Для Росії це буде вже третя воєнна доктрина від часу розпаду СРСР. Із кожним разом ці документи стають все більш злішими – особливо коли йдеться про ядерну зброю. Діюча воєнна доктрина Російською Федерації була ухвалена у квітні 2000 року, невдовзі після того, як Володимир Путін отримав майже у спадок повноваження глави держави. Та доктрина декларує, що Москва має право застосувати ядерну зброю, якщо зброя масового ураження буде застосована проти Росії та проти її союзників, а також у випадках «критичних для національної безпеки».
Новий документ, про який нині голосно розповідає світу секретар Ради безпеки Росії Микола Патрушев, буде передбачати можливість нанесення превентивних ядерних ударів російськими військами у вже регіональних конфліктах. Тобто рубіж застосування ядерної зброї Росія понизила – із урахування нових, з точки зору нинішньої влади Росії, загроз. До них віднесено, зокрема, просування НАТО до кордонів Росії, боротьбу за енергетичні ресурси, в тому числі – в Арктиці, де визріває нова точка суперечок Росії з західним світом та США, і вже звичні виклики – міжнародний тероризм та поширення зброї масового ураження. Також Росія декларує право брати участь у прикордонних збройних конфліктах по периметру своєї території, у разі якщо там буде відбуватися «порушення принципів міжнародного права, яке підпадає під визначення агресії щодо громадян Російської Федерації».
Відтак, фактично Росія вдається до політики ядерного залякування. З одного боку – це може розглядатись, як крок вимушений. Бо Росія зараз проводить масштабну реформу своєї армії, реформа буксує і ядерна зброя є тимчасовою спробою прикрити вразливість. Однак, якщо раптом Росія таки спроможеться мати ефективну армію у всіх вимірах, це зовсім не означатиме, що у підсумку керувати нею призначать пацифістів. Тож вірно інше – Росія своїм ядерним джокером прагне попередити інші потужні держави та альянси триматись осторонь від тих чи інших регіональних конфліктів, до яких залучена чи буде залучена Росія.
Проте чи можна вважати, що нова воєнна доктрина несе щось принципово нове з точки зору сприйняття самої стратегії Росії? Навряд чи. Власне, що сталося за ці 10 років – бо варто вести відлік дій Росії скоріше від 1999 року, коли у Москві рішення почали ухвалювати угруповання, репрезентоване обличчям Путіна, а згодом і Медведєва? Саме 1999 року стався несподіваний марш-кидок російських десантників, які увійшли у Косово і захопили аеродром у Приштині. Справа ледве не дійшла до військового протистояння з британськими та американськими вояками – проте так і не стало відомо, хто саме у Москві ухвалив те рішення.
Тузла, «Кавказький рубіж-2006», війна з Грузією...
У 2003 році, на перший погляд, не менш дивно і несподівано розвивалася ситуація навколо українського острова Тузла, коли Росія почала будувати до неї дамбу, що виглядало, як намір анексувати частину української території. Тоді ескалація дійшла до того, що російські війська на території України, а саме Чорноморський флот, були переведені у підвищений стан боєготовності, а Україна зі свого боку почала патрулювати винищувачами повітряний простір над Тузлою. Будівництво дамби також несподівано припинилось за декілька сот метрів до острова.
Також згадаю про російські військові маневри «Кавказький рубіж-2006» та маневри у цій же зоні 2007-го та 2008 років. Звісно, можна говорити і про те, що нерви у грузинського керівництва зрештою не витримали і війна таки почалася. Але – такий от збіг – російське військове угруповання, що накопичилось поблизу Грузії, починало діяти так, як і на маневрах двох попередніх років – із надання начебто допомоги своїм же контингентам у Абхазії та Південній Осетії. А чому все вийшло на війні Росії з Грузією так недолуго і некриваво? Та тому, що жоден військовий план не витримує випробування справжньою війною. Чи то план «Барбаросса», чи план «Шок і трепет», чи план «Кавказ».
Щодо 2009 року, то цього місяця, услід за Польщею та Литвою, і керівництво НАТО висловило занепокоєність масштабом вересневих маневрів «Захід-2009», де спільне російсько-білоруське угруповання з 12 тисяч вояків вчилось відбивати агресію противника, який чомусь розташовувався прямо у бік Польщі. Це були найбільші маневри у цьому регіоні від часів «холодної війни». Жодного зі спостерігачів від НАТО чи сусідніх країн на ці маневри допущено не було. Для контролю вистачило Медведєва, Лукашенка та своїх генералів…
А ще 2009 року – так сталося – прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін відвідав галерею народного художника Іллі Глазунова, який ще за СРСР прославився своїми історико-патріотичними батальними полотнами. Біля картини «Князь Олег та Ігор», яку Глазунов намалював ще 1972 року, Путін заявив, що меч у князя занадто короткий. Художник пообіцяв картину переробити, щоб не складалась враження, що тим мечем, за версією Путіна, можна хіба що ковбасу різати.
Здається, що з тим «коротким мечем», як із новою воєнною доктриною. Підсвідоме бажання похизуватися силою швидше є проявом слабкості. Бо не може ядерна зброя вважатися чи не єдиною ознакою супердержави. Проте саме підсвідоме є чи не найпотужнішим рушієм у вчинках, які збоку можуть виглядати і спонтанними, і нераціональними. Саме тому будь-які вправи Росії зі зброєю – як на словах, так і на практиці – довколишній світ змушений сприймати серйозно. А особливо ті країни, котрі сама Росія відносить «до периметру своєї території».
