Вже не вперше цей реквізит ( шкапину) витягнули депутати-комуністи. 9 червня 2009 року на засіданні Верховної Ради вони вкотре підняли питання про надання російській мові в Україні статусу другої державної мови. Стара пісня борців за щасливе минуле в парламенті України не пройшла. Не підтримали провокацію комуністів навіть депутати-регіонали.
Але який «збіг обставин»! Того самого дня представник МЗС Російської Федерації Андрій Нестеренко на прес-конференції у Москві домагався від верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин Кнута Воллебека дати оцінку «дискримінаційним діям» української влади щодо російської мови і так званого «російськомовного населення» в Україні.
Школа Путіна і її результати
Відомо, що нинішній прем’єр-міністр Росії Володимир Путін цілком свідомо, добровільно і з великим запалом пішов навчатися до школи спадкоємців ЧК Фелікса Дзержинського, щоб стати борцем на «невидимому фронті». Чого його там вчили про Україну, достеменно невідомо, але можна скласти собі уяву, наприклад, на основі щоденникових записів колишнього першого секретаря ЦК КП України Петра Шелеста. У другому, доповненому виданні своїх спогадів і щоденників (Київ 2004) Шелест написав про засідання Президії ЦК КПРС, що відбулося у Москві на початку вересня 1965 року. Головний ідеолог комуністичного демонізму Суслов відкрито заявив, що «на Україні далеко не все гаразд – уся Україна говорить українською мовою!» Його підтримав секретар ЦК КПРС Демичев: «А Шевченко в них кумир!» Звертаючись до Шелеста, він продовжував: «У вас він кумир молоді! У Шевченка там квіти завжди, щорічно вінки приносять». Суслов додав: «У вас вивіски всі українською мовою. Що це таке? Взагалі там, у вас на Україні чимало проявів націоналізму!» Суслова знову доповнив Демичев: український націоналізм проявляється «в тому, що багато говорять українською мовою, і в тому, що Шевченка надмірно шанують».
Ось погляди кремлівської шовіністичної вовчої зграї, яка медоточивими устами для «совєтськова чєловєка» горлала про «дружбу народів», про «вільну (Україну) серед вільних республік СРСР» і водночас демонструвала зоологічну ненависть до української мови, до Тараса Шевченка. Можна уявити собі, як ці чи подібні погляди кремлівської верхівки втовкмачували учням школи КГБ, зокрема в 1970-ті роки, в апогей брежнєвщини – сусло-андропії, коли в цьому елітному закладі навчався Володимир Путін.
Не так давно президент, а нині чинний прем'єр-міністр Російської Федерації, винахідник «суверенної демократії», потрактував реальне існування Держави Україна як якесь «непорозуміння» в результаті, за його ж словами, найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття – розпаду СРСР. Два роки тому Володимир Путін у Бухаресті силкувався переконати свого колегу, екс-президента США Джорджа Буша, що Україна– це щось на зразок бастарда, який існує завдяки «подарованим» йому територіям від Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії та найбільше, річ ясна, – від Росії. Під час бухарестської розмови з Бушем Путін «заплутався» в цифрах щодо кількості росіян в Україні. Замість сказати 17 відсотків, навіював американському колезі переконання, що йдеться про 17 мільйонів росіян. У Криму Путін нарахував 90 відсотків росіян, замість реальних 58 відсотків. Відомим є також висновок Володимира Путіна після прочитання ним спогадів царського генерала Денікіна, котрий міркував «про велику та Малу Росію, Україну». Свої враження, як повідомляв сайт «Українська правда» (29 травня 2009 року), Путін висловив відкрито: «Нікому не повинно бути дозволено втручатися у відносини між нами, це завжди було справою самої Росії». Україна – значить «мала Росія», сказати б, «невід’ємна» частина сучасної Росії. Якщо далі йти за цією логікою, то й українська мова є лише «нарєчієм» могутнього російського «язика пабєди». Чи не є це уроки про Україну, засвоєні у школі КГБ за часів брежнєвщини –сусло-андропії?
