Під час комуністичної диктатури 264 тисячі громадян Чехословаччини були засуджені у сфабрикованих політичних процесах. 248 із них засудили до смерті й стратили. Підраховано, що майже 8 тисяч померли у комуністичних тюрмах і таборах. Щонайменше 240 тисяч чехословаків були змушені залишили країну. Це була еліта нації, брак якої відчуваємо й сьогодні.
Близько 320 громадян загинули на кордонах країни при спробі утекти до «вільного світу». Сто з них згоріли на електричному дроті «залізної завіси». Після придушення танками «Празької весни» 1968 року – 113 людей були розстріляні. У комуністичних тюрмах вмирали або не народжувалися немовлята, бо під час так званого пролетарського режиму до тюремного ув'язнення засуджували вагітних жінок, а їхні діти були «небажаними».
Було знищено щонайменше дві тисячі сімейних господарств: ферми захопили, розграбували, а сім’ї змусили переїхати в інше місце. Комуністи розігнали священиків і привласнили майно церкви та релігійних орденів. Комуністи організували та провели викрадення і вбивства політичних супротивників як у самій Чехословаччині, так і за кордоном. У 1970-х і 1980-х роках комуністичний режим підтримував міжнародний тероризм із метою дестабілізації ситуації в західних демократичних країнах.
Політичним опонентам режиму перекривали можливість займатися професійною діяльністю. Члени їхніх сімей не мали доступу до вищої освіти. Свобода вираження думок, свобода зібрань та свобода пересування були знехтувані. Людей позбавляли можливості займати і виборні посади, бо реальних виборів не відбувалося. Будь-яка політична діяльність заборонялася.
Спотворення свідомості
Назвавши прямі жертви тоталітарного режиму, мушу сказати, що наймасовішим злочином була ізоляція. Комуністи відрізали всіх нас,15 мільйонів осіб, від навколишнього світу. Понад 40 років ми були сховані у «герметичних парниках», де над нами проводили жахливі експерименти. Ми не могли виїхати. Ми були позбавлені інформації про те, що відбувається у нормальному демократичному світі.
Наші мізки постійно перебували під шквалом щоденної ідіотської пропаганди. Школи та університети були ізольовані від глобальної академічної спільноти. Західні викладачі не приїжджали; західних підручників та наукових журналів теж ніхто не бачив; західні газети та журнали конфісковувалися. Літературу, кіно, образотворче мистецтво, музику й театр – гнітила цензура. Режим глушив усі західні радіостанції, навіть ті, де звучала лише музика. Це була абсолютна, повна ізоляція.
За 40 років комуністи зруйнували країну. Вони зруйнували економіку, навколишнє середовище і суспільство в цілому. Власне, суспільство й постраждало найбільше. Режим знищив чеські та словацькі еліти. Те, що не вдалося зробити нацистам, комуністи довершили.
Всього лише за 40 років комуністи знищили правову систему, законодавчу владу, правову державу. Вони витерли поняття правового мислення з нашої свідомості. Ми втратили звичку брати на себе відповідальність за наше життя й самостійно вирішувати, бо вони «знали краще за нас», що нам робити, а тих, хто проявляв ініціативу, карали.
За ці 40 років наші народи забули, що таке свобода і демократія. Правда, ми прагнули до свободи, виношували ідеї свободи. Але коли ми звільнилися з нашої клітки, то виявилося, що ми розучилися рухатися в умовах свободи. Навіть через 20 років частина нас все ще не може цього робити і, не виключено, ніколи вже не навчиться.
Революції мають переможених
У 1989 році ми отримали шанс і скористалися ним непогано. Ми стали частиною великого світу. Наші діти ростуть в умовах демократії. Вони можуть подорожувати і вчитися за кордоном. Вони говорять багатьма мовами, а відтак мають ключі до інших світів. Проте не все так добре.
