Проблема ця може видатися сторонньому спостерігачеві до певної міри надуманою, адже навколо неї сьогодні не вирують суспільні пристрасті, про неї не говорять, як зазвичай, з піною біля рота на кожному передвиборному ток-шоу телеполітики та телеполітологи, задля попередження її до Києва не приїздять грізні делегації ОБСЄ. І все ж вона існує, ця проблема, яка цілком здатна перетворитися на основну загрозу політичній демократії в Україні.
При цьому існує кілька варіантів перетворення цієї проблеми на загрозу; так само існує і кілька політичних гравців, які цілком свідомо спровокували – кожен зі власними, суто егоїстичними, цілями – нинішню ситуацію, а тепер намагаються одержати якнайбільші дивіденди. Дарма, що у першу чергу від такої гри на грані фолу страждають українські національні інтереси у всій їхній сукупності, – головне, що на кону стоїть виграш виборів-2010.
Виборчі процедури: цілеспрямована делегітимізація?
Найпершу проблему легітимності і легальності виборчої процедури-2010 створює вже той факт, що другий тур голосування має відбутися 7 лютого. А термін президентських повноважень Віктора Ющенка тим часом добіжить кінця 23 січня (Стаття 103 Конституції України: «Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років»). У якому ж статусі перебуватиме Ющенко, який є «гарантом... додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» (стаття 102), на час другого туру, не має значення, вийде він у нього чи ні? Певна суперечність, ясна річ, міститься в самому тексті Основного Закону («Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Президента України», стаття 103), але з боку основних політичних гравців не було жодної спроби її законодавчо врегулювати; ба більше, коли Верховна Рада спробувала було призначити вибори на більш ранній термін, Конституційний Суд за поданням Віктора Ющенка змусив-таки українців іти на вибори у січні і тим самим, усупереч Конституції, де-факто продовжив президентські повноваження. Таке рішення цього органу, втім, не має викликати особливого подиву: варто згадати, як свого часу цей же Суд визнав другий президентський термін Леоніда Кучми першим...
Видається, середзим’я як час виборів було обране не випадково. Саме у цей місяць можливі погодні ексцеси (хуртовини, сильні морози, ожеледі тощо), які об’єктивно унеможливлять явку певної частини виборців або відкриють шлях до перемоги тому кандидатові, який має найчисленніший, «залізний» електорат, що з’явиться на виборчих дільницях за будь-яких обставин. А це Віктор Янукович, котрий за вдалого погодного розкладу – враховуючи, що чинний Закон про вибори Президента не встановлює будь-який поріг явки й «обраним у день виборів Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні» (стаття 83.3), – може бути обраним у першому турі.
Крім того, зимова негода дає можливість умотивовано збільшити число тих, хто голосує вдома (саме ця процедура 2004 року була одним із основних засобів фальшування народного волевиявлення). У ЗМІ вже з’явилися повідомлення, скільки сотень тисяч додаткових голосів принесе голосування удома тому чи іншому кандидатові у певних регіонах. І ще один імовірний результат впливу погоди на контроль з боку громадськості за виборами: спробуйте-но у мороз чи хурделицю організувати екзит-поли, навіть якщо на них знайдеться достатньо коштів (поки що з цим проблеми) та якщо їх проводитимуть професіонали (щодо деяких проектів з цим теж проблеми).
Додамо до цього, що Закон про вибори Президента у новій редакції не дозволяє структурам громадянського суспільства контролювати політичні сили під час виборів і накладає істотні обмеження на свободу діяльності ЗМІ під час обговорення програм кандидатів та їхніх особистих чеснот і вад. А до голосування вдома додається дуже вільний режим голосування за кордоном. І, звісно, ті, хто планував вибори саме на січень-лютий 2010, добре знали, що якраз напередодні у голови Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) Олександра Пасенюка добігає п’ятирічний термін повноважень, а легальний механізм призначення нового голови саме цього суду, що має виносити вердикт щодо виборчих конфліктів, відсутній. Чи будуть законними рішення ВАСУ, підписані невідомо ким, – питання майже риторичне.
Кому потрібна безвладна влада?
На перший погляд, усі перераховані вище речі працюють головним чином на перемогу одного кандидата на Президента, а саме Віктора Януковича, бажано у першому турі виборів. Насправді все значно складніше. Адже оновлене виборче законодавство та практика нинішньої виборчої кампанії заклали всі названі вище і ще цілу низку «мін делегітимізації» під загальні майбутні результати голосування та під нового главу Української держави, незалежно від його прізвища. Можна припустити, що саме такий кінцевий підсумок виборів-2010 – напівлегітимний чи майже взагалі нелегітимний і сумнівно легальний, слабкий, вимушено несамостійний Президент країни – і потрібен ключовим постатям українського варіанту олігархічного капіталізму. А що цим персонажем є Віктор Янукович, пов’язане, найшвидше, з тим, що він їм видається найбільш керованим і, так би мовити, соціально близьким (якщо врахувати методи набуття надвеликих статків та монопольного становища в тих чи інших галузях більшістю олігархів України).
