Наявність сильної і дієвої опозиції дає певні гарантії, що влада не буде узурпована. Але при цьому, якщо внутрішнім сварам не буде покладено край і вони продовжаться так, як це мало місце протягом останніх 5-ти років, то ця крайність знову паралізує суспільство.
Лише в рідкісних ситуаціях влада і опозиція знаходили підстави для кооперації. І це було у формі нетривалих спалахів, які дуже скоро закінчувалися повним розривом. І звичайно, кожна із сил спішила звинуватити своїх опонентів у зраді національних інтересів.
Хто і що може сьогодні реально заспокоїти суспільство, що відкрита війна між обраними і тими, хто програли не буде тривати і надалі?
Навіщо людям влада?
І справа не лише у браку політичної культури. Можливостям для компромісів і співпраці заважає, ймовірно, перш за все нечіткість місії основних політичних сил. Звісно, крім відомого бажання владарювати.
Сьогодні українському суспільству недостатньо знати, що політики прагнуть добробуту країні. Це викликає у суспільства недовіру, оскільки про отой добробут говорять усі, кому навіть ліньки.
У свою чергу, політики, знаючи, що їм недовіряють у головних гаслах, починають повністю втрачати орієнтацію: куди іти і як здобувати прихильність з боку людей.
От врешті-решт знайдено оптимальний варіант – боротьба усіх проти усіх. А тому що досвіду, крім радянської комуналки, не було, то виходить одне: клубок безконечних інтриг і сварок.
Чи до влади рвуться усюди?
Так і дійшли в результаті, що перемога на президентських виборах може перетворитися на поразку, оскільки розгнівана опозиція буде робити усе, щоб деморалізувати владу. Не можна сказати, що у демократичному світі опозиція лагідна до влади. Але в обох сил є чіткі й конкретні розбіжності в усіх генеральних питаннях держави. Не взагалі співи про добробут, а ясна й відкрита політика з конкретними цифрами.
У Великій Британії ледве не щоденно відбуваються зіткнення між прем’єр-міністром лейбористом Ґордоном Брауном і лідером консерваторів Дейвідом Камероном. Але сваряться вони не про зраду чи підступність, а про податки, робочі місця, роль банків, шляхи виходу з кризи. Не загальними звинуваченнями, а цифрами і фактами. І дурити один одного й суспільство в такому випадку досить важко.
Якщо Ґордон Браун пропонує конкретний позитивний крок, з яким неможливо сперечатися, то опозиція воліє підтримати цей крок, щоб не виглядати в очах громадськості тупою і сліпою силою. І навпаки. Влада не відхрещується від усіх без винятку пропозицій опонентів.
Як бути з цією владою?
На такому тлі відбувається конструктивна співпраця. Такої конкретики в місіях політичних сил дуже бракує в Україні. Сваритися навчилися. Рвуться до бійки уже без страху і відчаю. Але за що? Дуже багато «проти», але майже нема конкретних «за».
Поки люди обиратимуть не напрямок життя і розвитку, а лише особистостей, то розчаруванням не буде кінця.
Мало обрати президента і членів парламенту. Не менш важливо узалежнити кожний їх крок з потребами суспільства. І так узалежнити, щоб рвалися на ці місця не просто охочі до влади, а ті, хто дійсно знає і вміє впоратися з цими потребами. Як при владі, так і в опозиції.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Лише в рідкісних ситуаціях влада і опозиція знаходили підстави для кооперації. І це було у формі нетривалих спалахів, які дуже скоро закінчувалися повним розривом. І звичайно, кожна із сил спішила звинуватити своїх опонентів у зраді національних інтересів.
Хто і що може сьогодні реально заспокоїти суспільство, що відкрита війна між обраними і тими, хто програли не буде тривати і надалі?
Навіщо людям влада?
І справа не лише у браку політичної культури. Можливостям для компромісів і співпраці заважає, ймовірно, перш за все нечіткість місії основних політичних сил. Звісно, крім відомого бажання владарювати.
Сьогодні українському суспільству недостатньо знати, що політики прагнуть добробуту країні. Це викликає у суспільства недовіру, оскільки про отой добробут говорять усі, кому навіть ліньки.
У свою чергу, політики, знаючи, що їм недовіряють у головних гаслах, починають повністю втрачати орієнтацію: куди іти і як здобувати прихильність з боку людей.
От врешті-решт знайдено оптимальний варіант – боротьба усіх проти усіх. А тому що досвіду, крім радянської комуналки, не було, то виходить одне: клубок безконечних інтриг і сварок.
Чи до влади рвуться усюди?
Так і дійшли в результаті, що перемога на президентських виборах може перетворитися на поразку, оскільки розгнівана опозиція буде робити усе, щоб деморалізувати владу. Не можна сказати, що у демократичному світі опозиція лагідна до влади. Але в обох сил є чіткі й конкретні розбіжності в усіх генеральних питаннях держави. Не взагалі співи про добробут, а ясна й відкрита політика з конкретними цифрами.
У Великій Британії ледве не щоденно відбуваються зіткнення між прем’єр-міністром лейбористом Ґордоном Брауном і лідером консерваторів Дейвідом Камероном. Але сваряться вони не про зраду чи підступність, а про податки, робочі місця, роль банків, шляхи виходу з кризи. Не загальними звинуваченнями, а цифрами і фактами. І дурити один одного й суспільство в такому випадку досить важко.
Якщо Ґордон Браун пропонує конкретний позитивний крок, з яким неможливо сперечатися, то опозиція воліє підтримати цей крок, щоб не виглядати в очах громадськості тупою і сліпою силою. І навпаки. Влада не відхрещується від усіх без винятку пропозицій опонентів.
Як бути з цією владою?
На такому тлі відбувається конструктивна співпраця. Такої конкретики в місіях політичних сил дуже бракує в Україні. Сваритися навчилися. Рвуться до бійки уже без страху і відчаю. Але за що? Дуже багато «проти», але майже нема конкретних «за».
Поки люди обиратимуть не напрямок життя і розвитку, а лише особистостей, то розчаруванням не буде кінця.
Мало обрати президента і членів парламенту. Не менш важливо узалежнити кожний їх крок з потребами суспільства. І так узалежнити, щоб рвалися на ці місця не просто охочі до влади, а ті, хто дійсно знає і вміє впоратися з цими потребами. Як при владі, так і в опозиції.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