(Київ – Прага)
Сергій Згурець, керівник дослідницьких програм Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Новий документ, про який нині голосно розповідає світу секретар Ради безпеки Росії Микола Патрушев, буде передбачати можливість нанесення превентивних ядерних ударів російськими військами у вже регіональних конфліктах. Тобто рубіж застосування ядерної зброї Росія понизила – із урахування нових, з точки зору нинішньої влади Росії, загроз. До них віднесено, зокрема, просування НАТО до кордонів Росії, боротьбу за енергетичні ресурси, в тому числі – в Арктиці, де визріває нова точка суперечок Росії з західним світом та США, і вже звичні виклики – міжнародний тероризм та поширення зброї масового ураження. Також Росія декларує право брати участь у прикордонних збройних конфліктах по периметру своєї території, у разі якщо там буде відбуватися «порушення принципів міжнародного права, яке підпадає під визначення агресії щодо громадян Російської Федерації».
Відтак, фактично Росія вдається до політики ядерного залякування. З одного боку – це може розглядатись, як крок вимушений. Бо Росія зараз проводить масштабну реформу своєї армії, реформа буксує і ядерна зброя є тимчасовою спробою прикрити вразливість. Однак, якщо раптом Росія таки спроможеться мати ефективну армію у всіх вимірах, це зовсім не означатиме, що у підсумку керувати нею призначать пацифістів. Тож вірно інше – Росія своїм ядерним джокером прагне попередити інші потужні держави та альянси триматись осторонь від тих чи інших регіональних конфліктів, до яких залучена чи буде залучена Росія.
Проте чи можна вважати, що нова воєнна доктрина несе щось принципово нове з точки зору сприйняття самої стратегії Росії? Навряд чи. Власне, що сталося за ці 10 років – бо варто вести відлік дій Росії скоріше від 1999 року, коли у Москві рішення почали ухвалювати угруповання, репрезентоване обличчям Путіна, а згодом і Медведєва? Саме 1999 року стався несподіваний марш-кидок російських десантників, які увійшли у Косово і захопили аеродром у Приштині. Справа ледве не дійшла до військового протистояння з британськими та американськими вояками – проте так і не стало відомо, хто саме у Москві ухвалив те рішення.
Тузла, «Кавказький рубіж-2006», війна з Грузією...
У 2003 році, на перший погляд, не менш дивно і несподівано розвивалася ситуація навколо українського острова Тузла, коли Росія почала будувати до неї дамбу, що виглядало, як намір анексувати частину української території. Тоді ескалація дійшла до того, що російські війська на території України, а саме Чорноморський флот, були переведені у підвищений стан боєготовності, а Україна зі свого боку почала патрулювати винищувачами повітряний простір над Тузлою. Будівництво дамби також несподівано припинилось за декілька сот метрів до острова.
Також згадаю про російські військові маневри «Кавказький рубіж-2006» та маневри у цій же зоні 2007-го та 2008 років. Звісно, можна говорити і про те, що нерви у грузинського керівництва зрештою не витримали і війна таки почалася. Але – такий от збіг – російське військове угруповання, що накопичилось поблизу Грузії, починало діяти так, як і на маневрах двох попередніх років – із надання начебто допомоги своїм же контингентам у Абхазії та Південній Осетії. А чому все вийшло на війні Росії з Грузією так недолуго і некриваво? Та тому, що жоден військовий план не витримує випробування справжньою війною. Чи то план «Барбаросса», чи план «Шок і трепет», чи план «Кавказ».
Щодо 2009 року, то цього місяця, услід за Польщею та Литвою, і керівництво НАТО висловило занепокоєність масштабом вересневих маневрів «Захід-2009», де спільне російсько-білоруське угруповання з 12 тисяч вояків вчилось відбивати агресію противника, який чомусь розташовувався прямо у бік Польщі. Це були найбільші маневри у цьому регіоні від часів «холодної війни». Жодного зі спостерігачів від НАТО чи сусідніх країн на ці маневри допущено не було. Для контролю вистачило Медведєва, Лукашенка та своїх генералів…
А ще 2009 року – так сталося – прем’єр-міністр Російської Федерації Володимир Путін відвідав галерею народного художника Іллі Глазунова, який ще за СРСР прославився своїми історико-патріотичними батальними полотнами. Біля картини «Князь Олег та Ігор», яку Глазунов намалював ще 1972 року, Путін заявив, що меч у князя занадто короткий. Художник пообіцяв картину переробити, щоб не складалась враження, що тим мечем, за версією Путіна, можна хіба що ковбасу різати.
Здається, що з тим «коротким мечем», як із новою воєнною доктриною. Підсвідоме бажання похизуватися силою швидше є проявом слабкості. Бо не може ядерна зброя вважатися чи не єдиною ознакою супердержави. Проте саме підсвідоме є чи не найпотужнішим рушієм у вчинках, які збоку можуть виглядати і спонтанними, і нераціональними. Саме тому будь-які вправи Росії зі зброєю – як на словах, так і на практиці – довколишній світ змушений сприймати серйозно. А особливо ті країни, котрі сама Росія відносить «до периметру своєї території».
(Київ – Прага)
Сергій Згурець, керівник дослідницьких програм Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.