Прелюдія до боротьби на мовному фронті
Повернімося до українського передвиборного спектаклю. Наприкінці минулого місяця уряд України схвалив постанову про використання лише української мови у державних і комунальних загальноосвітніх закладах у робочий час. Здавалося б, що тут незвичного чи ненормального, адже державною мовою в Україні є українська мова, нею слід послуговуватися насамперед у державних закладах. Не вникаючи в юридичні тонкощі компетенції уряду (у сфері мови), зауважимо, що з приводу згаданої постанови не забарилася реакція представників Партії регіонів та її лідера – кандидата в президенти Віктора Януковича.
Один із чільних представників Партії регіонів, народний депутат України Олександр Єфремов заявив, що уряд, порушуючи Конституцію, забороняє вчителям розмовляти на перервах тією мовою, якою вони думають, і що «такого приниження» не допускають у жодній країні. Варто б деяким запопадливим українським нардепам, борцям за могутність російської мови в Україні, поцікавитися, як дають собі раду з таким «приниженням», наприклад, у Франції.
У сусідній Словаччині від 1 вересня цього року почав діяти новелізований закон про державну мову. Закон викликав у пресі бурхливу дискусію, оскільки деякі його положення нечіткі. Розпливчастим є, наприклад, положення про те, чи культурні товариства нацменшин у Словаччині повинні вести свої засідання словацькою мовою. (Це, звісно, не загрожує товариствам нацменшин в Україні). Викликало обурення у словацьких ЗМІ й те, що міністерство шкільництва Словацької Республіки за неправильне використання державної мови може карати винуватців аж на суму до п’яти тисяч євро. Закон справді недолугий, але його мета – захищати державну мову. Є ще інший бік медалі молодої самостійної держави Словаччина, 10 відсотків населення якої становить угорська нацменшина. У попередньому уряді прем’єра Мікулаша Дзурінди працювали міністри з Партії мадярської коаліції (SMK). У парламенті сиділо кільканадцять депутатів-мадярів. Жоден із них ніколи (!) не виступав у парламенті своєю рідною угорською мовою, всі послуговувалися державною словацькою мовою. І це при тому, що до 1918 року мадяри називали Словаччину не інакше як «верхня земля» Угорщини. Може, це приклад для наслідування «російськобалакаючим» депутатам Верховної Ради України?
Сам лідер Партії регіонів Віктор Янукович, реагуючи на постанову уряду заявив, що в разі його обрання Президентом в Україні не буде домінування однієї мови, що і «родная речь», і «рідна мова» однаково шануватимуться й матимуть рівні права. Це, власне, один із піар-реквізитів Партії регіонів ще з часів сєвєродонєцкого спектаклю: «Два языка – один народ». Навряд чи під таким гаслом, нехтуючи Конституцією, кандидат у президенти Віктор Янукович, як він заявив, «об’єднає» українське суспільство (novynar.com.ua, 25.10.2009).
А чому б не об’єднувати на базі есперанто?
У зв’язку із заявами чільних політиків Партії регіонів із південного-сходу України варто нагадати про те, як у Донецьку, що свого часу пишався «поетичною» назвою Сталіно, 79 років тому було висунуто пропозицію запровадити в школах України штучну міжнародну мову есперанто. Написав про це тодішній Нарком освіти Української РСР Микола Скрипник. У травні 1930 року він виступав на зборах Сталінського (Донецького) культактиву. Серед отриманих записок-запитань було і таке: як дивиться Нарком освіти на міжнародну мову есперанто і чому її не запроваджують у шкільні програми?
Згодом Микола Скрипник занотує: «У мене був представник Сталінського бюро есперантистів, і мій помічник тов. Ерстенюк, що володіє багатьма мовами, в тому числі й есперанто, звернувся до представника бюро есперантистів мовою есперанто. Виявилося, що він по-есперантськи не говорить, він і по-українськи не говорить, а виключно тільки по-російськи... але вимагав запровадження по всіх школах обов’язкової есперантизації. Ця есперантизація, – підсумував Скрипник, – йде проти українізації». Ось, який оригінальний і хитрий підхід був знайдений у Сталіно-Донецьку 1930 року, щоб перешкоджати українізації України.
