Київ – Найцікавіші і найважливіші сторінки радянської історії у минулі десятиліття були не просто сфальшовані, а й надійно сховані від широкого загалу за допомогою всіх потужностей карально-репресивної та ідеологічної машин. Та й сьогодні ці сторінки залишаються не надто відомими йому – чи ми візьмемо щедре фінансування більшовицької революції німецьким генштабом, чи роль «корисних ідіотів» (як їх звав Ленін) із числа західних великих промисловців та фінансистів у побудові сталінського військово-промислового комплексу, чи союзні відносини комуністів із нацистами у 1939-41 роках. Воно й не дивно: правда історії руйнувала самі основи радянської ідеології, тому цю правду заміщали міфами, а для цього у разі потреби забороняли навіть певні твори Маркса та Леніна чи вилучали з бібліотек річні підшивки газети «Правда».
Тож досі мільйони українських громадян щиро вірять у те, що найбільшими антифашистами всіх часів та народів були товариш Сталін і його соратники, що всі гріхи співпраці з нацистами лежать на Британії та Америці, а аж ніяк не на Радянському Союзі, що, зрештою, СРСР був невинною жертвою у тій війні, яка у шкільних підручниках за часів президентства Віктора Ющенка знову стала зватися «Великою Вітчизняною»...
Війна з гітлеризмом – тяжкий злочин. Так вважав радянський уряд
Якраз 70 років тому, в останній день жовтня 1939 року голова Раднаркому (тобто уряду) СРСР В’ячеслав Молотов, який чверть століття був не просто другою людиною в радянському керівництві, а й свого роду alter ego Йосифа Сталіна, виступив на позачерговій сесії радянського «парламенту» із доповіддю, яку потім тривалий час ховали не тільки від широкого загалу, а й від науковців та (навіть!) рядових членів ЦК. Адже в ній надто багато речей було названо своїми іменами, без звичайної облудної більшовицької «новомови». Схоже, Кремль 70-х років тому цілком щиро вважав: дні західних демократій пораховані й можна відверто говорити про ненависних більшовикам «англо-французьких плутократів» майже у тих самих висловах, що й нацисти, з якими щойно уклали дві угоди про дружбу й поділ Європи.
Ця програмна промова просто-таки вимагає її цитувати й коментувати (а часом і коментарів непотрібно – настільки відверто говорив глава уряду СРСР). Отож найважливіші моменти доповіді В’ячеслава Молотова на сесії Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 року.
«З часу укладання 23 серпня радянсько-німецької угоди про ненапад був покладений край ненормальним відносинам, що існували впродовж ряду років між Радянським Союзом і Німеччиною, – заявив Молотов на самому початку доповіді. – На зміну ворожнечі, що всіляко підігрівалася з боку деяких європейських держав, прийшло зближення і встановлення дружніх відносин між СРСР і Німеччиною. Подальше покращення цих нових, хороших відносин знайшло свій вираз у німецько-радянській угоді про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною, підписаному 28 вересня у Москві».
Варто уважно вчитатися і вдуматися у сказане alter ego Сталіна: ворожі відносини більшовицької і нацистської держав – це, виявляється, були ненормальні відносини, які до того ж, як випливає із виступу Молотова, не були пов’язані із самою суттю двох режимів, а всіляко розпалювалися різними демократами; а от дружні відносини нацистського Берліна та більшовицької Москви – це добре, це нормально, це правильно.
Ну, а про те, що угода про дружбу була підписана під час боїв проти Польщі (спільних) та Франції (тут діяли тільки німецькі війська) і знаменувала під оглядом традицій міжнародного права маніфестацію союзницьких стосунків між двома режимами, й говорити не доводиться...
Але от що цікаво: «ненормальність» відносин між Німеччиною та СРСР у середині 1930-х була досить дивною. Скажімо, у той час на радянських промислових підприємствах працювали 1719 фахівців (конструкторів, інженерів, техніків) із Німеччини, 871 – із Австрії і тільки 308 – зі США, тоді як 1931 року, коли ці підприємства тільки почали будуватися, а Гітлер був тільки опозиційним лідером, американців було 172 особи, німців – 146, австрійців – 13. При цьому абсолютна більшість зарубіжних фахівців не була комуністами чи соціал-демократами; йшлося про кваліфікований персонал без огляду на його політичні погляди. Цікаві тенденції, чи не так?
