Самі коментатори, яким автор безмежно вдячна за коментарі, окреслили нові вектори розвитку теми.
Пролог, а не епілог
Щодо недоречності «посипання голови попелом в ефірі» (автор коментаря «Юра, місто Київ»), то тут усе просто: можна і треба посипати голову символічним попелом – якраз пора. Бо ж відомо, що ця традиція яка йде ще із Старого Заповіту, означає каяття та смирення…
Можна, звісно, замовчувати суспільні болячки, так як можна не шукати ліків, коли в тебе грип чи рак – а раптом «само перейде». Але той стан, у якому відбуваються нині демократичні перетворення в Україні (а вони все ж відбуваються), є дуже болісним і тривожним.
Не звертати на це увагу вже не виходить, принаймні, людям мислячим. Саме такі люди волають на повний голос про те, що країна потребує перемін на краще.
Є безліч свідчень: представники інтелектуальної, культурної еліти нації шлють «відкриті листи» в різні ЗМІ та в рівновеликі інстанції, пишуть і Президентові, і Прем’єр-міністру, пишуть звернення, в інтернеті час від часу збирають підписи, на вулицях вишиковуються «живі ланцюги». Приводи часто схожі: закриваються українські книгарні, виганяються з приміщень видавництва, бібліотеки і т. п.
Програми українського телебачення і радіо заполонені передачами про «найкращих» представників іноземного театру, іноземної літератури, естради, кіно тощо. І це в одному випадку з тисячі на екрані відомий західний режисер чи співак, а в основному і повсякчас – годинні інтерв’ю з «зірками» сусідньої Росії. Просвітницьких, освітніх, літературних і музичних програм, присвячених українській культурі, вкрай мало.
Усі ці питання, як і питання Голодомору, геноциду українців, питання засилля чужої й витіснення державної мови з усіх сфер, питання ОУН-УПА, збереження чи повалення пам’ятників колишньому режимові – все це пов’язане одним ланцюжком.
Українське суспільство не має ні єдиної точки зору на ці питання, ні рецептів конкретного розв’язання таких питань найближчим часом. Але мусить шукати і консенсусні погляди, і рецепти, щоб ми не залишалися на тому місці, яке нещодавно визначила авторитетна організація Transparency International («Міжнародна Прозорість»), оприлюднивши свій цьогорічний звіт, згідно з яким Україна за рівнем сприйняття рівня корумпованості зайняла однакове місце з Росією та Зімбабве.
У кожному разі, потреба обговорення проблем насущних є своєрідним прологом до пошуку істин, а не епілогом, вердиктом чи вироком.
«Голодомор – класичний різновид геноциду»
Тим шановним коментаторам, котрі не поділяють запропонованих уже давно суспільству доказів про Голодомор як геноцид української нації, досить аргументовано відповіли інші коментатори. Зрештою, на цю тему є дуже багато історичних та інших джерел, ґрунтовних пояснень професорів і в Україні, і в інших країнах світу, бракує хіба що розуміння або сприйняття. Якщо хтось відкидає всі аргументи, не вникаючи в них, то це не вина його, а – біда…
«Голодомор – класичний різновид геноциду, який почався з винищення української еліти» – цю тезу обґрунтував автор терміну «геноцид» Рафаель Лемкін.
Правозахисники в Україні та інших країнах світу сьогодні майже одностайні в тому, що Голодомор в Україні є злочином, себто саме геноцидом, який не має терміну давності, й міркують над питаннями наслідків Голодомору для самоідентифікації українців.
Це складне й нерозв’язане питання залишається поки що відкритим, хоч нині й справді є «багато історичних джерел, які описують всі аспекти сталінської примусової колективізації і його політику терору проти України», а «…розв’язанням національного питання в Україні повинні були стати масові вбивства голодом» – цитую положення статті Президента України Віктора Ющенка «Голодомор», опубліковані свого часу в The Wall Street Journal.
Допоки саме українське суспільство не візьме участі в широкому і аргументованому обговоренні всіх цих проблем і питань, фахівці навряд чи спроможуться «донести істину» до всіх. Тому дискусії потрібні. Але ж хіба десь у світі в третьому тисячолітті ще дискутуються закони? – Ні, вони просто виконуються.
Смію при цьому нагадати, що Верховна Рада України ще 28 листопада 2006 року ухвалила Закон «Про Голодомор 1932–1933 років», за яким Голодомор визнається актом геноциду українського народу, а його публічне заперечення є протиправним, – а також те, що Національна комісія зі зміцнення демократії і ствердження верховенства права 2008 року дійшла висновку, що злочини Голодомору підпадають цілковито під визначення геноциду, окреслене Конвенцією ООН.