Подібне можна сказати про сучасних борців за «рівноправність» російської мови з державною – українською. Приголомшливим є те, що цих політиків абсолютно не цікавлять наслідки брутальних утисків, заборон української мови в Російській імперії та цілеспрямована русифікація Української РСР за часів Брежнєва-Суслова в СРСР.
Нове мислення в Таджикистані
У липні цього року президент Таджикистану Емомалі Рахмон закликав до швидкого ухвалення закону про зміцнення ролі у республіці таджицької мови. За його словами, новий закон про роль державної мови, над проектом якого працюють фахівці республіки, має бути розроблений з урахуванням сучасних вимог державного управління і з метою підвищення національної самосвідомості й патріотизму таджицького народу. «Подібно до інших розвинених і цивілізованих країн, слід дбати про чистоту своєї державної мови». «Про велич нації можна судити, перш за все, з того, наскільки її представники оберігають і поважають свою національну мову», – заявив лідер Таджикистану, повідомило агентство Майдан-інформ (23 липня 2009 року).
Законом від липня 1989 року, державною мовою Таджикистану визнано таджицьку, а мовою міжнаціонального спілкування – російську. Згідно з проектом нового закону, кожен громадянин Таджикистану зобов’язаний знати державну мову.
Звісно, не відомо, як діятиме новий закон про мову в Таджикистані, в результаті якого російська мова мала б втрати свій дотеперішній офіційний статус мови міжнаціонального спілкування. Кажуть, що Схід – це справа тонка... Може, тому з приводу заяви президента Таджикистану офіційна Москва мовчить і не протестує, мовляв, це може довести до «ущємлєнія» прав росіян і «російськомовного» населення Таджикистану. Такі заяви з Москви лунають лише на адресу Києва.
А щодо тих українських політиків і кандидатів на посаду Президента України, які дуже побиваються за надання російській мови статусу другої державної або принаймні визнання її регіональною на Сході й Півдні України, то їх, схоже, взагалі не цікавить минуле України, спокійне й зважене обговорення, наприклад, наслідків нищення української мови в імперіях – Російській та Радянській. Звісно, ця тема багатьом заважає піаритися. Але ж минуле дуже важливе для майбутнього нації, для держави Україна, яку політики прагнуть очолити й нею керувати.
(Словаччина – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Але який «збіг обставин»! Того самого дня представник МЗС Російської Федерації Андрій Нестеренко на прес-конференції у Москві домагався від верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин Кнута Воллебека дати оцінку «дискримінаційним діям» української влади щодо російської мови і так званого «російськомовного населення» в Україні.
Школа Путіна і її результати
Відомо, що нинішній прем’єр-міністр Росії Володимир Путін цілком свідомо, добровільно і з великим запалом пішов навчатися до школи спадкоємців ЧК Фелікса Дзержинського, щоб стати борцем на «невидимому фронті». Чого його там вчили про Україну, достеменно невідомо, але можна скласти собі уяву, наприклад, на основі щоденникових записів колишнього першого секретаря ЦК КП України Петра Шелеста. У другому, доповненому виданні своїх спогадів і щоденників (Київ 2004) Шелест написав про засідання Президії ЦК КПРС, що відбулося у Москві на початку вересня 1965 року. Головний ідеолог комуністичного демонізму Суслов відкрито заявив, що «на Україні далеко не все гаразд – уся Україна говорить українською мовою!» Його підтримав секретар ЦК КПРС Демичев: «А Шевченко в них кумир!» Звертаючись до Шелеста, він продовжував: «У вас він кумир молоді! У Шевченка там квіти завжди, щорічно вінки приносять». Суслов додав: «У вас вивіски всі українською мовою. Що це таке? Взагалі там, у вас на Україні чимало проявів націоналізму!» Суслова знову доповнив Демичев: український націоналізм проявляється «в тому, що багато говорять українською мовою, і в тому, що Шевченка надмірно шанують».