Ясна річ, у доповіді В’ячеслав Молотов чимало розводився (продовжуючи лінію офіційних заяв радянського уряду впродовж вересня-жовтня 1939 року) про німецьку миролюбність, на противагу войовничості держав Заходу: «...Уряди Англії та Франції, однак, не хочуть припинення війни і відновлення миру, а шукають нове виправдання для продовження війни проти Німеччини...» Ну, а наступний пасаж заслуговує на включення до всіх – і не лише українських, російських, білоруських чи польських – підручників історії: «...Англійський уряд оголосив, що начебто для нього метою війни проти Німеччини є, не більше і не менше, як «знищення гітлеризму». Виходить, що англійські, а разом із ними французькі прибічники війни оголосили Німеччині щось на взірець «ідеологічної війни», що нагадує старі релігійні війни… Але ці війни були в часи середньовіччя. Чи не до цих часів середньовіччя, до часів релігійних війн, марновірства і культурного здичавіння тягнуть нас знову панівні класи Англії та Франції? Але такого роду війни не мають жодного виправдання. Ідеологію гітлеризму, як і будь-яку ідеологію, можна визнавати чи заперечувати, це справа політичних поглядів. Але будь-яка людина розуміє, що ідеологію не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною. Тому не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриту фальшивим прапором боротьби за «демократію».
Чи потрібні тут коментарі? Під оглядом цієї промови вся сталінська «Велика Вітчизняна війна» – це суцільний злочин, який не має жодного виправдання. І рядові учасники цієї війни – якісь тупоголові середньовічні ландскнехти...
Націлившись на нові загарбання, СРСР боровся з імперіалізмом янкі
У доповіді Молотов чимало говорить про сусідні з СРСР країни. На адресу щойно загарбаної та поділеної двома червонопрапорними режимами Польської держави у нього звучить майже лайка: «Правлячі кола Польщі немало хизувалися «міцністю» своєї держави і «могутністю» своєї армії. Однак виявилося достатньо короткого удару по Польщі зі сторони спершу німецької армії, а потім – Червоної Армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальської угоди, що жило за рахунок гноблення непольських національностей». Звичайно, міжвоєнна Польща була мачухою для українців чи білорусів; але ж вона не влаштовувала їм розкуркулення, голодоморів та 37-го року, а концтабір у Березі Картузькій, за всієї своєї непривабливості, виглядав дилетантством у порівнянні з машиною ҐУЛАҐу...
Ще один шедевр більшовицької казуїстики – це розмірковування Молотова про країні Балтії, яким, виявляється, Радянський Союз – друг, товариш і брат:
«...Досвід двох минулих десятиліть розвитку дружніх радянсько-естонських, радянсько-латвійських і радянсько-литовських відносин створив сприятливі передумови для подальшого зміцнення політичних і всіляких інших відносин СРСР з прибалтійськими сусідами. Це показали й останні дипломатичні переговори з представниками Естонії, Латвії і Литви, і ті угоди, які були підписані в Москві, в результаті цих переговорів... Внаслідок особливого географічного розташування цих країн, що є свого роду підступами до СРСР, особливо зі сторони Балтійського моря, ці пакти надають Радянському Союзу можливість мати військово-морські бази й аеродроми у певних пунктах Естонії і Латвії, а щодо Литви встановлюють спільний з Радянським Союзом захист литовського кордону... Особливий характер вказаних пактів взаємодопомоги зовсім не означає якого-небудь втручання Радянського Союзу у справи Естонії, Латвії і Литви, як це намагаються зобразити деякі органи закордонного преси. Навпаки, всі ці пакти взаємодопомоги твердо обумовлюють недоторканність суверенітету держав, що їх підписали, і принцип невтручання у справи іншої держави... Ми... заявляємо, що базграння про радянизацію прибалтійських країн вигідне тільки нашим спільним ворогам і всіляким антирадянським провокаторам».
Менш, ніж за рік ця «балаканина» стане реальністю, і всі побачать, чого варте слово Кремля про недоторканність суверенітету тих невеликих держав, з якими він підписує начебто рівноправні партнерські угоди. Всі побачать, але далеко не всі захочуть зрозуміти побачене і зробити належні висновки...
Щодо Фінляндії брехня ще цинічніша: рішення про воєнну операцію вже ухвалене, а Молотов говорить, що «ми готові йти назустріч Фінляндії в тих питаннях, у яких вона особливо зацікавлена...» А тим часом Червона армія розгортається на фінському кордоні для походу на Гельсінкі.
