Київ – Помаранчева революція зродила в її учасників сподівання на незворотні демократичні перетворення і швидке приєднання країни до європейської спільноти. Натомість 5 років після неї стали для багатьох громадян добою розчарувань у «помаранчевих» політиках. Дехто заговорив про втрачений шанс і, за Михайлом Драгомановим, про пропащий час, який може тривати і наступні 5 років.
Але це у жодному разі не був пропащий час, і те, що зробили ті маси, які в 2004 році вийшли на вулиці і площі всієї України (і «помаранчеві», і «непомаранчеві»), – це була національна історія. Давайте виходити з того, що Україна впродовж століть і століть була невільним простором слов’янського світу. Тут, по суті, ніколи раніше не було демократії, – ну, в кращому випадку, були якісь короткочасні спалахи.
Зрештою, давайте не говорити про минуле, а пригадаємо те, що, починаючи з 2004 року, Україна стала вільною країною. Оце найголовніше. Нам завжди хочеться, щоб були свобода і воля, щоб у нас була правова держава, і щоб наші інституції були ідеальними або, принаймні, супроводжувались якоюсь ідеальністю. Насправді свобода і те, що пов’язане з нею, – це явище не ідеальне, але воно абсолютно необхідне. Отож, власне в Україні, починаючи з 2004-го, з’явилася свобода. Перший раз ми живемо в світі, який не боїться таємної політичної поліції, який не боїться щось казати про своїх можновладців, який не боїться щось сказати про те чи те начальство. Ми стали вільною країною.
Але нам би дуже хотілося, щоб до цієї свободи додалося ще дещо – ну, образно кажучи, хліб із маслом. Але це не одразу з’являється у вигляді акомпанементу до свободи, над цим свобода має попрацювати. Ну, так вона, зрештою, оце зараз працює в Україні. І називати цю останню п’ятирічку української історії «пропащою» – це не тільки некоректно, це не тільки неправильно, це суперечить реальності. Я пам’ятаю, чим була Україна в часи щербицьких і тих, хто був до Щербицького, і тих, хто був після Щербицького. І от нарешті ми стали вільною країною.
Нація як процес
Тоді говорилося про те, що революція має завершити формування політичної нації. Проте нація – це формотворчий процес, який розтягується на століття і століття. І мати надію, що нація з’явиться, сказати б, в один політичний сезон, – це просто наївно. Річ у тім, що зараз поряд існують дві етнічні стихії, які з різних сторін витворюють націю. Тільки вони схожі, сказати б, так, як людина, яка входить у воду, схожа на людину, яка виходить із води.
Я маю на увазі Росію. Десь у серпні 1991-го року я стояв біля Білого дому, і от з’явилися танки. Юрба, зрозуміло, злякалась, і раптом над цими танками замайорів триколор. І якась пані схопила мене за руку і закричала: «Юначе, ми врятовані, ми врятовані, дивіться: російські танки!». І я побачив пологи російської національної історії, бо власне національної історії в Росії ніколи не було, а була історія імперська. Тепер вони з великими муками, інцидентами, інтриґами, колізіями і так далі перетворюються на політичну націю. При цьому, звісно, все це так чи інакше відбивається і в Україні, де теж твориться нація. Зрештою, я не думаю, що ми дуже заважаємо творенню російської нації, а от російське націєтворення іноді дуже некоректно веде себе по відношенню до України.
А мати надію на те, що нація витвориться бодай впродовж кількох сезонів – це справді наївно. Почекаємо. Є така солдатська пісенька: «Розквітнуть сади, та не для мене, не для мене, не для мене…». Так, життя людини у порівнянні з історичним процесом аж занадто коротке, однак треба, як сказав один розумний російський філософ, «перетерпіти історію». Іншого виходу у людини немає. А мати надію на якийсь комфорт в історії – ніколи цього не було в жодній країні. Де вона, ця історія, ідеальна? У Сполучених Штатах, де два підлітки вбили біля двох десятків своїх товаришів по школі (та ще й як страшно вбили!)? Безкінечні французькі, чи німецькі, чи італійські, чи словенські, чи ісламські драми? Це, на превеликий жаль, – онтологічна, метафізична норма людини. Але все одно треба бути вдячним Богові за те, що ми живемо. І, принаймні, живемо не в ситуації Першої чи Другої світових воєн (а, власне, оцієї самої новітньої Столітньої війни, яка як спалахнула у минулому столітті на початку 1910-х років, так вона зараз догорає десь у Чечні або на тих самих Балканах – у тому просторі, що його один український політичний добродій дуже цікаво означив, сплутавши Чорногорію і країну, яка виникла на околицях Юґославії – сказати б, Нову Албанію).
Два пантеони – одна нація?