Ось погляди кремлівської шовіністичної вовчої зграї, яка медоточивими устами для «совєтськова чєловєка» горлала про «дружбу народів», про «вільну (Україну) серед вільних республік СРСР» і водночас демонструвала зоологічну ненависть до української мови, до Тараса Шевченка. Можна уявити собі, як ці чи подібні погляди кремлівської верхівки втовкмачували учням школи КГБ, зокрема в 1970-ті роки, в апогей брежнєвщини – сусло-андропії, коли в цьому елітному закладі навчався Володимир Путін.
Не так давно президент, а нині чинний прем'єр-міністр Російської Федерації, винахідник «суверенної демократії», потрактував реальне існування Держави Україна як якесь «непорозуміння» в результаті, за його ж словами, найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття – розпаду СРСР. Два роки тому Володимир Путін у Бухаресті силкувався переконати свого колегу, екс-президента США Джорджа Буша, що Україна– це щось на зразок бастарда, який існує завдяки «подарованим» йому територіям від Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії та найбільше, річ ясна, – від Росії. Під час бухарестської розмови з Бушем Путін «заплутався» в цифрах щодо кількості росіян в Україні. Замість сказати 17 відсотків, навіював американському колезі переконання, що йдеться про 17 мільйонів росіян. У Криму Путін нарахував 90 відсотків росіян, замість реальних 58 відсотків. Відомим є також висновок Володимира Путіна після прочитання ним спогадів царського генерала Денікіна, котрий міркував «про велику та Малу Росію, Україну». Свої враження, як повідомляв сайт «Українська правда» (29 травня 2009 року), Путін висловив відкрито: «Нікому не повинно бути дозволено втручатися у відносини між нами, це завжди було справою самої Росії». Україна – значить «мала Росія», сказати б, «невід’ємна» частина сучасної Росії. Якщо далі йти за цією логікою, то й українська мова є лише «нарєчієм» могутнього російського «язика пабєди». Чи не є це уроки про Україну, засвоєні у школі КГБ за часів брежнєвщини –сусло-андропії?
Прелюдія до боротьби на мовному фронті
Повернімося до українського передвиборного спектаклю. Наприкінці минулого місяця уряд України схвалив постанову про використання лише української мови у державних і комунальних загальноосвітніх закладах у робочий час. Здавалося б, що тут незвичного чи ненормального, адже державною мовою в Україні є українська мова, нею слід послуговуватися насамперед у державних закладах. Не вникаючи в юридичні тонкощі компетенції уряду (у сфері мови), зауважимо, що з приводу згаданої постанови не забарилася реакція представників Партії регіонів та її лідера – кандидата в президенти Віктора Януковича.
Один із чільних представників Партії регіонів, народний депутат України Олександр Єфремов заявив, що уряд, порушуючи Конституцію, забороняє вчителям розмовляти на перервах тією мовою, якою вони думають, і що «такого приниження» не допускають у жодній країні. Варто б деяким запопадливим українським нардепам, борцям за могутність російської мови в Україні, поцікавитися, як дають собі раду з таким «приниженням», наприклад, у Франції.
У сусідній Словаччині від 1 вересня цього року почав діяти новелізований закон про державну мову. Закон викликав у пресі бурхливу дискусію, оскільки деякі його положення нечіткі. Розпливчастим є, наприклад, положення про те, чи культурні товариства нацменшин у Словаччині повинні вести свої засідання словацькою мовою. (Це, звісно, не загрожує товариствам нацменшин в Україні). Викликало обурення у словацьких ЗМІ й те, що міністерство шкільництва Словацької Республіки за неправильне використання державної мови може карати винуватців аж на суму до п’яти тисяч євро. Закон справді недолугий, але його мета – захищати державну мову. Є ще інший бік медалі молодої самостійної держави Словаччина, 10 відсотків населення якої становить угорська нацменшина. У попередньому уряді прем’єра Мікулаша Дзурінди працювали міністри з Партії мадярської коаліції (SMK). У парламенті сиділо кільканадцять депутатів-мадярів. Жоден із них ніколи (!) не виступав у парламенті своєю рідною угорською мовою, всі послуговувалися державною словацькою мовою. І це при тому, що до 1918 року мадяри називали Словаччину не інакше як «верхня земля» Угорщини. Може, це приклад для наслідування «російськобалакаючим» депутатам Верховної Ради України?