Говорить голова Раднаркому та нарком закордонних справ СРСР і про відносини з Туреччиною, які різко загострилися за останній рік:
«Про зміст цих переговорів пишуть за кордоном всіляку небувальщину. Одні стверджують, що СРСР начебто вимагав передачі районів Ардагану й Карсу. Скажемо від себе, що це – суцільні вигадка і брехня. Інші стверджують, що СРСР вимагав начебто зміни міжнародної конвенції, укладеної в Монтре, і переважних прав для СРСР у питанні про протоки. Це – теж вигадка і брехня».
Мине рік, Молотов поїде в Берлін до Гітлера і там порушуватиме саме ці питання, які зараз він називає «суцільною вигадкою і брехнею». Ба більше: йтиметься і про військово-морські бази СРСР у Туреччині, про контроль за протоками з Чорного у Середземне море. Але Туреччині пощастить: два диктатори не дійдуть щодо неї згоди; і пізніше, коли Сталін вимагатиме від Рузвельта та Черчілля владарювання у Туреччині, йому цього не дозволять.
І, нарешті, ледь не пацифістський фінальний акорд доповіді із засудженням імперіалізму. Ясна річ, не власного і не німецького, а американського:
«...Наша країна, як країна нейтральна, не зацікавлена в розпалюванні війни, вживе всіх заходів для того, щоб зробити війну менш руйнівною, послабити її і пришвидшити її закінчення в інтересах миру. З точки зору такої перспективи рішення американського уряду про скасування заборони (ембарго) на вивезення зброї у воюючі країни викликає законні сумніви. Та хіба може існувати сумнів, що це рішення буде мати своїм результатом не послаблення війни і не наближення кінця війни, а навпаки – посилення, загострення і затяжку війни».
Очевидно, саме щоб наблизити кінець війни, СРСР буде восени 1940 року постачати бомби великого калібру (яких у Німеччині було обмаль) для бомбардувальників Люфтваффе, які бомбитимуть великі міста Британії. А поки що «нейтральний» СРСР, який щойно приєднав після походу Червоної армії на Захід території з населенням понад 13 мільйонів осіб і готується «визволяти» все нові і нові народи, засуджує тих, хто продає (не роздає безплатно – продає за гроші, закону про ленд-ліз ще немає!) зброю жертвам агресії, щоб вони могли себе боронити. Мине півтора роки – і Кремль заспіває зовсім інші пісні, і, як не парадоксально, багато хто на Заході йому повірить. Але не всі – бо пам’ятатимуть сказані на весь світ слова Молотова.
Отож знайомство навіть із однією правдивою сторінкою радянської історії може допомогти розвіяти ті чи інші соціальні міфи, що понині побутують в українському загалі. Жаль тільки, що розвіюванням цих міфів займаються поодинокі ентузіасти, тоді як їхнім зміцненням та примноженням – потужна державна машина Російської Федерації вкупі з сучасними неосталіністами.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Тож досі мільйони українських громадян щиро вірять у те, що найбільшими антифашистами всіх часів та народів були товариш Сталін і його соратники, що всі гріхи співпраці з нацистами лежать на Британії та Америці, а аж ніяк не на Радянському Союзі, що, зрештою, СРСР був невинною жертвою у тій війні, яка у шкільних підручниках за часів президентства Віктора Ющенка знову стала зватися «Великою Вітчизняною»...
Війна з гітлеризмом – тяжкий злочин. Так вважав радянський уряд
Якраз 70 років тому, в останній день жовтня 1939 року голова Раднаркому (тобто уряду) СРСР В’ячеслав Молотов, який чверть століття був не просто другою людиною в радянському керівництві, а й свого роду alter ego Йосифа Сталіна, виступив на позачерговій сесії радянського «парламенту» із доповіддю, яку потім тривалий час ховали не тільки від широкого загалу, а й від науковців та (навіть!) рядових членів ЦК. Адже в ній надто багато речей було названо своїми іменами, без звичайної облудної більшовицької «новомови». Схоже, Кремль 70-х років тому цілком щиро вважав: дні західних демократій пораховані й можна відверто говорити про ненависних більшовикам «англо-французьких плутократів» майже у тих самих висловах, що й нацисти, з якими щойно уклали дві угоди про дружбу й поділ Європи.
Ця програмна промова просто-таки вимагає її цитувати й коментувати (а часом і коментарів непотрібно – настільки відверто говорив глава уряду СРСР). Отож найважливіші моменти доповіді В’ячеслава Молотова на сесії Верховної Ради СРСР 31 жовтня 1939 року.