Бо ж навіть за сумлінного дотримання всіх чинних виборчих законів (а це видається майже неймовірним) новий глава Української держави матиме сумнівну й слабку легітимність – адже йому від самого початку довірятиме, як засвідчують соціологічні заміри суспільних настроїв, абсолютна меншість громадян, а абсолютна більшість апріорі не довірятиме. Надто добре відомі українським громадянам нинішні головні політичні гравці. Можливості ж якось здобути симпатії громадян уже після виборів у них украй обмежені – економічна криза, значний дефіцит бюджету та наявність олігархів із їхніми апетитами у всіх командах основних претендентів на президентську посаду. Після виборів 2004 року ситуація була принципово іншою – тоді ідеологія Помаранчевої революції здобула підтримку понад половини українських громадян (навіть певної частини тих, хто не голосував за Віктора Ющенка), і рейтинги довіри Президента, уряду і парламенту були найвищими за всю новітню історію України. Нині громадяни стали значно скептичнішими.
Адже легітимність влади – не тільки і не стільки її формально-юридична відповідність законам (створеним нерідко нею самою), скільки здатність до кількох речей: спертися у своїй діяльності на силу традиції (звичаєве право, здобутки та проекти попередників, національну ментальність), мати харизму, тобто популярність у суспільстві, та діяти раціонально, виходячи із корінних суспільних інтересів. Сучасна процедура легітимації передбачає апеляцію до вищих цінностей, до історичних надбань, до стратегічних проектів розвитку, до суспільних почуттів та до практичної корисності політики. Годі й казати, що виграти українські вибори-2010 за обставин, створених об’єктивним плином подій та певними діями впливових олігархічно-політичних сил, – це зовсім не означає мати легітимну владу, тим більше, якщо за тебе проголосує 25-30 відсотків від загального числа виборців (а це цілком можливо) чи якщо сотні тисяч начебто поданих голосів будуть апріорі вельми сумнівними. Ну, а про вердикти ВАСУ говорити взагалі не доводиться...
Та й легальність нової влади, тобто відповідність її постання букві чинних законів, якими б вони не були, може бути під великим знаком запитання. Ясна річ, така влада виглядає дуже зручною для маніпулювання майстрами тіньових схем і володарями вельми специфічного великого капіталу. Але для всього іншого суспільства вона нестиме чимало проблем і відвертих загроз.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
При цьому існує кілька варіантів перетворення цієї проблеми на загрозу; так само існує і кілька політичних гравців, які цілком свідомо спровокували – кожен зі власними, суто егоїстичними, цілями – нинішню ситуацію, а тепер намагаються одержати якнайбільші дивіденди. Дарма, що у першу чергу від такої гри на грані фолу страждають українські національні інтереси у всій їхній сукупності, – головне, що на кону стоїть виграш виборів-2010.
Виборчі процедури: цілеспрямована делегітимізація?
Найпершу проблему легітимності і легальності виборчої процедури-2010 створює вже той факт, що другий тур голосування має відбутися 7 лютого. А термін президентських повноважень Віктора Ющенка тим часом добіжить кінця 23 січня (Стаття 103 Конституції України: «Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років»). У якому ж статусі перебуватиме Ющенко, який є «гарантом... додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина» (стаття 102), на час другого туру, не має значення, вийде він у нього чи ні? Певна суперечність, ясна річ, міститься в самому тексті Основного Закону («Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Президента України», стаття 103), але з боку основних політичних гравців не було жодної спроби її законодавчо врегулювати; ба більше, коли Верховна Рада спробувала було призначити вибори на більш ранній термін, Конституційний Суд за поданням Віктора Ющенка змусив-таки українців іти на вибори у січні і тим самим, усупереч Конституції, де-факто продовжив президентські повноваження. Таке рішення цього органу, втім, не має викликати особливого подиву: варто згадати, як свого часу цей же Суд визнав другий президентський термін Леоніда Кучми першим...
Видається, середзим’я як час виборів було обране не випадково. Саме у цей місяць можливі погодні ексцеси (хуртовини, сильні морози, ожеледі тощо), які об’єктивно унеможливлять явку певної частини виборців або відкриють шлях до перемоги тому кандидатові, який має найчисленніший, «залізний» електорат, що з’явиться на виборчих дільницях за будь-яких обставин. А це Віктор Янукович, котрий за вдалого погодного розкладу – враховуючи, що чинний Закон про вибори Президента не встановлює будь-який поріг явки й «обраним у день виборів Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні» (стаття 83.3), – може бути обраним у першому турі.