Сам лідер Партії регіонів Віктор Янукович, реагуючи на постанову уряду заявив, що в разі його обрання Президентом в Україні не буде домінування однієї мови, що і «родная речь», і «рідна мова» однаково шануватимуться й матимуть рівні права. Це, власне, один із піар-реквізитів Партії регіонів ще з часів сєвєродонєцкого спектаклю: «Два языка – один народ». Навряд чи під таким гаслом, нехтуючи Конституцією, кандидат у президенти Віктор Янукович, як він заявив, «об’єднає» українське суспільство (novynar.com.ua, 25.10.2009).
А чому б не об’єднувати на базі есперанто?
У зв’язку із заявами чільних політиків Партії регіонів із південного-сходу України варто нагадати про те, як у Донецьку, що свого часу пишався «поетичною» назвою Сталіно, 79 років тому було висунуто пропозицію запровадити в школах України штучну міжнародну мову есперанто. Написав про це тодішній Нарком освіти Української РСР Микола Скрипник. У травні 1930 року він виступав на зборах Сталінського (Донецького) культактиву. Серед отриманих записок-запитань було і таке: як дивиться Нарком освіти на міжнародну мову есперанто і чому її не запроваджують у шкільні програми?
Згодом Микола Скрипник занотує: «У мене був представник Сталінського бюро есперантистів, і мій помічник тов. Ерстенюк, що володіє багатьма мовами, в тому числі й есперанто, звернувся до представника бюро есперантистів мовою есперанто. Виявилося, що він по-есперантськи не говорить, він і по-українськи не говорить, а виключно тільки по-російськи... але вимагав запровадження по всіх школах обов’язкової есперантизації. Ця есперантизація, – підсумував Скрипник, – йде проти українізації». Ось, який оригінальний і хитрий підхід був знайдений у Сталіно-Донецьку 1930 року, щоб перешкоджати українізації України.
Подібне можна сказати про сучасних борців за «рівноправність» російської мови з державною – українською. Приголомшливим є те, що цих політиків абсолютно не цікавлять наслідки брутальних утисків, заборон української мови в Російській імперії та цілеспрямована русифікація Української РСР за часів Брежнєва-Суслова в СРСР.
Нове мислення в Таджикистані
У липні цього року президент Таджикистану Емомалі Рахмон закликав до швидкого ухвалення закону про зміцнення ролі у республіці таджицької мови. За його словами, новий закон про роль державної мови, над проектом якого працюють фахівці республіки, має бути розроблений з урахуванням сучасних вимог державного управління і з метою підвищення національної самосвідомості й патріотизму таджицького народу. «Подібно до інших розвинених і цивілізованих країн, слід дбати про чистоту своєї державної мови». «Про велич нації можна судити, перш за все, з того, наскільки її представники оберігають і поважають свою національну мову», – заявив лідер Таджикистану, повідомило агентство Майдан-інформ (23 липня 2009 року).
Законом від липня 1989 року, державною мовою Таджикистану визнано таджицьку, а мовою міжнаціонального спілкування – російську. Згідно з проектом нового закону, кожен громадянин Таджикистану зобов’язаний знати державну мову.
Звісно, не відомо, як діятиме новий закон про мову в Таджикистані, в результаті якого російська мова мала б втрати свій дотеперішній офіційний статус мови міжнаціонального спілкування. Кажуть, що Схід – це справа тонка... Може, тому з приводу заяви президента Таджикистану офіційна Москва мовчить і не протестує, мовляв, це може довести до «ущємлєнія» прав росіян і «російськомовного» населення Таджикистану. Такі заяви з Москви лунають лише на адресу Києва.
А щодо тих українських політиків і кандидатів на посаду Президента України, які дуже побиваються за надання російській мови статусу другої державної або принаймні визнання її регіональною на Сході й Півдні України, то їх, схоже, взагалі не цікавить минуле України, спокійне й зважене обговорення, наприклад, наслідків нищення української мови в імперіях – Російській та Радянській. Звісно, ця тема багатьом заважає піаритися. Але ж минуле дуже важливе для майбутнього нації, для держави Україна, яку політики прагнуть очолити й нею керувати.
(Словаччина – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