«З часу укладання 23 серпня радянсько-німецької угоди про ненапад був покладений край ненормальним відносинам, що існували впродовж ряду років між Радянським Союзом і Німеччиною, – заявив Молотов на самому початку доповіді. – На зміну ворожнечі, що всіляко підігрівалася з боку деяких європейських держав, прийшло зближення і встановлення дружніх відносин між СРСР і Німеччиною. Подальше покращення цих нових, хороших відносин знайшло свій вираз у німецько-радянській угоді про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною, підписаному 28 вересня у Москві».
Варто уважно вчитатися і вдуматися у сказане alter ego Сталіна: ворожі відносини більшовицької і нацистської держав – це, виявляється, були ненормальні відносини, які до того ж, як випливає із виступу Молотова, не були пов’язані із самою суттю двох режимів, а всіляко розпалювалися різними демократами; а от дружні відносини нацистського Берліна та більшовицької Москви – це добре, це нормально, це правильно.
Ну, а про те, що угода про дружбу була підписана під час боїв проти Польщі (спільних) та Франції (тут діяли тільки німецькі війська) і знаменувала під оглядом традицій міжнародного права маніфестацію союзницьких стосунків між двома режимами, й говорити не доводиться...
Але от що цікаво: «ненормальність» відносин між Німеччиною та СРСР у середині 1930-х була досить дивною. Скажімо, у той час на радянських промислових підприємствах працювали 1719 фахівців (конструкторів, інженерів, техніків) із Німеччини, 871 – із Австрії і тільки 308 – зі США, тоді як 1931 року, коли ці підприємства тільки почали будуватися, а Гітлер був тільки опозиційним лідером, американців було 172 особи, німців – 146, австрійців – 13. При цьому абсолютна більшість зарубіжних фахівців не була комуністами чи соціал-демократами; йшлося про кваліфікований персонал без огляду на його політичні погляди. Цікаві тенденції, чи не так?
Ясна річ, у доповіді В’ячеслав Молотов чимало розводився (продовжуючи лінію офіційних заяв радянського уряду впродовж вересня-жовтня 1939 року) про німецьку миролюбність, на противагу войовничості держав Заходу: «...Уряди Англії та Франції, однак, не хочуть припинення війни і відновлення миру, а шукають нове виправдання для продовження війни проти Німеччини...» Ну, а наступний пасаж заслуговує на включення до всіх – і не лише українських, російських, білоруських чи польських – підручників історії: «...Англійський уряд оголосив, що начебто для нього метою війни проти Німеччини є, не більше і не менше, як «знищення гітлеризму». Виходить, що англійські, а разом із ними французькі прибічники війни оголосили Німеччині щось на взірець «ідеологічної війни», що нагадує старі релігійні війни… Але ці війни були в часи середньовіччя. Чи не до цих часів середньовіччя, до часів релігійних війн, марновірства і культурного здичавіння тягнуть нас знову панівні класи Англії та Франції? Але такого роду війни не мають жодного виправдання. Ідеологію гітлеризму, як і будь-яку ідеологію, можна визнавати чи заперечувати, це справа політичних поглядів. Але будь-яка людина розуміє, що ідеологію не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною. Тому не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриту фальшивим прапором боротьби за «демократію».
Чи потрібні тут коментарі? Під оглядом цієї промови вся сталінська «Велика Вітчизняна війна» – це суцільний злочин, який не має жодного виправдання. І рядові учасники цієї війни – якісь тупоголові середньовічні ландскнехти...
Націлившись на нові загарбання, СРСР боровся з імперіалізмом янкі
У доповіді Молотов чимало говорить про сусідні з СРСР країни. На адресу щойно загарбаної та поділеної двома червонопрапорними режимами Польської держави у нього звучить майже лайка: «Правлячі кола Польщі немало хизувалися «міцністю» своєї держави і «могутністю» своєї армії. Однак виявилося достатньо короткого удару по Польщі зі сторони спершу німецької армії, а потім – Червоної Армії, щоб нічого не залишилося від цього потворного дітища Версальської угоди, що жило за рахунок гноблення непольських національностей». Звичайно, міжвоєнна Польща була мачухою для українців чи білорусів; але ж вона не влаштовувала їм розкуркулення, голодоморів та 37-го року, а концтабір у Березі Картузькій, за всієї своєї непривабливості, виглядав дилетантством у порівнянні з машиною ҐУЛАҐу...
