Америка: тільки торкнись!
Усі знають американський телеканал FOX. За кольоровою картинкою та динамічними професійними ведучими, за шаленим технічним оснащенням і купою грошей, що за всім цим стоять, не одразу сприймаються слова та інтонація.
Але якщо вслухатись, то відразу усе стає зрозумілим: FOX – канал Республіканської партії, і його журналісти, можливо, за власним переконанням, а, можливо, за великі гроші не любили, не люблять і не будуть любити чарівного, артистичного лауреата Нобелевської премії миру, президента США Барака Обаму.
Кожної хвилини, фактично у кожній програмі каналу FOX Обамі перемивають кістки.
Зауважимо, що стосовно критики Обама тут не виняток. Усі американські президенти через свою партійність потерпають від критики ЗМІ опонентів, і відміна тут лише у мірі.
Коли президентом був Буш-молодший, то кожного дня його цькував канал CNN, що любить виключно демократів. Правда, CNN більш інтелігентний і не «закатує опонентів в асфальт», як робить FOX.
Так чи інакше, американським президентам можна було б поспівчувати, але вони люди міцні, гартовані політичною боротьбою і на критику уваги не звертають.
Точніше, не звертали. Аж до останнього часу, коли несподівано адміністрація Обами висловила своє незадоволення каналом FOX.
Але, зауважимо, не тільки висловила, а вдалася до рішучих дій: журналістів FOX не пустили на прес-конференцію одного з урядовців Білого дому, члена Комітету зі справ бюджету. Іншим запропонували увійти, а ці, з FOX, залишилися «на вулиці», так скажемо.
Так от інші канали, замість того, щоб радісно святкувати усунення конкурента, вдалися до несподіваного: вони усі не пішли на оцю прес-конференцію, вони її бойкотували.
І ось уже не тільки колеги з інших каналів, але й друковані ЗМІ, причому не тільки республіканські, такі, як «Вашингтон пост», але й демократичні, на кшталт «Нью-Йорк Таймз», підняли скандал і тепер риторично питають: «Для чого ми його обирали, адже він воює з журналістами!..»
Росія: кохання без меж
Найбільша мета російського журналіста – потрапити до президентського пулу. У разі вдачі тебе не тільки годують бутербродами, але й дозволяють під час подорожей російського президента літати на спецлітаку для преси, здалеку фотографувати самого президента, а на його прес-конференції поставити йому запитання.
Останнє вкрай важливо, адже дозволяє ЗМІ цього журналіста потім написати: «А на запитання нашого кореспондента Івана Іванова президент відповів…»
Але бутерброди бувають безкоштовними тільки у казках. За право запитання президентові узгоджується не тільки текст самого запитання, але й забороняється друге питання – можливість уточнення, якщо президент відповів навмисне незрозуміло або не докладно.
Далі прес-служба президента уважно вивчає, що саме написав кореспондент про прес-конференцію, чи не поводиться кореспондент у тексті свавільно, а тим більше чи не проскакують у репортажі нотки іронії та, не дай Боже, критики.
Однак адміністрація розуміє, що мають бути винятки, а відтак у пулі з’являється, наприклад, журналіст Андрій Колесников, який у впливовій газеті «Коммерсант» майже кожного дня пише про президента Медведєва, а до цього писав про Путіна. Його репортажі іронічні, здається, що він навіть дещо насміхається над своїм героєм, але як доходиш до кінця тексту, то тебе огортає безмірне почуття любові.
Колесников – лауреат премії «Золоте перо Росії», і, мабуть, лауреат недарма: треба вміти писати так, щоб не тільки написати дві книжки про Путіна, але й врешті стати головним редактором журналу «Русскій піонєр», у якому тепер прем’єр Путін пише свої статті, змагаючись із «блоґером» Медведєвим.
Колись завідувач ідеологією ЦК КПРС Суслов так пояснював відміну сатири від гумору: «Гумор – це та сама сатира, але у якій відчувається любов до того, кого критикуєш».
Російська журналістика чітко поділяється на дві частини: ті, хто у пулі, і ті, хто, власне, і є журналістами. Здавалося б, відміна маленька, але принципова: якщо любиш або вдаєш, що любиш лідера, то зраджуєш професію.
Якщо не ставиш на прес-конференції принципових запитань, то навряд чи в тебе будуть неприємності, але якщо тебе колись викинуть із пулу, навряд чи хтось тебе підтримає.
Журналісти підтримують журналістів, а пропагандисти з журналістськими посвідченнями і бутербродами від президентського пулу навряд чи можуть на це розраховувати.
