До переліку проблем, перш за все, треба віднести світову фінансову кризу, але з нею однією впоратися було б легше, якби вона не йшла в парі з внутрішньою українською не лише фінансово-економічною, а й загально-структурною системною кризою.
Ті антикризові програми, котрі прийняті в рамках Міжнародного валютного фонду, загальноєвропейські програми, а також програми світових фундацій та провідних держав, що направду готові підтримати окремі економіки і загальносвітову економіку в цілому, були б, власне, якщо не повністю достатні, то достатні для основного подолання світової кризи та її українських проявів. Але в сьогоднішніх українських умовах ці програми лише збільшують залежність України від міжнародних кредитувань, що загрожує, в свою чергу, перетворити Україну на «фінансового наркомана» на довгі десятиліття.
Комплекс українських проблем
Проте, тут необхідно відразу ж зазначити, що винні не МВФ і не світові фінансові економічні потуги, як це прийнято було говорити за часів «розвинутого соціалізму», а інколи і зараз, а внутрішні проблеми самої України. Котрими, по суті, ніхто не опікувався протягом усіх років незалежності, хоча всі головні політики про це говорили і навіть висували якісь чергові нездійсненні прожекти. Особливо перед виборами – чи то президентськими, чи то до Верховної Ради.
Відтак, новий президент України обов’язково одночасно стикнеться з усім цим комплексом надзвичайно складних проблем. А до внутрішніх українських проблем, що, як відзначалося, мають головне значення для перспектив України на майбутнє, треба, перш за все, віднести не стільки фінансово-економічні, скільки загальні, структурні проблеми. Як-от: нерозвиненість, а фактично неповну побудову, не створення всієї повноти структур громадянського суспільства, котрі за роки незалежності не лише не розбудувалися, а й в деяких своїх царинах деградували. До таких традиційних царин можна віднести хоча б профспілки, кооперативи, громадські недержавні організації в цілому, що за останні 10-15 років здебільшого виродились до сервільних обслуговуючих структур чи то окремих олігархів, чи то політичних угруповань.
А якщо говорити про ті структури громадянського суспільства, котрі не були притаманні Україні ані в радянські часи, ані, на жаль, на сьогодні, то до їх побудови, по суті, ніхто не приступав. Хоча більшість із цих структур формально мають якесь представництво в Україні, проте переважно займаються «пережовуванням» зарубіжних грантів і не більше того, що не можна, безперечно, ніяким чином віднести до діяльності справжніх ефективних громадянсько-суспільних структур.
Проте не тільки у цій царині в Україні не все гаразд. Як, можливо, це не звучить парадоксально, але навіть в такій царині, як побудова державних структур також ситуація далека від хоча б задовільної. Парадоксально тому, що держава виглядає на тлі як суспільства, так і окремих його незалежних структур дуже потужною і такою, що суне своє рильце і пальці скрізь, аж до приватних кишень і таке інше; проте це зовсім не означає, що вона вповні або достатньо структурно розбудована і складає, як це має бути в нормальних країнах, ядро політичної системи, котре уособлює в собі суверенітет нації і народу.
Власне кажучи, якраз ці дві перші царини проблем (систем громадянського суспільства та держави) і мають негативне відбиття на усіх планах життя країни, держави, суспільства. І, в першу чергу, на такому прагматичному рівні і основі суспільного буття, як економіка. Оскільки без дійсної розбудови сучасної Української держави і всього суспільства, основу структур котрої і складає система структур громадянського суспільства, неможливо (і це Україна довела в доволі абсурдному експерименті), розвинути також і ефективну економіку, яка весь час сповзає до якихось абсурдних або ж рудиментарних моделей, на кшталт неофеодалізму, котрий фактично і побудовано на сьогодні в Україні. І котрий уже, - як зрозуміло не лише простим громадянам, а й еліті, що отримала сповна за роки незалежності всі дивіденди, аж до повної і всеохоплюючої прихватизації, - наочно засвідчив свою системну неефективність.
