КПРФ – типова російська опозиційна партія. Типовість у тому, що вся опозиційність узгоджується з Кремлем.
Симбіоз російських комуністів і «демократичної» влади народився ще за часи «перебудови»: Михайло Горбачов був невід’ємною частиною Комуністичної партії, а Борис Єльцин та Володимир Путін мріяли, щоб комуністи кудись зникли, але це так і лишилося мрією.
Єльцин мріяв практично: все більше свідоцтв того, що Жиріновський та його ЛДПР – це проект ФСБ тих часів. Необхідно було негайно зменшити небезпечний вплив компартії, що майже виграла президентські вибори 1996 року, коли напередодні голосування рейтинг Єльцина був 2 відсотки, і його вдалося підняти лише майже кримінальним телевізійним «піаром». 24 години на добу, порушуючи усі закони, громадянам роз’яснювали, що Єльцин – це їхнє майбутнє, а лідер комуністів Зюганов – прокляте минуле.
Єльцин вирвав перемогу, але стало зрозуміло, що комуністи – це реальна загроза, а комуністичний електорат, що мріє про «стабільність» та поважає Сталіна, нікуди не зник. Тоді і з’явився Жиріновський. З’явився невідомо звідки, озброєний тими самими комуністичними гаслами «Ми за русскіх, ми за бєдних!», із тими самими ідеями фантастичного щастя для простого народу, але одночасно з шаленою критикою комуністів, звинуваченнями їх в усіх смертних гріхах.
Проект «ЛДПР» виправдав себе лише наполовину: голоси від комуністів він відібрав лише частково, а сам Жиріновський поступово перетворився з інструмента на суб’єкт – він став самостійною політичною фігурою.
Однак повністю лояльною щодо влади. Так само, як і комуністи, що на будь-яких виборах вічно другі, але розуміють: влада – майстер фальсифікацій, і якщо продиратися на перші позиції і бути надто галасливими й принциповими, то зверху «напишуть» так, що опинишся не в Думі, а на вулиці – що, власне, і сталося з усією іншою опозицією.
А відтак комуністи вибрали собі роль такої «опозиції», яка існувала в колишній Східній Німеччині – як відомо, партій там було вдосталь, але керувала одна, на чолі з Гонекером. Зюганова це влаштовує: можна виходити на трибуну і заявляти про «антинародний режим». Однак під час голосування комуністи вкрай уважні: у важливих для влади питаннях вони ніколи не помиляються і голосують тільки так, як бажає Кремль. За це їх інколи пускають на телебачення.
У пошуках нового обличчя
Про те, що комуністам треба шукати якесь нове обличчя, мова йде давно. Але вони розуміють, що їхній електорат – здебільшого літні люди, що цінують саме їхню незмінність. Так що похмурий, вічно невдоволений Зюганов із його стандартними фразами, що «Чубайс пограбував Росію», та про нинішній «кривавий антинародний режим» – це своєрідне «ретро», що і тримає комуністів на поверхні.
Однак вічною метою комуністів було утворити якийсь молодіжний рух. Це давало шанс показати, що партію підтримують не тільки пенсіонери.
Але тут були дві проблеми: з одного боку, у Кремля вже є молодіжні угруповання на кшталт «Наших», а з іншого, є пробільшовицькі молодіжні угруповання, такі, як «націонал-більшовики» Едуарда Лімонова, які, зрозуміло, не тільки не підкоряються компартії, але відверто ненавидять її. Є ще нюанс: Кремль украй уважно стежить за молоддю, адже саме «кольорові революції» за її участю і призвели до історичного розколу у стосунках між Росією та Україною або Грузією.
Була і ще одна проблема – ідеологічна: а що, власне, ота комуністична молодь буде робити, адже усі місця зайняті – патріотизм і «антиамериканізм» у «Наших», а щось інше на телебаченні не покажуть, тому що Кремлеві необхідне саме перше.
Тоді було вирішено йти випробуваним шляхом, але так, щоб одночасно і на телебаченні показали, і щоб вразити масштабом.