Проблема в тому, що єдина українська політична нація витворюється на основі двох протилежних історичних пам’ятей, двох пантеонів героїв. От нещодавно один професор запропонував: нехай Галичина вшановує Романа Шухевича, а Донбас – Олексія Стаханова. Справді, водночас вшановувати і Шухевича, і Стаханова важко, тому що Шухевич – це, звичайно, спазматичний, важкий, але, безперечно, національний феномен. А Стаханову треба подякувати за те, що він зробив те, що так сподобалося не тільки Сталіну, а і, приміром, Рузвельту а чи президенту Перону – вони теж намагалися витворити свій інститут стахановців. Але йдеться про те, що треба терпляче пояснювати галичанам, щоби вони шанували Схід, а Сходу треба терпляче пояснювати, щоб він шанував Шухевича. Тому що іншого виходу в цій самій ситуації немає.
Треба сказати, що Схід цей пройшов через таку важку тоталітарно-поліційну іррадіацію, що їм багато чого треба пояснювати. Я пригадую весну 1961 року, коли молоденький майбутній український поет Василь Стус, вчитель української мови в Донецьку, з товаришем, теж вчителем української мови, розмовляли в їдальні українською мовою, і їх побили тамтешні пролетарі як «бандерівців». Так от, треба терпляче пояснювати Сходові, що від цієї дурості треба відмовлятися, а Заходу треба пояснювати, що це процес дуже важкий, дуже довгий. Вихід має бути щонайпростіший: нехай серед літа половина дітей Східної України їдуть в сім’ї західноукраїнські, і там їх годують і виховують, і навпаки – західноукраїнські дітки нехай їдуть на Схід. Іншого виходу для творення нації немає.
Ми справді країна дуже важкої історії, тому що, якщо говорити одверто, територія, на якій перебуває все українське впродовж століть, це – найбільш трагічна ділянка Європи. Зрозуміло, що розмови про ретроспективу цієї території заведуть нас далеко. Просто треба працювати над проблемою нації, а не писати про те, що шумери – це українці, як це робить шановна «Літературна Україна» – по-моєму, нині покійна. А з другого боку, так само не треба, щоб донецькі псевдоінтелектуали плювали на Тараса Шевченка чи Лесю Українку. Себто, треба працювати над цією проблемою, а не чекати, що нація з’явиться сама.
Давайте подивимося, скажімо, на сучасну Великобританію. Колись Тарапунька-Тимошенко розповідав мені: коли вони приїхали в Шотландію, і він, елементарно володіючи англійською, але віртуозно користуючись фразеологізмами, запитав якусь шотландську актрису: «Ви давно були в Лондоні?», – вона, зітхнувши, сказала: «Ой, я так давно не була за кордоном». А потім Тарапунька і Штепсель із Едінбурґа збиралися їхати до Лондона, і товариство «Шотландія–СРСР» сказало: «Ви що? Ми вас запрошували тільки в Шотландію, в Англію ми вас не запрошували». Але ж існує нація на тих самих Островах, і, хвала Богові, поки що вони поміж собою не воюють. Але в них дуже різні пантеони аж до цього часу: англійський – абсолютно імперський, а шотландський – націоналістичний. Але якось ладять поміж собою.
Якими будуть українці майбутнього?
Чи можемо ми сказати, якою буде ідентичність громадян, що складатимуть українську політичну націю? Був один чудовий російський перекладач з усіх мов народів СРСР, включаючи українську, – Семен Липкін. І він дуже добре написав про молдавську мову, яка виникла на основі якихось фраґментів латини, виникла як мова, сказати б, римських каторжан, що поселилися там, на околицях імперії. Цей його вірш закінчувався словами:
Что мы знаем, поющие в бездне,
О грядущем своём далеке?
Будут изданы речи и песни
На когда-то блатном языке.
Ми нічого не можемо сказати про це майбутнє, за винятком одного: воно має бути антропологічно нормальним. Зрештою, антропологічний спектр доволі елементарний. Ну, скажімо, бажано, щоб діти не ображали дорослих, але так само бажано, щоб дорослі піклувалися про дітей. І так далі, і тому подібне.
Подивіться на ірландців: у ХV–XVI століттях і далі англійці, які там у відповідній якості з’являлися, просто стріляли із самострілів на ірландську мову. І, зрештою, вони свого добилися – це країна навіть в якісь хвилини надміру націоналістична. Але от у Києві у Будинку кіно перша леді України на тутешньому кінофестивалі «Молодість» вручала приз молодому ірландському кінорежисеру, і вона сказала: «Ваша британська іронія…». Хлопчину аж струсонуло. Але є Ірландія, і ця країна не порожня.