Можна довго говорити про розчарування від зради у 1990-х так званої «еліти 68», про владну спадковість комуністичної номенклатури, про мільярди крон, вкрадених або розтрачених капітанами промисловості. Можна говорити й про приховані банківські рахунки політичних партій, про мафію, що пустила свої метастази в поліції, правовій системі й політиці. Однак уже немає ніякого сенсу говорити про ці речі. Адже впродовж 20 років наші засоби масової інформації переповнені цими повідомленнями, хоча нічого не було реально зроблено, щоб протидіяти цим явищам.
Краще спробувати зрозуміти, чому все так? Я був одним із лідерів студентського руху в 1989 році. Це був час, коли стало зрозуміло, що крах комунізму в Чехословаччині невідворотний. Нас просили припинити страйк уже 24 листопада, коли Політбюро пішло у відставку. Але ми не хотіли комуністів – ми хотіли Гавела. І ми продовжили страйк аж до обрання його президентом. Для нас Вацлав Гавел був гарантією того, що будуть вільні вибори й реальна демократія.
Ми страйкували справді довго, але тепер мені здається, що недостатньо довго. Бо тепер, через 20 років, для мене стало очевидним, що не ми тоді виграли – виграли комуністи. Вони й досі залишаються комуністами і будуть комуністами вічно, як би не перефарбовувалися у різні кольори. І ми, ми самі, ще не змогли викорінити комуністичний стиль мислення з наших голів.
Після 20 років мені тепер видається, що ми – студенти і весь Громадянський Форум, і громадський рух спротиву – навіть коли ми були в опозиції, лише грали ролі по написаному кимось іншим сценарію.
У справжній революції (навіть безкровній) завжди є переможці і є переможені. І переможці, звичайно, поводяться як переможці.
Ми мали б сказати: «Ми взяли владу в свої руки й беремо на себе відповідальність! Ми заявляємо, що комуністична диктатура незаконна! Ми встановлюємо демократичну правову систему. Ми беремо на себе зобов'язання судити і покарати тих, хто служив диктатурі й чиї злочини будуть доведені».
Але цього не сталося. Замість того, демократи сіли з колишніми злочинцями у парламенті, в уряді, і в університетах.
Напівприватні й державні компанії заражені колишніми агентами комуністичної таємної поліції й колишніми комуністичними бюрократами. І ми намагаємося будувати демократію і ринкову економіку разом із цими «реформованими товаришами»?!
Декомунізація – глобальна європейська проблема
Сучасна історія переконує, що я маю рацію. Приміром, переобрання Клауса президентом у лютому 2008 року.
Його перемога була забезпечена за допомогою жорстокого тиску на законодавців, маніпуляцій, і, можливо, навіть хабарництва. Засоби масової інформації в той час говорили про суми у мільйони крон, але навіть якщо нікого не зловили за руку, ми бачили достатньо. Законодавці отримували кулі в анонімних конвертах і, звичайно ж, поліція не дізналася, хто послав їх. Під час першого туру журналісти за допомогою направленого мікрофона записали розмову міністра внутрішніх справ та Клауса, і за це їм пригрозили, що «хтось піде до в'язниці». Тому вже нікого не здивувало, коли такі мікрофони заборонили використовувати в наступних турах виборів.
Клаус сьогодні у президентському замку не тому, що він кращий з нас. Він там тому, що ми не проявили належної мужності. Дехто якось швидко захворів, декого запросили на бесіду за обідом, а декому непрямо погрожували в'язницею. У будь-якій нормальній країні такі вибори були б оголошені неконституційними і скасували. Але ж ми не протестували. Собака гавкає, а караван іде, як кажуть.
Я став сенатором у 2002 році і за шість років спробував втілити щось із того, на що ми сподівалися 20 років тому. Я намагався пролити світло на діяльність комуністів і відділити їх від державотворення. Я намагався створити моральну атмосферу для створення справжньої демократії. В остаточному підсумку це мало б означати повне очищення трьох стовпів демократії – державного управління, місцевого самоврядування й системи правосуддя – від колишніх і нинішніх комуністів та їхнього впливу.