І ось КПРФ анонсує утворення нової молодіжної організації «Покоління перемоги», яке серед своїх перших ініціатив має подавати до Страсбурзького суду зі звинуваченням проти Парламентської асамблеї ОБСЄ на неймовірну суму – у 27 трильйонів євро.
Друга мета – притягти до суду журналіста Олександра Подрабінека, до карної відповідальності «за екстремізм».
Лідер «переможців», комуніст Олександр Корнієнко розповів, що Страсбурзький суд, на його думку, має скасувати резолюцію Асамблеї, що прирівняла «сталінізм» до «фашизму», а така велетенська сума йде від 27 мільйонів загиблих радянських громадян у Другій Світовій війні.
Щодо правозахисника Подрабінека, історія якого широко відома і який запропонував у своїй публікації запитати «ветеранів», що саме вони робили за часи Сталіна – будували країну чи служили охоронцями у сталінських таборах, – то він, на думку комуністів, «має відповісти за образу ветеранів, що перемогли фашизм».
Ініціативи «переможців» не потребують серйозного аналізу – Європа просто знову посміється над «дикою Росією», а кампанію проти журналіста Подрабінека вже засудив навіть Путін.
Ясно, що «Покоління переможців», про яке скоро забудуть і яке утворене лише для того, щоб для піару вкотре зіграти на звичних клавішах протистояння Заходові та підняти хвилю обурення пенсіонерів проти лібералів, не має ніяких перспектив – Кремль не дасть переманювати молодь. Окрім того, у комуністів просто бракує грошей на молодіжний рух федерального масштабу.
Однак уся ця історія, власне, не про «Покоління переможців», а про Компартію Росії, про її креативність та про її майбутнє.
Є відомий анекдот радянських часів: що б не випускала радянська промисловість, у неї виходить лише одне: автомат Калашникова.
Так і російські комуністи – усі їхні починання не йдуть далі звичної пропаганди.
А відтак вони навряд чи полишать звичне місце «вічно других».
(Москва – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Симбіоз російських комуністів і «демократичної» влади народився ще за часи «перебудови»: Михайло Горбачов був невід’ємною частиною Комуністичної партії, а Борис Єльцин та Володимир Путін мріяли, щоб комуністи кудись зникли, але це так і лишилося мрією.
Єльцин мріяв практично: все більше свідоцтв того, що Жиріновський та його ЛДПР – це проект ФСБ тих часів. Необхідно було негайно зменшити небезпечний вплив компартії, що майже виграла президентські вибори 1996 року, коли напередодні голосування рейтинг Єльцина був 2 відсотки, і його вдалося підняти лише майже кримінальним телевізійним «піаром». 24 години на добу, порушуючи усі закони, громадянам роз’яснювали, що Єльцин – це їхнє майбутнє, а лідер комуністів Зюганов – прокляте минуле.
Єльцин вирвав перемогу, але стало зрозуміло, що комуністи – це реальна загроза, а комуністичний електорат, що мріє про «стабільність» та поважає Сталіна, нікуди не зник. Тоді і з’явився Жиріновський. З’явився невідомо звідки, озброєний тими самими комуністичними гаслами «Ми за русскіх, ми за бєдних!», із тими самими ідеями фантастичного щастя для простого народу, але одночасно з шаленою критикою комуністів, звинуваченнями їх в усіх смертних гріхах.
Проект «ЛДПР» виправдав себе лише наполовину: голоси від комуністів він відібрав лише частково, а сам Жиріновський поступово перетворився з інструмента на суб’єкт – він став самостійною політичною фігурою.
Однак повністю лояльною щодо влади. Так само, як і комуністи, що на будь-яких виборах вічно другі, але розуміють: влада – майстер фальсифікацій, і якщо продиратися на перші позиції і бути надто галасливими й принциповими, то зверху «напишуть» так, що опинишся не в Думі, а на вулиці – що, власне, і сталося з усією іншою опозицією.