Однак я б не хотів, щоб по дорозі у ту прийдешність Україна остаточно втратила свою мову – це було б для неї метафізичною катастрофою. Українська мова має залишитися. У неї дуже драматична доля, тому що впродовж століть її не пускали в місто із села. Бачите, наша державність весь час на грані. Ну, зрештою, це особлива тема. А про майбутнє українське я нічого не можу сказати, крім одного: це майбутнє має бути при антропологічній нормі.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Але це у жодному разі не був пропащий час, і те, що зробили ті маси, які в 2004 році вийшли на вулиці і площі всієї України (і «помаранчеві», і «непомаранчеві»), – це була національна історія. Давайте виходити з того, що Україна впродовж століть і століть була невільним простором слов’янського світу. Тут, по суті, ніколи раніше не було демократії, – ну, в кращому випадку, були якісь короткочасні спалахи.
Зрештою, давайте не говорити про минуле, а пригадаємо те, що, починаючи з 2004 року, Україна стала вільною країною. Оце найголовніше. Нам завжди хочеться, щоб були свобода і воля, щоб у нас була правова держава, і щоб наші інституції були ідеальними або, принаймні, супроводжувались якоюсь ідеальністю. Насправді свобода і те, що пов’язане з нею, – це явище не ідеальне, але воно абсолютно необхідне. Отож, власне в Україні, починаючи з 2004-го, з’явилася свобода. Перший раз ми живемо в світі, який не боїться таємної політичної поліції, який не боїться щось казати про своїх можновладців, який не боїться щось сказати про те чи те начальство. Ми стали вільною країною.
Але нам би дуже хотілося, щоб до цієї свободи додалося ще дещо – ну, образно кажучи, хліб із маслом. Але це не одразу з’являється у вигляді акомпанементу до свободи, над цим свобода має попрацювати. Ну, так вона, зрештою, оце зараз працює в Україні. І називати цю останню п’ятирічку української історії «пропащою» – це не тільки некоректно, це не тільки неправильно, це суперечить реальності. Я пам’ятаю, чим була Україна в часи щербицьких і тих, хто був до Щербицького, і тих, хто був після Щербицького. І от нарешті ми стали вільною країною.
Нація як процес
Тоді говорилося про те, що революція має завершити формування політичної нації. Проте нація – це формотворчий процес, який розтягується на століття і століття. І мати надію, що нація з’явиться, сказати б, в один політичний сезон, – це просто наївно. Річ у тім, що зараз поряд існують дві етнічні стихії, які з різних сторін витворюють націю. Тільки вони схожі, сказати б, так, як людина, яка входить у воду, схожа на людину, яка виходить із води.
Я маю на увазі Росію. Десь у серпні 1991-го року я стояв біля Білого дому, і от з’явилися танки. Юрба, зрозуміло, злякалась, і раптом над цими танками замайорів триколор. І якась пані схопила мене за руку і закричала: «Юначе, ми врятовані, ми врятовані, дивіться: російські танки!». І я побачив пологи російської національної історії, бо власне національної історії в Росії ніколи не було, а була історія імперська. Тепер вони з великими муками, інцидентами, інтриґами, колізіями і так далі перетворюються на політичну націю. При цьому, звісно, все це так чи інакше відбивається і в Україні, де теж твориться нація. Зрештою, я не думаю, що ми дуже заважаємо творенню російської нації, а от російське націєтворення іноді дуже некоректно веде себе по відношенню до України.
А мати надію на те, що нація витвориться бодай впродовж кількох сезонів – це справді наївно. Почекаємо. Є така солдатська пісенька: «Розквітнуть сади, та не для мене, не для мене, не для мене…». Так, життя людини у порівнянні з історичним процесом аж занадто коротке, однак треба, як сказав один розумний російський філософ, «перетерпіти історію». Іншого виходу у людини немає. А мати надію на якийсь комфорт в історії – ніколи цього не було в жодній країні. Де вона, ця історія, ідеальна? У Сполучених Штатах, де два підлітки вбили біля двох десятків своїх товаришів по школі (та ще й як страшно вбили!)? Безкінечні французькі, чи німецькі, чи італійські, чи словенські, чи ісламські драми? Це, на превеликий жаль, – онтологічна, метафізична норма людини. Але все одно треба бути вдячним Богові за те, що ми живемо. І, принаймні, живемо не в ситуації Першої чи Другої світових воєн (а, власне, оцієї самої новітньої Столітньої війни, яка як спалахнула у минулому столітті на початку 1910-х років, так вона зараз догорає десь у Чечні або на тих самих Балканах – у тому просторі, що його один український політичний добродій дуже цікаво означив, сплутавши Чорногорію і країну, яка виникла на околицях Юґославії – сказати б, Нову Албанію).
Два пантеони – одна нація?