Ще один шедевр більшовицької казуїстики – це розмірковування Молотова про країні Балтії, яким, виявляється, Радянський Союз – друг, товариш і брат:
«...Досвід двох минулих десятиліть розвитку дружніх радянсько-естонських, радянсько-латвійських і радянсько-литовських відносин створив сприятливі передумови для подальшого зміцнення політичних і всіляких інших відносин СРСР з прибалтійськими сусідами. Це показали й останні дипломатичні переговори з представниками Естонії, Латвії і Литви, і ті угоди, які були підписані в Москві, в результаті цих переговорів... Внаслідок особливого географічного розташування цих країн, що є свого роду підступами до СРСР, особливо зі сторони Балтійського моря, ці пакти надають Радянському Союзу можливість мати військово-морські бази й аеродроми у певних пунктах Естонії і Латвії, а щодо Литви встановлюють спільний з Радянським Союзом захист литовського кордону... Особливий характер вказаних пактів взаємодопомоги зовсім не означає якого-небудь втручання Радянського Союзу у справи Естонії, Латвії і Литви, як це намагаються зобразити деякі органи закордонного преси. Навпаки, всі ці пакти взаємодопомоги твердо обумовлюють недоторканність суверенітету держав, що їх підписали, і принцип невтручання у справи іншої держави... Ми... заявляємо, що базграння про радянизацію прибалтійських країн вигідне тільки нашим спільним ворогам і всіляким антирадянським провокаторам».
Менш, ніж за рік ця «балаканина» стане реальністю, і всі побачать, чого варте слово Кремля про недоторканність суверенітету тих невеликих держав, з якими він підписує начебто рівноправні партнерські угоди. Всі побачать, але далеко не всі захочуть зрозуміти побачене і зробити належні висновки...
Щодо Фінляндії брехня ще цинічніша: рішення про воєнну операцію вже ухвалене, а Молотов говорить, що «ми готові йти назустріч Фінляндії в тих питаннях, у яких вона особливо зацікавлена...» А тим часом Червона армія розгортається на фінському кордоні для походу на Гельсінкі.
Говорить голова Раднаркому та нарком закордонних справ СРСР і про відносини з Туреччиною, які різко загострилися за останній рік:
«Про зміст цих переговорів пишуть за кордоном всіляку небувальщину. Одні стверджують, що СРСР начебто вимагав передачі районів Ардагану й Карсу. Скажемо від себе, що це – суцільні вигадка і брехня. Інші стверджують, що СРСР вимагав начебто зміни міжнародної конвенції, укладеної в Монтре, і переважних прав для СРСР у питанні про протоки. Це – теж вигадка і брехня».
Мине рік, Молотов поїде в Берлін до Гітлера і там порушуватиме саме ці питання, які зараз він називає «суцільною вигадкою і брехнею». Ба більше: йтиметься і про військово-морські бази СРСР у Туреччині, про контроль за протоками з Чорного у Середземне море. Але Туреччині пощастить: два диктатори не дійдуть щодо неї згоди; і пізніше, коли Сталін вимагатиме від Рузвельта та Черчілля владарювання у Туреччині, йому цього не дозволять.
І, нарешті, ледь не пацифістський фінальний акорд доповіді із засудженням імперіалізму. Ясна річ, не власного і не німецького, а американського:
«...Наша країна, як країна нейтральна, не зацікавлена в розпалюванні війни, вживе всіх заходів для того, щоб зробити війну менш руйнівною, послабити її і пришвидшити її закінчення в інтересах миру. З точки зору такої перспективи рішення американського уряду про скасування заборони (ембарго) на вивезення зброї у воюючі країни викликає законні сумніви. Та хіба може існувати сумнів, що це рішення буде мати своїм результатом не послаблення війни і не наближення кінця війни, а навпаки – посилення, загострення і затяжку війни».
Очевидно, саме щоб наблизити кінець війни, СРСР буде восени 1940 року постачати бомби великого калібру (яких у Німеччині було обмаль) для бомбардувальників Люфтваффе, які бомбитимуть великі міста Британії. А поки що «нейтральний» СРСР, який щойно приєднав після походу Червоної армії на Захід території з населенням понад 13 мільйонів осіб і готується «визволяти» все нові і нові народи, засуджує тих, хто продає (не роздає безплатно – продає за гроші, закону про ленд-ліз ще немає!) зброю жертвам агресії, щоб вони могли себе боронити. Мине півтора роки – і Кремль заспіває зовсім інші пісні, і, як не парадоксально, багато хто на Заході йому повірить. Але не всі – бо пам’ятатимуть сказані на весь світ слова Молотова.
Отож знайомство навіть із однією правдивою сторінкою радянської історії може допомогти розвіяти ті чи інші соціальні міфи, що понині побутують в українському загалі. Жаль тільки, що розвіюванням цих міфів займаються поодинокі ентузіасти, тоді як їхнім зміцненням та примноженням – потужна державна машина Російської Федерації вкупі з сучасними неосталіністами.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