У своєму заключному виступі у Сенаті 30 жовтня 2008 я відзначив те, що вдалося зробити. Сенат ухвалив закон, що гарантує високу відзнаку тим хоробрим чехам і словакам, хто відмовлявся працювати на комуністичний режим і хто брав в руки зброю проти комуністів.
Розпочав працювати Інститут з вивчення тоталітарних режимів. Протягом мого терміну верхня палата ухвалила постанову про заборону заохочення комунізму на тих самих умовах, на яких заборонена пропаганда нацизму.
Сенат організував конференцію під назвою «Сумління Європи і комунізм», у якій взяли участь експерти з різних країн Європи. Вони підготували Празьку декларацію, вимагаючи, щоб комунізм засудили на загальноєвропейському рівні так само, як нацизм. Це був дуже важливий момент, він засвідчив, що політики почали розуміти, що декомунізація – це не просто питання для чехів, поляків, угорців, румунів, це глобальна європейська проблема.
Я пишаюся тим, що нарешті вдалося винести тему декомунізації на серйозне громадське й політичне обговорення.
Я почав цю статтю з перераховування злочинів, скоєних комуністами за 40 років їхнього правління у Чехословаччині. Але за 20 років після падіння комунізму, лише 173 особи були звинувачені у скоєнні цих злочинів. Сімдесят чотири отримали офіційне звинувачення, їхні справи передали до суду. Двадцять двоє з них отримали умовні вироки. І тільки 8 осіб, які чинили ці незліченні злочини, були засуджені й відправлені до в'язниці.
Я не шкодую про те, що було. Але мої 20 років політичної діяльності переконали мене: нам доведеться ще чекати, щоб збулися мрії 1989 року, щоб ми побудували нормальну функціональну демократію. Мені здається, що на це піде ще 20 років. Деякі з нас навіть доживуть до цього. Але багато хто вважає, що так гаряче, як у 1989 році, більше не буде.
(Прага)
Мартін Мейстрік, лідер студентського руху під час «Оксамитової революції» 1989 року, член чеського Сенату з 2002 по 2008 рік.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Близько 320 громадян загинули на кордонах країни при спробі утекти до «вільного світу». Сто з них згоріли на електричному дроті «залізної завіси». Після придушення танками «Празької весни» 1968 року – 113 людей були розстріляні. У комуністичних тюрмах вмирали або не народжувалися немовлята, бо під час так званого пролетарського режиму до тюремного ув'язнення засуджували вагітних жінок, а їхні діти були «небажаними».
Було знищено щонайменше дві тисячі сімейних господарств: ферми захопили, розграбували, а сім’ї змусили переїхати в інше місце. Комуністи розігнали священиків і привласнили майно церкви та релігійних орденів. Комуністи організували та провели викрадення і вбивства політичних супротивників як у самій Чехословаччині, так і за кордоном. У 1970-х і 1980-х роках комуністичний режим підтримував міжнародний тероризм із метою дестабілізації ситуації в західних демократичних країнах.
Політичним опонентам режиму перекривали можливість займатися професійною діяльністю. Члени їхніх сімей не мали доступу до вищої освіти. Свобода вираження думок, свобода зібрань та свобода пересування були знехтувані. Людей позбавляли можливості займати і виборні посади, бо реальних виборів не відбувалося. Будь-яка політична діяльність заборонялася.
Спотворення свідомості
Назвавши прямі жертви тоталітарного режиму, мушу сказати, що наймасовішим злочином була ізоляція. Комуністи відрізали всіх нас,15 мільйонів осіб, від навколишнього світу. Понад 40 років ми були сховані у «герметичних парниках», де над нами проводили жахливі експерименти. Ми не могли виїхати. Ми були позбавлені інформації про те, що відбувається у нормальному демократичному світі.