Проблема в тому, що єдина українська політична нація витворюється на основі двох протилежних історичних пам’ятей, двох пантеонів героїв. От нещодавно один професор запропонував: нехай Галичина вшановує Романа Шухевича, а Донбас – Олексія Стаханова. Справді, водночас вшановувати і Шухевича, і Стаханова важко, тому що Шухевич – це, звичайно, спазматичний, важкий, але, безперечно, національний феномен. А Стаханову треба подякувати за те, що він зробив те, що так сподобалося не тільки Сталіну, а і, приміром, Рузвельту а чи президенту Перону – вони теж намагалися витворити свій інститут стахановців. Але йдеться про те, що треба терпляче пояснювати галичанам, щоби вони шанували Схід, а Сходу треба терпляче пояснювати, щоб він шанував Шухевича. Тому що іншого виходу в цій самій ситуації немає.
Треба сказати, що Схід цей пройшов через таку важку тоталітарно-поліційну іррадіацію, що їм багато чого треба пояснювати. Я пригадую весну 1961 року, коли молоденький майбутній український поет Василь Стус, вчитель української мови в Донецьку, з товаришем, теж вчителем української мови, розмовляли в їдальні українською мовою, і їх побили тамтешні пролетарі як «бандерівців». Так от, треба терпляче пояснювати Сходові, що від цієї дурості треба відмовлятися, а Заходу треба пояснювати, що це процес дуже важкий, дуже довгий. Вихід має бути щонайпростіший: нехай серед літа половина дітей Східної України їдуть в сім’ї західноукраїнські, і там їх годують і виховують, і навпаки – західноукраїнські дітки нехай їдуть на Схід. Іншого виходу для творення нації немає.
Ми справді країна дуже важкої історії, тому що, якщо говорити одверто, територія, на якій перебуває все українське впродовж століть, це – найбільш трагічна ділянка Європи. Зрозуміло, що розмови про ретроспективу цієї території заведуть нас далеко. Просто треба працювати над проблемою нації, а не писати про те, що шумери – це українці, як це робить шановна «Літературна Україна» – по-моєму, нині покійна. А з другого боку, так само не треба, щоб донецькі псевдоінтелектуали плювали на Тараса Шевченка чи Лесю Українку. Себто, треба працювати над цією проблемою, а не чекати, що нація з’явиться сама.
Давайте подивимося, скажімо, на сучасну Великобританію. Колись Тарапунька-Тимошенко розповідав мені: коли вони приїхали в Шотландію, і він, елементарно володіючи англійською, але віртуозно користуючись фразеологізмами, запитав якусь шотландську актрису: «Ви давно були в Лондоні?», – вона, зітхнувши, сказала: «Ой, я так давно не була за кордоном». А потім Тарапунька і Штепсель із Едінбурґа збиралися їхати до Лондона, і товариство «Шотландія–СРСР» сказало: «Ви що? Ми вас запрошували тільки в Шотландію, в Англію ми вас не запрошували». Але ж існує нація на тих самих Островах, і, хвала Богові, поки що вони поміж собою не воюють. Але в них дуже різні пантеони аж до цього часу: англійський – абсолютно імперський, а шотландський – націоналістичний. Але якось ладять поміж собою.
Якими будуть українці майбутнього?
Чи можемо ми сказати, якою буде ідентичність громадян, що складатимуть українську політичну націю? Був один чудовий російський перекладач з усіх мов народів СРСР, включаючи українську, – Семен Липкін. І він дуже добре написав про молдавську мову, яка виникла на основі якихось фраґментів латини, виникла як мова, сказати б, римських каторжан, що поселилися там, на околицях імперії. Цей його вірш закінчувався словами:
Что мы знаем, поющие в бездне,
О грядущем своём далеке?
Будут изданы речи и песни
На когда-то блатном языке.
Ми нічого не можемо сказати про це майбутнє, за винятком одного: воно має бути антропологічно нормальним. Зрештою, антропологічний спектр доволі елементарний. Ну, скажімо, бажано, щоб діти не ображали дорослих, але так само бажано, щоб дорослі піклувалися про дітей. І так далі, і тому подібне.
Подивіться на ірландців: у ХV–XVI століттях і далі англійці, які там у відповідній якості з’являлися, просто стріляли із самострілів на ірландську мову. І, зрештою, вони свого добилися – це країна навіть в якісь хвилини надміру націоналістична. Але от у Києві у Будинку кіно перша леді України на тутешньому кінофестивалі «Молодість» вручала приз молодому ірландському кінорежисеру, і вона сказала: «Ваша британська іронія…». Хлопчину аж струсонуло. Але є Ірландія, і ця країна не порожня.
Однак я б не хотів, щоб по дорозі у ту прийдешність Україна остаточно втратила свою мову – це було б для неї метафізичною катастрофою. Українська мова має залишитися. У неї дуже драматична доля, тому що впродовж століть її не пускали в місто із села. Бачите, наша державність весь час на грані. Ну, зрештою, це особлива тема. А про майбутнє українське я нічого не можу сказати, крім одного: це майбутнє має бути при антропологічній нормі.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
