займати страусову позицію.
Здається, це все зайшло задалеко, цей політичний розкол уже структурований, оформлений на системному рівні, і неможливо знайти якусь спільну платформу, яка б об’єднала Україну. Здається. А щойно Віктор Янукович на одному з перших брифінгів пообіцяв це зробити – на посту Президента! (Поможи йому, Боже…).
…Щось подібне на те, як виглядає електоральна карта України, можна побачити й на електоральній карті Бельгії. Але, на відміну від цивілізованої, культурної, європейської Бельгії, Україна не стала ще ні цивілізованою, ні культурною, ні європейською. Тому неминучість розколу – не тільки електорального – виглядає тут насущною проблемою. Питання в тому, яких форм може набути ескалація розколу в Україні і чим він може закінчитися для народу – на всіх теренах? Наскільки тривкий «запас міцності» сил, які досі консолідують українське суспільство? Чи є підстави сподіватися, що в Україні можлива поява лідера, який забуде про короткочасні електоральні вигоди та власні амбіції і зосередиться на об’єднанні країни? Чи цей лідер уже з’явився?
Блажен, хто вірує.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
«Два кольори мої, два кольори…»
Якщо порівняти електоральні карти останніх років, то видно, що і в 2004-му, і в 2006-му, і в 2007 роках, як і в 2010 році, Україна ділиться на два кольори. Цей поділ мало змінився від 2004 року. Про що він свідчить?
Насамперед про різницю в цивілізаційних статусах двох частин країни – тих 17 областей, що віддали голоси за Юлію Тимошенко (Захід і Центр) і решти, які майже 100-відсотково проголосували за Віктора Януковича.
Якщо виборці Заходу і Центру в більшості усвідомлюють себе українцями і головними цінностями вважають державність України, її суверенітет, то у виборців Сходу і Півдня мотивації дещо інші. Ця друга частина містить у собі тих, хто в концентрованій масі не сприймає українську державність (великою мірою Крим, до певної міри – Одеса) й тих, котрі досі не вийшли з «льодовикового періоду» совєтськості (Донецька, Луганська, Харківська, Херсонська, Миколаївська області).
Захід і Центр – умовно кажучи, «українська Україна» – роками голосує на основі світоглядних, ідеологічних мотивацій. Образно – «за Україну, за її долю, за честь, за славу, за народ». Інша частина – умовно кажучи, «антиукраїнська Україна» (Крим, Одеса) – так само роками голосує на основі світоглядних, ідеологічних мотивацій. Але не проукраїнських. Щодо Сходу, особливо Донецької й Луганської областей, то ця «постсовєтська Україна» стало голосує винятково на основі соціально-економічних подразників.
Вимальовується навіть не «дві України», а й «три»?
Які причини того, що ці частини досі не продемонстрували тенденції до об’єднання? При цьому «антиукраїнська Україна» та «постсовєтська Україна» об’єднано виступили за лідера «біло-синіх». Що їх об’єднало? Об’єднала їх квазіідеологія «антиоранжизму». Ця ідеологія насичена ненавистю до того, що сповідує «українська Україна». Ця ідеологія уже років 5 як успішно трансформується в ідеологію антиукраїнізму. Що спостерігалося й під час нинішніх президентських виборів. Віктор Янукович не раз говорив про «крах оранжевих», а під час виборчої кампанії обіцяв їм «виділити місця» для «відпочинку». Прикметне в цьому плані запитання одного з учасників «Шустер-лайву» в післявиборну ніч – про те, чи відкидає Янукович, як майбутній Президент України, ВСІ цінності «оранжевої революції», чи готовий еволюційно їх розвивати? Віктор Янукович дипломатично на запитання не відповів.
Що буде? Чи можна «зшити» політичний розкол України, засвідчений електоральною картою останнього вибору Президента?
В умовах, коли дві частини суспільства все менше розуміють одна одну, і це вкорінене за останні 5-6 років дуже глибоко, відмінити чи «залатати» політичний розкол малоймовірно. Дві України – це два цивілізаційні напрями – Захід і Схід, грубо кажучи, Європа – Азія; це дві ідентичності – українська традиційна і малоросійсько-імперсько-совєтська. Це різні ціннісні орієнтації, уявлення про майбутнє України, як і про такі фундаментальні речі, як демократія та авторитаризм.
На цьому продовжують паразитувати окремі українські політики найвищої ліги. Тільки ідеологія «антиоранжизму» дала змогу Партії регіонів показувати високі результати на кількох підряд виборах, зокрема цьогорічних президентських. Горезвісний «Сєвєродонецьк» був першою ластівкою початку інституалізації розколу країни.
Структурований розкол
Окрім того, на поглиблення цивілізаційного розколу й політичного оформлення протистояння в Україні працює політична і пропагандистська машина Кремля, не гребуючи ні прямим втручанням, ні намаганням впливати доступними способами на суспільну дестабілізацію в Україні. В умовах, коли і внутрішньополітичні, і зовнішньополітичні впливи ллють воду на один млин, потенційна загроза для єдності реальна. Ідея сепаратизму винесена за дужки, а політичний розкол явний. І називати це інакше – означає займати страусову позицію.
Здається, це все зайшло задалеко, цей політичний розкол уже структурований, оформлений на системному рівні, і неможливо знайти якусь спільну платформу, яка б об’єднала Україну. Здається. А щойно Віктор Янукович на одному з перших брифінгів пообіцяв це зробити – на посту Президента! (Поможи йому, Боже…).
…Щось подібне на те, як виглядає електоральна карта України, можна побачити й на електоральній карті Бельгії. Але, на відміну від цивілізованої, культурної, європейської Бельгії, Україна не стала ще ні цивілізованою, ні культурною, ні європейською. Тому неминучість розколу – не тільки електорального – виглядає тут насущною проблемою. Питання в тому, яких форм може набути ескалація розколу в Україні і чим він може закінчитися для народу – на всіх теренах? Наскільки тривкий «запас міцності» сил, які досі консолідують українське суспільство? Чи є підстави сподіватися, що в Україні можлива поява лідера, який забуде про короткочасні електоральні вигоди та власні амбіції і зосередиться на об’єднанні країни? Чи цей лідер уже з’явився?
Блажен, хто вірує.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