Наші мізки постійно перебували під шквалом щоденної ідіотської пропаганди. Школи та університети були ізольовані від глобальної академічної спільноти. Західні викладачі не приїжджали; західних підручників та наукових журналів теж ніхто не бачив; західні газети та журнали конфісковувалися. Літературу, кіно, образотворче мистецтво, музику й театр – гнітила цензура. Режим глушив усі західні радіостанції, навіть ті, де звучала лише музика. Це була абсолютна, повна ізоляція.
За 40 років комуністи зруйнували країну. Вони зруйнували економіку, навколишнє середовище і суспільство в цілому. Власне, суспільство й постраждало найбільше. Режим знищив чеські та словацькі еліти. Те, що не вдалося зробити нацистам, комуністи довершили.
Всього лише за 40 років комуністи знищили правову систему, законодавчу владу, правову державу. Вони витерли поняття правового мислення з нашої свідомості. Ми втратили звичку брати на себе відповідальність за наше життя й самостійно вирішувати, бо вони «знали краще за нас», що нам робити, а тих, хто проявляв ініціативу, карали.
За ці 40 років наші народи забули, що таке свобода і демократія. Правда, ми прагнули до свободи, виношували ідеї свободи. Але коли ми звільнилися з нашої клітки, то виявилося, що ми розучилися рухатися в умовах свободи. Навіть через 20 років частина нас все ще не може цього робити і, не виключено, ніколи вже не навчиться.
Революції мають переможених
У 1989 році ми отримали шанс і скористалися ним непогано. Ми стали частиною великого світу. Наші діти ростуть в умовах демократії. Вони можуть подорожувати і вчитися за кордоном. Вони говорять багатьма мовами, а відтак мають ключі до інших світів. Проте не все так добре.
Можна довго говорити про розчарування від зради у 1990-х так званої «еліти 68», про владну спадковість комуністичної номенклатури, про мільярди крон, вкрадених або розтрачених капітанами промисловості. Можна говорити й про приховані банківські рахунки політичних партій, про мафію, що пустила свої метастази в поліції, правовій системі й політиці. Однак уже немає ніякого сенсу говорити про ці речі. Адже впродовж 20 років наші засоби масової інформації переповнені цими повідомленнями, хоча нічого не було реально зроблено, щоб протидіяти цим явищам.
Краще спробувати зрозуміти, чому все так? Я був одним із лідерів студентського руху в 1989 році. Це був час, коли стало зрозуміло, що крах комунізму в Чехословаччині невідворотний. Нас просили припинити страйк уже 24 листопада, коли Політбюро пішло у відставку. Але ми не хотіли комуністів – ми хотіли Гавела. І ми продовжили страйк аж до обрання його президентом. Для нас Вацлав Гавел був гарантією того, що будуть вільні вибори й реальна демократія.
Ми страйкували справді довго, але тепер мені здається, що недостатньо довго. Бо тепер, через 20 років, для мене стало очевидним, що не ми тоді виграли – виграли комуністи. Вони й досі залишаються комуністами і будуть комуністами вічно, як би не перефарбовувалися у різні кольори. І ми, ми самі, ще не змогли викорінити комуністичний стиль мислення з наших голів.
Після 20 років мені тепер видається, що ми – студенти і весь Громадянський Форум, і громадський рух спротиву – навіть коли ми були в опозиції, лише грали ролі по написаному кимось іншим сценарію.
У справжній революції (навіть безкровній) завжди є переможці і є переможені. І переможці, звичайно, поводяться як переможці.
Ми мали б сказати: «Ми взяли владу в свої руки й беремо на себе відповідальність! Ми заявляємо, що комуністична диктатура незаконна! Ми встановлюємо демократичну правову систему. Ми беремо на себе зобов'язання судити і покарати тих, хто служив диктатурі й чиї злочини будуть доведені».
Але цього не сталося. Замість того, демократи сіли з колишніми злочинцями у парламенті, в уряді, і в університетах.