А відтак комуністи вибрали собі роль такої «опозиції», яка існувала в колишній Східній Німеччині – як відомо, партій там було вдосталь, але керувала одна, на чолі з Гонекером. Зюганова це влаштовує: можна виходити на трибуну і заявляти про «антинародний режим». Однак під час голосування комуністи вкрай уважні: у важливих для влади питаннях вони ніколи не помиляються і голосують тільки так, як бажає Кремль. За це їх інколи пускають на телебачення.
У пошуках нового обличчя
Про те, що комуністам треба шукати якесь нове обличчя, мова йде давно. Але вони розуміють, що їхній електорат – здебільшого літні люди, що цінують саме їхню незмінність. Так що похмурий, вічно невдоволений Зюганов із його стандартними фразами, що «Чубайс пограбував Росію», та про нинішній «кривавий антинародний режим» – це своєрідне «ретро», що і тримає комуністів на поверхні.
Однак вічною метою комуністів було утворити якийсь молодіжний рух. Це давало шанс показати, що партію підтримують не тільки пенсіонери.
Але тут були дві проблеми: з одного боку, у Кремля вже є молодіжні угруповання на кшталт «Наших», а з іншого, є пробільшовицькі молодіжні угруповання, такі, як «націонал-більшовики» Едуарда Лімонова, які, зрозуміло, не тільки не підкоряються компартії, але відверто ненавидять її. Є ще нюанс: Кремль украй уважно стежить за молоддю, адже саме «кольорові революції» за її участю і призвели до історичного розколу у стосунках між Росією та Україною або Грузією.
Була і ще одна проблема – ідеологічна: а що, власне, ота комуністична молодь буде робити, адже усі місця зайняті – патріотизм і «антиамериканізм» у «Наших», а щось інше на телебаченні не покажуть, тому що Кремлеві необхідне саме перше.
Тоді було вирішено йти випробуваним шляхом, але так, щоб одночасно і на телебаченні показали, і щоб вразити масштабом.
І ось КПРФ анонсує утворення нової молодіжної організації «Покоління перемоги», яке серед своїх перших ініціатив має подавати до Страсбурзького суду зі звинуваченням проти Парламентської асамблеї ОБСЄ на неймовірну суму – у 27 трильйонів євро.
Друга мета – притягти до суду журналіста Олександра Подрабінека, до карної відповідальності «за екстремізм».
Лідер «переможців», комуніст Олександр Корнієнко розповів, що Страсбурзький суд, на його думку, має скасувати резолюцію Асамблеї, що прирівняла «сталінізм» до «фашизму», а така велетенська сума йде від 27 мільйонів загиблих радянських громадян у Другій Світовій війні.
Щодо правозахисника Подрабінека, історія якого широко відома і який запропонував у своїй публікації запитати «ветеранів», що саме вони робили за часи Сталіна – будували країну чи служили охоронцями у сталінських таборах, – то він, на думку комуністів, «має відповісти за образу ветеранів, що перемогли фашизм».
Ініціативи «переможців» не потребують серйозного аналізу – Європа просто знову посміється над «дикою Росією», а кампанію проти журналіста Подрабінека вже засудив навіть Путін.
Ясно, що «Покоління переможців», про яке скоро забудуть і яке утворене лише для того, щоб для піару вкотре зіграти на звичних клавішах протистояння Заходові та підняти хвилю обурення пенсіонерів проти лібералів, не має ніяких перспектив – Кремль не дасть переманювати молодь. Окрім того, у комуністів просто бракує грошей на молодіжний рух федерального масштабу.
Однак уся ця історія, власне, не про «Покоління переможців», а про Компартію Росії, про її креативність та про її майбутнє.
Є відомий анекдот радянських часів: що б не випускала радянська промисловість, у неї виходить лише одне: автомат Калашникова.
Так і російські комуністи – усі їхні починання не йдуть далі звичної пропаганди.
А відтак вони навряд чи полишать звичне місце «вічно других».
(Москва – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
