Державність новостворених країн є досить хиткою вже починаючи з самих кордонів, які в більшості своїй, а особливо з Росією не демарковані і не делімітовані.
Рівень державності в основному залежить від того, скільки поля для маневру виборюють для себе ті чи інші президенти.
Скоріше можна говорити не про реальну державність, а лише про проект цієї державності.
Те саме відбувається з рівнем незалежності, яка закінчується там, куди їй дозволяють поширитися не внутрішні, а зовнішні чинники.
Рівність супроти сили
І вже зовсім не схожі на співдружність стосунки більшості держав як між собою так і між ними та Росією.
Саму Росію навіть на філологічному рівні величали не сестрою, що, здавалося б, було природнішим, а «старшим братом».
Це, ймовірно, було певним символічним визнанням – хто є сильніший у хаті. От така вона співдружність.
І хоча це може видаватися дивним, все ж зібрала ця співдружність суцільних недругів. Серед них є навіть ті, котрі роками перебувають у стані війни. Взяти хоча б Вірменію з Азербайджаном.
Але ворожнеча просякає усю Співдружність в різних векторах, причинах і за проявами та силою. Одні країни перебувають у перманентному передвоєнному стані, як Грузія.
Інші в постійних суперечках як Туркменистан із Росією. А є такі, котрі ведуть змагання між собою на принциповому і концептуальному рівні.
Показовий двобій
У цьому плані універсальним для усіх країн СНД залишається конфлікт між Києвом і Москвою.
Він започаткований не сьогодні. Він почався ще із відомого антигорбачовського путчу, який був зірваний з кількох причин. Однією з них була Україна.
Уже став хрестоматійним візит представника путчистів генерала Варенникова з Москви до Києва та його зустріч із тодішнім українським лідером Леонідом Кравчуком.
Варенников ультимативно вимагав від українських керівників приєднатися до путчу, повалити Горбачова і відновити СРСР де-факто.
Кравчук відмовився. Ще СНД не існувало, але українська відповідь заклала підвалини для майбутнього розпаду.
І ось вже через майже 20 років між Україною і Росією й далі триває це змагання. На останньому зібранні представників СНД у Кишиневі Медведєв демонстративно уникав зустрічі з Ющенком. Ще один прояв «співдружності»!
Не менш красномовно висловили своє ставлення до Кишинівського саміту СНД не один, не два, а вже чотири керівники держав – своєю відсутністю.
Зростання спротиву
Це вже змахує на колективний демарш. Цього разу воліли не брати участі в саміті керівники Казахстану, Таджикистану, Узбекистану і Туркменистану.
Замість себе вони надіслали осіб другого ешелону. У кожного з відсутніх президентів є свої, можливо, доречні пояснення. Але факт говорить сам за себе. Раніше такого масового ігнорування самітів СНД не траплялося.
Український «мікроб неслухняності» почав даватися взнаки. По-перше, дебати про необов’язковість СНД, неважливість і штучність цього утворення ширилися в Україні майже відразу ж після його виникнення.
По-друге, Україна чи не першою запропонувала двосторонні стосунки на рівних умовах. Пропозиція була категорично відхилена Москвою.
Це напруження досягло свого апогею за Путіна і продовжилось у Росії вже «медведєвській». Поки що Україна втримує тиск. І цей «мікроб неслухняності», точніше певна «антиінфекція», дає наснагу як самій Україні, так і її сусідам по СНД. Це, як на біологічному рівні – клітини здоров’я витискають собою антитіла хвороби.
І вже наснага, що з’явилася в інших, повертається і до самої України. Це винагорода Україні за ризик бути першою. А будь-які позитивні зрушення підсилюють самоповагу для майбутніх ризиків.
(Київ – Прага)
Рівень державності в основному залежить від того, скільки поля для маневру виборюють для себе ті чи інші президенти.
Скоріше можна говорити не про реальну державність, а лише про проект цієї державності.
Те саме відбувається з рівнем незалежності, яка закінчується там, куди їй дозволяють поширитися не внутрішні, а зовнішні чинники.
Рівність супроти сили
І вже зовсім не схожі на співдружність стосунки більшості держав як між собою так і між ними та Росією.
Саму Росію навіть на філологічному рівні величали не сестрою, що, здавалося б, було природнішим, а «старшим братом».
Це, ймовірно, було певним символічним визнанням – хто є сильніший у хаті. От така вона співдружність.
І хоча це може видаватися дивним, все ж зібрала ця співдружність суцільних недругів. Серед них є навіть ті, котрі роками перебувають у стані війни. Взяти хоча б Вірменію з Азербайджаном.
Але ворожнеча просякає усю Співдружність в різних векторах, причинах і за проявами та силою. Одні країни перебувають у перманентному передвоєнному стані, як Грузія.
Інші в постійних суперечках як Туркменистан із Росією. А є такі, котрі ведуть змагання між собою на принциповому і концептуальному рівні.
Показовий двобій
У цьому плані універсальним для усіх країн СНД залишається конфлікт між Києвом і Москвою.
Він започаткований не сьогодні. Він почався ще із відомого антигорбачовського путчу, який був зірваний з кількох причин. Однією з них була Україна.
Уже став хрестоматійним візит представника путчистів генерала Варенникова з Москви до Києва та його зустріч із тодішнім українським лідером Леонідом Кравчуком.
Варенников ультимативно вимагав від українських керівників приєднатися до путчу, повалити Горбачова і відновити СРСР де-факто.
Кравчук відмовився. Ще СНД не існувало, але українська відповідь заклала підвалини для майбутнього розпаду.
І ось вже через майже 20 років між Україною і Росією й далі триває це змагання. На останньому зібранні представників СНД у Кишиневі Медведєв демонстративно уникав зустрічі з Ющенком. Ще один прояв «співдружності»!
Не менш красномовно висловили своє ставлення до Кишинівського саміту СНД не один, не два, а вже чотири керівники держав – своєю відсутністю.
Зростання спротиву
Це вже змахує на колективний демарш. Цього разу воліли не брати участі в саміті керівники Казахстану, Таджикистану, Узбекистану і Туркменистану.
Замість себе вони надіслали осіб другого ешелону. У кожного з відсутніх президентів є свої, можливо, доречні пояснення. Але факт говорить сам за себе. Раніше такого масового ігнорування самітів СНД не траплялося.
Український «мікроб неслухняності» почав даватися взнаки. По-перше, дебати про необов’язковість СНД, неважливість і штучність цього утворення ширилися в Україні майже відразу ж після його виникнення.
По-друге, Україна чи не першою запропонувала двосторонні стосунки на рівних умовах. Пропозиція була категорично відхилена Москвою.
Це напруження досягло свого апогею за Путіна і продовжилось у Росії вже «медведєвській». Поки що Україна втримує тиск. І цей «мікроб неслухняності», точніше певна «антиінфекція», дає наснагу як самій Україні, так і її сусідам по СНД. Це, як на біологічному рівні – клітини здоров’я витискають собою антитіла хвороби.
І вже наснага, що з’явилася в інших, повертається і до самої України. Це винагорода Україні за ризик бути першою. А будь-які позитивні зрушення підсилюють самоповагу для майбутніх ризиків.
(Київ – Прага)