Напівприватні й державні компанії заражені колишніми агентами комуністичної таємної поліції й колишніми комуністичними бюрократами. І ми намагаємося будувати демократію і ринкову економіку разом із цими «реформованими товаришами»?!
Декомунізація – глобальна європейська проблема
Сучасна історія переконує, що я маю рацію. Приміром, переобрання Клауса президентом у лютому 2008 року.
Його перемога була забезпечена за допомогою жорстокого тиску на законодавців, маніпуляцій, і, можливо, навіть хабарництва. Засоби масової інформації в той час говорили про суми у мільйони крон, але навіть якщо нікого не зловили за руку, ми бачили достатньо. Законодавці отримували кулі в анонімних конвертах і, звичайно ж, поліція не дізналася, хто послав їх. Під час першого туру журналісти за допомогою направленого мікрофона записали розмову міністра внутрішніх справ та Клауса, і за це їм пригрозили, що «хтось піде до в'язниці». Тому вже нікого не здивувало, коли такі мікрофони заборонили використовувати в наступних турах виборів.
Клаус сьогодні у президентському замку не тому, що він кращий з нас. Він там тому, що ми не проявили належної мужності. Дехто якось швидко захворів, декого запросили на бесіду за обідом, а декому непрямо погрожували в'язницею. У будь-якій нормальній країні такі вибори були б оголошені неконституційними і скасували. Але ж ми не протестували. Собака гавкає, а караван іде, як кажуть.
Я став сенатором у 2002 році і за шість років спробував втілити щось із того, на що ми сподівалися 20 років тому. Я намагався пролити світло на діяльність комуністів і відділити їх від державотворення. Я намагався створити моральну атмосферу для створення справжньої демократії. В остаточному підсумку це мало б означати повне очищення трьох стовпів демократії – державного управління, місцевого самоврядування й системи правосуддя – від колишніх і нинішніх комуністів та їхнього впливу.
У своєму заключному виступі у Сенаті 30 жовтня 2008 я відзначив те, що вдалося зробити. Сенат ухвалив закон, що гарантує високу відзнаку тим хоробрим чехам і словакам, хто відмовлявся працювати на комуністичний режим і хто брав в руки зброю проти комуністів.
Розпочав працювати Інститут з вивчення тоталітарних режимів. Протягом мого терміну верхня палата ухвалила постанову про заборону заохочення комунізму на тих самих умовах, на яких заборонена пропаганда нацизму.
Сенат організував конференцію під назвою «Сумління Європи і комунізм», у якій взяли участь експерти з різних країн Європи. Вони підготували Празьку декларацію, вимагаючи, щоб комунізм засудили на загальноєвропейському рівні так само, як нацизм. Це був дуже важливий момент, він засвідчив, що політики почали розуміти, що декомунізація – це не просто питання для чехів, поляків, угорців, румунів, це глобальна європейська проблема.
Я пишаюся тим, що нарешті вдалося винести тему декомунізації на серйозне громадське й політичне обговорення.
Я почав цю статтю з перераховування злочинів, скоєних комуністами за 40 років їхнього правління у Чехословаччині. Але за 20 років після падіння комунізму, лише 173 особи були звинувачені у скоєнні цих злочинів. Сімдесят чотири отримали офіційне звинувачення, їхні справи передали до суду. Двадцять двоє з них отримали умовні вироки. І тільки 8 осіб, які чинили ці незліченні злочини, були засуджені й відправлені до в'язниці.
Я не шкодую про те, що було. Але мої 20 років політичної діяльності переконали мене: нам доведеться ще чекати, щоб збулися мрії 1989 року, щоб ми побудували нормальну функціональну демократію. Мені здається, що на це піде ще 20 років. Деякі з нас навіть доживуть до цього. Але багато хто вважає, що так гаряче, як у 1989 році, більше не буде.
(Прага)
Мартін Мейстрік, лідер студентського руху під час «Оксамитової революції» 1989 року, член чеського Сенату з 2002 по 2008 рік.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.