Завдання для Гераклів
Тут, власне і постає головний парадокс і головна перепона для реального виправлення ситуації розбудови як громадянського суспільства, так і держави, економіки та інших залежних від них царин українського буття. З одного боку, стара система, що працює протягом останніх двох десятиліть, неефективна і не може продовжувати свою роботу з причини зростання незадоволення суспільства, особливо під час кризи. А з іншого боку, еліти (вірніше, ті прошарки, котрі зайняли місце еліт в Україні) самі не спроможні провести той надзвичайно об’ємний комплекс реформ, котрий один з європейських послів в Україні порівняв з завданням по очищенню Авгієвих конюшень, що свого часу постало перед Гераклом. Що не дивно, оскільки ці проблеми утворились не за день, не за рік, а протягом більше, ніж двох десятиліть. А багато з них успадкувались ще від попередньої тоталітарної радянської системи.
Таким чином, виходячи із наведених реалій, майбутній президент, разом з іншими гілками і системами влади, має прийняти стратегічні рішення для України. А реальна їх кількість є досить обмежена. Якщо звичайно не враховувати фантастичні плани на кшталт яценюкової «новітньої індустріалізації» і тому подібного, що немає нічого спільного з реальністю.
Якщо говорити коротко, то Україна може піти по суті двома основними і одним маргінальним шляхом. Один з головних шляхів – це є шлях східноєвропейського економічного тигра. Цебто – повторити з певними корективами шлях Японії, Південної Кореї і, можливо, меншою мірою, Китаю. Оскільки на сьогодні Китай несумірна з Україною країна не лише за людським потенціалом, а й за суспільною і політичною системою. Шлях дійсно доступний лише не окремому Гераклу, а цілій великій команді Гераклів. І тут звісно є питання, по-перше, чи є така команда, чи хоча б існує можливість її створити. Та інше – чи буде вона створена, оскільки для цього потрібна не лише ситуаційна вимога, а й хоча б помірно сильна воля нинішніх українських еліт. Чи щоб ця нинішня еліта хоча б не дуже заважала.
Другий головний шлях – це, граючи невеличкою командою українських Гераклів, або й одиноким Гераклом від імені України, пришвидшити євроінтеграцію і таким чином перекласти переважну долю проблем на європейські інтеграційні процеси та структури, що при всій своїй певній неповороткості досить таки непогано (і особливо відносно України) ефективно працюють. А також, котрі мають достатні ресурси, щоб допомогти Україні.
Третій, маргінальний шлях, про який все ж потрібно згадати, – це шлях українського північно-східного сусіди «вперед у минуле» із усіма наслідками, що із цього випливають. Шлях для України власне нереальний, оскільки вона не має достатніх запасів природних ресурсів, щоб за їх рахунок проводити подібну політику. А українське населення набагато більше європейсько орієнтоване і при усій неструктурованості в сенсі громадянського суспільства, більш політично активне. Що, власне, і довела Помаранчева революція, якій нині виповнюється п’ять років. Те, що шлях «вперед у минуле» безперспективний для України, наразі підтверджує і сьогоднішня політика Білорусі. Навіть її авторитарний лідер Олександр Лукашенком нині намагається відійти від подібної стратегії і хоча б наблизитись до євроінтеграційних процесів.
Необхідно вибрати стратегічний шлях
Відтак, для України найбільш прийнятним є другий стратегічний шлях – з перенесенням власних викликів на плечі процесу євроінтеграції, хоча як перший, так і другий шляхи не відкидають один одного, а, мабуть, лише окреслюють два полюси одного реально існуючого шляху.