Крім того, зимова негода дає можливість умотивовано збільшити число тих, хто голосує вдома (саме ця процедура 2004 року була одним із основних засобів фальшування народного волевиявлення). У ЗМІ вже з’явилися повідомлення, скільки сотень тисяч додаткових голосів принесе голосування удома тому чи іншому кандидатові у певних регіонах. І ще один імовірний результат впливу погоди на контроль з боку громадськості за виборами: спробуйте-но у мороз чи хурделицю організувати екзит-поли, навіть якщо на них знайдеться достатньо коштів (поки що з цим проблеми) та якщо їх проводитимуть професіонали (щодо деяких проектів з цим теж проблеми).
Додамо до цього, що Закон про вибори Президента у новій редакції не дозволяє структурам громадянського суспільства контролювати політичні сили під час виборів і накладає істотні обмеження на свободу діяльності ЗМІ під час обговорення програм кандидатів та їхніх особистих чеснот і вад. А до голосування вдома додається дуже вільний режим голосування за кордоном. І, звісно, ті, хто планував вибори саме на січень-лютий 2010, добре знали, що якраз напередодні у голови Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) Олександра Пасенюка добігає п’ятирічний термін повноважень, а легальний механізм призначення нового голови саме цього суду, що має виносити вердикт щодо виборчих конфліктів, відсутній. Чи будуть законними рішення ВАСУ, підписані невідомо ким, – питання майже риторичне.
Кому потрібна безвладна влада?
На перший погляд, усі перераховані вище речі працюють головним чином на перемогу одного кандидата на Президента, а саме Віктора Януковича, бажано у першому турі виборів. Насправді все значно складніше. Адже оновлене виборче законодавство та практика нинішньої виборчої кампанії заклали всі названі вище і ще цілу низку «мін делегітимізації» під загальні майбутні результати голосування та під нового главу Української держави, незалежно від його прізвища. Можна припустити, що саме такий кінцевий підсумок виборів-2010 – напівлегітимний чи майже взагалі нелегітимний і сумнівно легальний, слабкий, вимушено несамостійний Президент країни – і потрібен ключовим постатям українського варіанту олігархічного капіталізму. А що цим персонажем є Віктор Янукович, пов’язане, найшвидше, з тим, що він їм видається найбільш керованим і, так би мовити, соціально близьким (якщо врахувати методи набуття надвеликих статків та монопольного становища в тих чи інших галузях більшістю олігархів України).
Бо ж навіть за сумлінного дотримання всіх чинних виборчих законів (а це видається майже неймовірним) новий глава Української держави матиме сумнівну й слабку легітимність – адже йому від самого початку довірятиме, як засвідчують соціологічні заміри суспільних настроїв, абсолютна меншість громадян, а абсолютна більшість апріорі не довірятиме. Надто добре відомі українським громадянам нинішні головні політичні гравці. Можливості ж якось здобути симпатії громадян уже після виборів у них украй обмежені – економічна криза, значний дефіцит бюджету та наявність олігархів із їхніми апетитами у всіх командах основних претендентів на президентську посаду. Після виборів 2004 року ситуація була принципово іншою – тоді ідеологія Помаранчевої революції здобула підтримку понад половини українських громадян (навіть певної частини тих, хто не голосував за Віктора Ющенка), і рейтинги довіри Президента, уряду і парламенту були найвищими за всю новітню історію України. Нині громадяни стали значно скептичнішими.
Адже легітимність влади – не тільки і не стільки її формально-юридична відповідність законам (створеним нерідко нею самою), скільки здатність до кількох речей: спертися у своїй діяльності на силу традиції (звичаєве право, здобутки та проекти попередників, національну ментальність), мати харизму, тобто популярність у суспільстві, та діяти раціонально, виходячи із корінних суспільних інтересів. Сучасна процедура легітимації передбачає апеляцію до вищих цінностей, до історичних надбань, до стратегічних проектів розвитку, до суспільних почуттів та до практичної корисності політики. Годі й казати, що виграти українські вибори-2010 за обставин, створених об’єктивним плином подій та певними діями впливових олігархічно-політичних сил, – це зовсім не означає мати легітимну владу, тим більше, якщо за тебе проголосує 25-30 відсотків від загального числа виборців (а це цілком можливо) чи якщо сотні тисяч начебто поданих голосів будуть апріорі вельми сумнівними. Ну, а про вердикти ВАСУ говорити взагалі не доводиться...
Та й легальність нової влади, тобто відповідність її постання букві чинних законів, якими б вони не були, може бути під великим знаком запитання. Ясна річ, така влада виглядає дуже зручною для маніпулювання майстрами тіньових схем і володарями вельми специфічного великого капіталу. Але для всього іншого суспільства вона нестиме чимало проблем і відвертих загроз.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