(Москва – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Усі знають американський телеканал FOX. За кольоровою картинкою та динамічними професійними ведучими, за шаленим технічним оснащенням і купою грошей, що за всім цим стоять, не одразу сприймаються слова та інтонація.
Але якщо вслухатись, то відразу усе стає зрозумілим: FOX – канал Республіканської партії, і його журналісти, можливо, за власним переконанням, а, можливо, за великі гроші не любили, не люблять і не будуть любити чарівного, артистичного лауреата Нобелевської премії миру, президента США Барака Обаму.
Кожної хвилини, фактично у кожній програмі каналу FOX Обамі перемивають кістки.
Зауважимо, що стосовно критики Обама тут не виняток. Усі американські президенти через свою партійність потерпають від критики ЗМІ опонентів, і відміна тут лише у мірі.
Коли президентом був Буш-молодший, то кожного дня його цькував канал CNN, що любить виключно демократів. Правда, CNN більш інтелігентний і не «закатує опонентів в асфальт», як робить FOX.
Так чи інакше, американським президентам можна було б поспівчувати, але вони люди міцні, гартовані політичною боротьбою і на критику уваги не звертають.
Точніше, не звертали. Аж до останнього часу, коли несподівано адміністрація Обами висловила своє незадоволення каналом FOX.
Але, зауважимо, не тільки висловила, а вдалася до рішучих дій: журналістів FOX не пустили на прес-конференцію одного з урядовців Білого дому, члена Комітету зі справ бюджету. Іншим запропонували увійти, а ці, з FOX, залишилися «на вулиці», так скажемо.
Так от інші канали, замість того, щоб радісно святкувати усунення конкурента, вдалися до несподіваного: вони усі не пішли на оцю прес-конференцію, вони її бойкотували.
І ось уже не тільки колеги з інших каналів, але й друковані ЗМІ, причому не тільки республіканські, такі, як «Вашингтон пост», але й демократичні, на кшталт «Нью-Йорк Таймз», підняли скандал і тепер риторично питають: «Для чого ми його обирали, адже він воює з журналістами!..»
Росія: кохання без меж
Найбільша мета російського журналіста – потрапити до президентського пулу. У разі вдачі тебе не тільки годують бутербродами, але й дозволяють під час подорожей російського президента літати на спецлітаку для преси, здалеку фотографувати самого президента, а на його прес-конференції поставити йому запитання.
Останнє вкрай важливо, адже дозволяє ЗМІ цього журналіста потім написати: «А на запитання нашого кореспондента Івана Іванова президент відповів…»
Але бутерброди бувають безкоштовними тільки у казках. За право запитання президентові узгоджується не тільки текст самого запитання, але й забороняється друге питання – можливість уточнення, якщо президент відповів навмисне незрозуміло або не докладно.
Далі прес-служба президента уважно вивчає, що саме написав кореспондент про прес-конференцію, чи не поводиться кореспондент у тексті свавільно, а тим більше чи не проскакують у репортажі нотки іронії та, не дай Боже, критики.
Однак адміністрація розуміє, що мають бути винятки, а відтак у пулі з’являється, наприклад, журналіст Андрій Колесников, який у впливовій газеті «Коммерсант» майже кожного дня пише про президента Медведєва, а до цього писав про Путіна. Його репортажі іронічні, здається, що він навіть дещо насміхається над своїм героєм, але як доходиш до кінця тексту, то тебе огортає безмірне почуття любові.
Колесников – лауреат премії «Золоте перо Росії», і, мабуть, лауреат недарма: треба вміти писати так, щоб не тільки написати дві книжки про Путіна, але й врешті стати головним редактором журналу «Русскій піонєр», у якому тепер прем’єр Путін пише свої статті, змагаючись із «блоґером» Медведєвим.
Колись завідувач ідеологією ЦК КПРС Суслов так пояснював відміну сатири від гумору: «Гумор – це та сама сатира, але у якій відчувається любов до того, кого критикуєш».
Російська журналістика чітко поділяється на дві частини: ті, хто у пулі, і ті, хто, власне, і є журналістами. Здавалося б, відміна маленька, але принципова: якщо любиш або вдаєш, що любиш лідера, то зраджуєш професію.
Якщо не ставиш на прес-конференції принципових запитань, то навряд чи в тебе будуть неприємності, але якщо тебе колись викинуть із пулу, навряд чи хтось тебе підтримає.
Журналісти підтримують журналістів, а пропагандисти з журналістськими посвідченнями і бутербродами від президентського пулу навряд чи можуть на це розраховувати.
(Москва – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