Можливо, реальні плани будуть десь посередині між шляхом першим і другим, і для європейської спільноти це було б набагато вигідніше. Бо у неї на сьогодні вистачає своїх головних болів і без України, що, власне кажучи, і відлякує євроспільноту від такого нового члена, а для України це було б також набагато вигідніше в тому сенсі, що пройшовши шлях до європейської інтеграції більшою мірою самостійно, Україна ствердиться в очах як власних громадян, так і світової спільноти і, що найважливіше, набуде дуже важливого і надалі необхідного досвіду в подальшому власному розвитку.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Ті антикризові програми, котрі прийняті в рамках Міжнародного валютного фонду, загальноєвропейські програми, а також програми світових фундацій та провідних держав, що направду готові підтримати окремі економіки і загальносвітову економіку в цілому, були б, власне, якщо не повністю достатні, то достатні для основного подолання світової кризи та її українських проявів. Але в сьогоднішніх українських умовах ці програми лише збільшують залежність України від міжнародних кредитувань, що загрожує, в свою чергу, перетворити Україну на «фінансового наркомана» на довгі десятиліття.
Комплекс українських проблем
Проте, тут необхідно відразу ж зазначити, що винні не МВФ і не світові фінансові економічні потуги, як це прийнято було говорити за часів «розвинутого соціалізму», а інколи і зараз, а внутрішні проблеми самої України. Котрими, по суті, ніхто не опікувався протягом усіх років незалежності, хоча всі головні політики про це говорили і навіть висували якісь чергові нездійсненні прожекти. Особливо перед виборами – чи то президентськими, чи то до Верховної Ради.
Відтак, новий президент України обов’язково одночасно стикнеться з усім цим комплексом надзвичайно складних проблем. А до внутрішніх українських проблем, що, як відзначалося, мають головне значення для перспектив України на майбутнє, треба, перш за все, віднести не стільки фінансово-економічні, скільки загальні, структурні проблеми. Як-от: нерозвиненість, а фактично неповну побудову, не створення всієї повноти структур громадянського суспільства, котрі за роки незалежності не лише не розбудувалися, а й в деяких своїх царинах деградували. До таких традиційних царин можна віднести хоча б профспілки, кооперативи, громадські недержавні організації в цілому, що за останні 10-15 років здебільшого виродились до сервільних обслуговуючих структур чи то окремих олігархів, чи то політичних угруповань.
А якщо говорити про ті структури громадянського суспільства, котрі не були притаманні Україні ані в радянські часи, ані, на жаль, на сьогодні, то до їх побудови, по суті, ніхто не приступав. Хоча більшість із цих структур формально мають якесь представництво в Україні, проте переважно займаються «пережовуванням» зарубіжних грантів і не більше того, що не можна, безперечно, ніяким чином віднести до діяльності справжніх ефективних громадянсько-суспільних структур.
Проте не тільки у цій царині в Україні не все гаразд. Як, можливо, це не звучить парадоксально, але навіть в такій царині, як побудова державних структур також ситуація далека від хоча б задовільної. Парадоксально тому, що держава виглядає на тлі як суспільства, так і окремих його незалежних структур дуже потужною і такою, що суне своє рильце і пальці скрізь, аж до приватних кишень і таке інше; проте це зовсім не означає, що вона вповні або достатньо структурно розбудована і складає, як це має бути в нормальних країнах, ядро політичної системи, котре уособлює в собі суверенітет нації і народу.
Власне кажучи, якраз ці дві перші царини проблем (систем громадянського суспільства та держави) і мають негативне відбиття на усіх планах життя країни, держави, суспільства. І, в першу чергу, на такому прагматичному рівні і основі суспільного буття, як економіка. Оскільки без дійсної розбудови сучасної Української держави і всього суспільства, основу структур котрої і складає система структур громадянського суспільства, неможливо (і це Україна довела в доволі абсурдному експерименті), розвинути також і ефективну економіку, яка весь час сповзає до якихось абсурдних або ж рудиментарних моделей, на кшталт неофеодалізму, котрий фактично і побудовано на сьогодні в Україні. І котрий уже, - як зрозуміло не лише простим громадянам, а й еліті, що отримала сповна за роки незалежності всі дивіденди, аж до повної і всеохоплюючої прихватизації, - наочно засвідчив свою системну неефективність.
