Перед очима людей, співвітчизників, виборців пройшла маніфестація майже усіх кандидатів на головну посаду в державі.
Це, очевидно, різні особистості за уподобаннями і за командами, котрі готові втілювати ці уподобання в життя.
Темних конячок серед них нема. Усі вони так чи інакше відомі людям. Майже усі вони були при владі в тих чи інших функціях. Здавалося б, принципово різні персонажі.
Однак, є в них одна спільна риса, або спільна дія, якщо хочете. Усі, як один, немов би змовились і декларують одну думку: нинішня ситуація катастрофічна... країна на межі розвалу... економіка в руїні... люди і влада здеморалізовані, здеградовані... провина лежить на тих-то і тих-то... лише я один (одна) в стані врятувати Україну.
Ще трохи і почнуть посипати попелом, однак не себе, а інших. В такому суцільному негативі мільйонам людей дуже важко роздивитися, із чого вибирати.
Міф про катастрофу
Легше зробити колективного президента із усіх кандидатів разом узятих, щоб не конкурували між собою в описуванні існуючої катастрофи, а зайнялися конструктивом.
По-перше, вони усі суперечать самі собі і реальній дійсності. Оскільки суцільної, тотальної катастрофи в Україні нема.
Держава перебуває в перехідному періоді, який передбачає болючі процеси, і який відчуває на собі багато людей, але жодних ознак повного розвалу нема.
Якщо порівняти з тими ж недавніми 90-ми роками, то Україна сьогодні набагато міцніше вписалася в шлях розбудови держави.
Вже не йдеться про те, щоб співставити Україну з її сусідами на пострадянському просторі. Тут чомусь кандидати в президенти не хочуть помічати очевидного, і це спрацьовує в решті-решт проти кожного з них.
Україна не піддалася загальному сценарію, який як дороговказ височіє перед багатьма іншими пострадянськими утвореннями.
Усі вони так чи інакше прямують, а деякі з них уже повністю опанували тотально-автократичний режим, який приніс нове поневолення їхнім народам.
Україна в оточенні автократій
Країни Центральної Азії, Росія, Білорусь, Азербайджан уже визначилися. Кілька інших перебувають під загрозою – там стоять російські війська, які прямо чи посередньо сприяють цій загрозі.
І лише Україна, одна, практично єдина, досі вперто і навіть невмолимо тримає певну дистанцію від того пекла.
І змінити цей статус-кво непідвладно жодному із кандидатів, навіть якщо у когось із них є такий таємний план. Його, або її чекає тотальний провал, просто тому, що в Україні, ймовірно, століттями був приспаний отой ембріон самостійності.
Якась «зараза окремішності» сиділа в кожному, і ця зараза час від часу проривалася назовні, але її нещадно придушували.
Недарма саме за це Україну не любив Сталін, і ця ненависть зупинила життя мільйонів українських людей.
Чи захоче майбутній президент конкурувати з цією «заразою»? Скільки ще мільйонів життів треба буде покласти, аби придушити природній інстинкт українства до самостійності?
Президентська влада як варта
Але час уже працює проти тих, у кого можливо з’явилася спокуса до такої спроби.
І сьогодні, коли нового президента поки що не обрали, все одно доводиться думати про те, як Україна і надалі захищатиме себе і свою самостійність.
Здавалося б, що тенденція в її оточенні, прагнення до автократичності, не сприяє країні. Але з іншого боку, саме ця тенденція може ще більше мобілізувати внутрішні ресурси України для збереження самобутньої самостійності.
До речі, прагнення самостійності береже Україну і від внутрішнього розколу і зводить нанівець будь-які сепаратистські прояви.
Так що майбутньому президентові доведеться включатися у зміцнення виборених країною позицій.
Отож, неправі кандидати, коли волають про катастрофу. Її нема. Є важка робота по збереженню головних здобутків.
Будь-який український президент уже приречений...
(Лондон – Прага – Київ)
Це, очевидно, різні особистості за уподобаннями і за командами, котрі готові втілювати ці уподобання в життя.
Темних конячок серед них нема. Усі вони так чи інакше відомі людям. Майже усі вони були при владі в тих чи інших функціях. Здавалося б, принципово різні персонажі.
Однак, є в них одна спільна риса, або спільна дія, якщо хочете. Усі, як один, немов би змовились і декларують одну думку: нинішня ситуація катастрофічна... країна на межі розвалу... економіка в руїні... люди і влада здеморалізовані, здеградовані... провина лежить на тих-то і тих-то... лише я один (одна) в стані врятувати Україну.
Ще трохи і почнуть посипати попелом, однак не себе, а інших. В такому суцільному негативі мільйонам людей дуже важко роздивитися, із чого вибирати.
Міф про катастрофу
Легше зробити колективного президента із усіх кандидатів разом узятих, щоб не конкурували між собою в описуванні існуючої катастрофи, а зайнялися конструктивом.
По-перше, вони усі суперечать самі собі і реальній дійсності. Оскільки суцільної, тотальної катастрофи в Україні нема.
Держава перебуває в перехідному періоді, який передбачає болючі процеси, і який відчуває на собі багато людей, але жодних ознак повного розвалу нема.
Якщо порівняти з тими ж недавніми 90-ми роками, то Україна сьогодні набагато міцніше вписалася в шлях розбудови держави.
Вже не йдеться про те, щоб співставити Україну з її сусідами на пострадянському просторі. Тут чомусь кандидати в президенти не хочуть помічати очевидного, і це спрацьовує в решті-решт проти кожного з них.
Україна не піддалася загальному сценарію, який як дороговказ височіє перед багатьма іншими пострадянськими утвореннями.
Усі вони так чи інакше прямують, а деякі з них уже повністю опанували тотально-автократичний режим, який приніс нове поневолення їхнім народам.
Україна в оточенні автократій
Країни Центральної Азії, Росія, Білорусь, Азербайджан уже визначилися. Кілька інших перебувають під загрозою – там стоять російські війська, які прямо чи посередньо сприяють цій загрозі.
І лише Україна, одна, практично єдина, досі вперто і навіть невмолимо тримає певну дистанцію від того пекла.
І змінити цей статус-кво непідвладно жодному із кандидатів, навіть якщо у когось із них є такий таємний план. Його, або її чекає тотальний провал, просто тому, що в Україні, ймовірно, століттями був приспаний отой ембріон самостійності.
Якась «зараза окремішності» сиділа в кожному, і ця зараза час від часу проривалася назовні, але її нещадно придушували.
Недарма саме за це Україну не любив Сталін, і ця ненависть зупинила життя мільйонів українських людей.
Чи захоче майбутній президент конкурувати з цією «заразою»? Скільки ще мільйонів життів треба буде покласти, аби придушити природній інстинкт українства до самостійності?
Президентська влада як варта
Але час уже працює проти тих, у кого можливо з’явилася спокуса до такої спроби.
І сьогодні, коли нового президента поки що не обрали, все одно доводиться думати про те, як Україна і надалі захищатиме себе і свою самостійність.
Здавалося б, що тенденція в її оточенні, прагнення до автократичності, не сприяє країні. Але з іншого боку, саме ця тенденція може ще більше мобілізувати внутрішні ресурси України для збереження самобутньої самостійності.
До речі, прагнення самостійності береже Україну і від внутрішнього розколу і зводить нанівець будь-які сепаратистські прояви.
Так що майбутньому президентові доведеться включатися у зміцнення виборених країною позицій.
Отож, неправі кандидати, коли волають про катастрофу. Її нема. Є важка робота по збереженню головних здобутків.
Будь-який український президент уже приречений...
(Лондон – Прага – Київ)