Наслідки Голодомору метастазували в час теперішній, цей злочин приніс жахливі «дивіденди» (термін Іва Тернона): «жертву позбавляють її землі, власності, культури, віри, самоусвідомлення, ідеології. Яким би не був характер цих втрат, вони – доконечні…. Єдина альтернатива – рабство, оскільки громадська думка, схоже, дотепер примирювалася з моральними втратами. У тривалій перспективі геноцид вигідніший від рабовласництва, бо раб може колись вимагати свободи, а мрець – мовчить».
Ів Тернон у статті «Роздуми про геноцид» стверджує, що геноцид завжди «розігрується трьома акторами: вбивця, жертва, свідок». Свідок – громадська думка.
Ця думка підтримує моральні цінності, вимагає покарати винних. Але «громадською думкою можна маніпулювати», – вважає вчений.
Цю тезу можна широко ілюструвати прикладами таких маніпуляцій у ЗМІ – українських та особливо російських, під час Днів ушанування жертв Голодомору в Україні. Влучним видається коментар «Антона, місто Київ» – відповідь «Маркові, місто Харків» про те, що «советский народ уничтожал украинцев», та наступне пояснення «Маркові» від «Миколи, місто Кіровоград», що «геноцид проводили комуністи», але «комуністи то не народ»… (Термін «советский народ», себто штучна спільнота людей, яка апріорі не могла мати самоідентифікації, зіграв свою зловісну роль і в історії України, і в історії інших народів колишнього СРСР, хоч це тема справді окрема.)
«Феномен контрольованого відлуння»
Відлуння теми – це завжди нова тема чи кілька тем, бо луни множать себе, як відомо. Той чи інший аспект часто відгукується ще інакшим.
І, розгортаючи своїми голосами «за» чи «проти» того, що відбувається в суспільстві, нові відлуння, варто пам’ятати про пастку лун. Про те, що іноді за безліччю голосів, котрі ми чуємо, перестає бути чутним наш власний внутрішній голос. Що «шум знадвору», себто безперервне продукування закликів, обіцянок і просто «забалакування проблем» не дає людям змоги зосередитися на головному, подумати і про гріх відчаю, і про подолання відчаю, і про те, яким чином щось головне для всіх стає головним для кожного…
Про це чудово писав у своїх творах вічно молодий румунський прозаїк Мірча Неделчу. Герої його книг перебувають у пошуку смислу свого та навколишнього життя: іноді вони знаходять шляхи до емоційного одужання, іноді – продовжують жити в мерзенних умовах, протиставляючи сірому світові тільки свій усталений (і тому зручний) світ, не завжди гарний, а коли гарний, то – ілюзорний.
Вони живуть у своїх «внутрішніх дворах», намагаючись не виходити з цієї добровільної резервації, щоб не бачити проблем, котрі треба вирішувати.(Майже так, як багато людей тепер – в Україні…) Вони вважають, що саме від них ніколи ніщо і ніде не залежить. Вони усвідомлюють себе «втраченими людьми». Не хочуть змінювати світ на краще.
В оповіданні «Феномен контрольованого відлуння» з однойменної книги, яка побачила світ у 1981 році, задовго до перемін на краще в житті героїв письменника та в житті його народу, устами своїх персонажів Мірча Неделчу дає маленький рецепт, як можуть зцілитися «втрачені люди». Це – «очна ставка з самим собою». Крок до того, щоб стати собою, не боятися змінювати і себе, і світ, і – передусім – свою рідну країну, в якій чомусь нестерпно стало жити. Пошук порозуміння з іншими, подібними і не подібними до себе. Потреба вийти зі своїх «внутрішніх двориків» індиферентності. Коли хочете – зі своїх «печерок», можна сказати і так.
У 21-му столітті українському суспільству все ще бракує такого порозуміння – згоди і в питаннях згаданих, і в багатьох інших.
Хто не хоче розуміти іншого – не розуміє й себе, вважав філософ Бенедикт Спіноза у 17-му столітті. І додавав, що «порозуміння – початок згоди».
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Київ – Читацькі коментарі та передруки в інших виданнях є тим бажаним для автора «Точки Зору» відлунням, яке дає змогу впевнитися коли не в доброму виборі аргументів, то принаймні в актуальності теми та сприяє пошукові нових доказів, фактів, аргументів. Обговорення «Печерної цивілізації посеред Європи» на сайті Радіо Свобода, а також те, що добрий десяток інших видань передрукував цей матеріал і там теж з’явилося своє обговорення, свої коментарі, засвідчує, що тема злободенна, однак вимагає продовження. Адже шкіц про аморальність нинішньої української влади, опозиції та суспільства вкупі – насправді лише шкіц. Сказати б – лише пролог.