Завдання для Гераклів
Тут, власне і постає головний парадокс і головна перепона для реального виправлення ситуації розбудови як громадянського суспільства, так і держави, економіки та інших залежних від них царин українського буття. З одного боку, стара система, що працює протягом останніх двох десятиліть, неефективна і не може продовжувати свою роботу з причини зростання незадоволення суспільства, особливо під час кризи. А з іншого боку, еліти (вірніше, ті прошарки, котрі зайняли місце еліт в Україні) самі не спроможні провести той надзвичайно об’ємний комплекс реформ, котрий один з європейських послів в Україні порівняв з завданням по очищенню Авгієвих конюшень, що свого часу постало перед Гераклом. Що не дивно, оскільки ці проблеми утворились не за день, не за рік, а протягом більше, ніж двох десятиліть. А багато з них успадкувались ще від попередньої тоталітарної радянської системи.
Таким чином, виходячи із наведених реалій, майбутній президент, разом з іншими гілками і системами влади, має прийняти стратегічні рішення для України. А реальна їх кількість є досить обмежена. Якщо звичайно не враховувати фантастичні плани на кшталт яценюкової «новітньої індустріалізації» і тому подібного, що немає нічого спільного з реальністю.
Якщо говорити коротко, то Україна може піти по суті двома основними і одним маргінальним шляхом. Один з головних шляхів – це є шлях східноєвропейського економічного тигра. Цебто – повторити з певними корективами шлях Японії, Південної Кореї і, можливо, меншою мірою, Китаю. Оскільки на сьогодні Китай несумірна з Україною країна не лише за людським потенціалом, а й за суспільною і політичною системою. Шлях дійсно доступний лише не окремому Гераклу, а цілій великій команді Гераклів. І тут звісно є питання, по-перше, чи є така команда, чи хоча б існує можливість її створити. Та інше – чи буде вона створена, оскільки для цього потрібна не лише ситуаційна вимога, а й хоча б помірно сильна воля нинішніх українських еліт. Чи щоб ця нинішня еліта хоча б не дуже заважала.
Другий головний шлях – це, граючи невеличкою командою українських Гераклів, або й одиноким Гераклом від імені України, пришвидшити євроінтеграцію і таким чином перекласти переважну долю проблем на європейські інтеграційні процеси та структури, що при всій своїй певній неповороткості досить таки непогано (і особливо відносно України) ефективно працюють. А також, котрі мають достатні ресурси, щоб допомогти Україні.
Третій, маргінальний шлях, про який все ж потрібно згадати, – це шлях українського північно-східного сусіди «вперед у минуле» із усіма наслідками, що із цього випливають. Шлях для України власне нереальний, оскільки вона не має достатніх запасів природних ресурсів, щоб за їх рахунок проводити подібну політику. А українське населення набагато більше європейсько орієнтоване і при усій неструктурованості в сенсі громадянського суспільства, більш політично активне. Що, власне, і довела Помаранчева революція, якій нині виповнюється п’ять років. Те, що шлях «вперед у минуле» безперспективний для України, наразі підтверджує і сьогоднішня політика Білорусі. Навіть її авторитарний лідер Олександр Лукашенком нині намагається відійти від подібної стратегії і хоча б наблизитись до євроінтеграційних процесів.
Необхідно вибрати стратегічний шлях
Відтак, для України найбільш прийнятним є другий стратегічний шлях – з перенесенням власних викликів на плечі процесу євроінтеграції, хоча як перший, так і другий шляхи не відкидають один одного, а, мабуть, лише окреслюють два полюси одного реально існуючого шляху.
Можливо, реальні плани будуть десь посередині між шляхом першим і другим, і для європейської спільноти це було б набагато вигідніше. Бо у неї на сьогодні вистачає своїх головних болів і без України, що, власне кажучи, і відлякує євроспільноту від такого нового члена, а для України це було б також набагато вигідніше в тому сенсі, що пройшовши шлях до європейської інтеграції більшою мірою самостійно, Україна ствердиться в очах як власних громадян, так і світової спільноти і, що найважливіше, набуде дуже важливого і надалі необхідного досвіду в подальшому власному розвитку.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
