Іншими словами, якщо з офіційний початком виборчої кампанії щось у країні й зміниться, то тільки в бік побільшання антиреклами різного ґатунку та відвертих наклепів у ЗМІ, причому на адресу не тільки кандидатів і членів їхніх команд, а й усіх, хто є авторитетним для суспільства, хто має бодай якийсь вплив на громадську думку. В тому числі – і тих працівників мас-медіа, які втрималися від численних спокус нашого часу, головною з яких є беззастережний продаж своєї репутації (навіть не професійного вміння, ні, а саме репутації!) за більш чи менш грубі гроші.
А ще офіційна виборча кампанія за чинних українських обставин – це подальше посилення девальвації та профанації понять «демократія», «свобода слова», «суверенітет народу», «вільні вибори», «політична еліта» тощо. Одне слово, присмерк Помаранчевої революції.
Чи витримає Україна шаленство виборчих ігрищ?
Чого-чого, а діагнозів політичних українських хвороб і рецептів їхнього лікування сьогодні вистачає. Одні пропонують посилити функції держави, інші – послабити; одні – вимагають докласти всіх зусиль для інтеграції нації, інші – змиритися з тим, що в Україні існує кілька націй; одні покладають надії на «невидиму руку ринку», інші – на сильну владу, яка керуватиме економікою в «ручному режимі»; одні, зрештою, сподіваються, що вибори хоч якоюсь мірою очистять політичну атмосферу в українському домі, інші ж демонстративно затискають носи і хочуть заново почати розбудову держави, бо чинний останні 90 років «проект Україна», мовляв, вичерпав себе.
Багато які із цих діагнозів, очевидно, містять у собі вірні спостереження та висновки; ціла низка рецептів може бути використана при лікуванні недуг – як політичних, так і безпосередньо пов’язаних із ними економічних. От тільки лихо: для того, щоб суспільство порозумілося з діагностами (а останні – між собою) і щоб розпочалося лікування, потрібен час. І не надто малий. Принаймні, до виборів устигнути неможливо. Та і хто він, той лікар, ті персонажі чи політичні сили, наділені достатньою владою та громадською підтримкою, коли зараз жоден із потенційних кандидатів у президенти не має за собою «твердих» голосів понад 20-25% від загального числа виборців? Ба більше – хто б не виграв вибори і скільки б голосів не отримав, реально за ним не стоятиме і третина українських громадян, готових підставити плече новому главі держави, такої міри сягнули скептичні настрої.
Але навіть у разі, якщо станеться диво й основна маса виборців увірує у чиюсь змогу розв’язати основні проблеми країни, то, по-перше, до виборів ще треба дожити й уберегти економіку від подальшого падіння, по-друге, новий президент, хто б він не був, матиме «дірявий» державний бюджет, значні внутрішні і зовнішні борги, непрості зовнішньоторговельні проблеми, отже, змушений буде вдаватися до так званих «непопулярних» заходів з метою істотно обмежити державні витрати, – отже, одразу ж втратить значне число своїх прихильників. І знову все повернеться на попередні позиції: як і сьогодні, суспільство матиме непопулярну і навряд чи більш дієздатну владу, хіба що більш консолідовану на горішніх щаблях, а відтак майже приречену діяти недемократичними методами чи скласти щойно набуті повноваження...
Тож, оскільки головні претенденти на перемогу у президентських перегонах досі не були помічені у схильності добровільно складати свої владні повноваження, то навряд чи їхні нахили істотно зміняться після перемоги на виборах. А відтак діагнози та рецепти лікування української політики й економіки залишаться «за бортом» поточного політпроцесу: не до них буде, знову почнуться тактичні маневри, намагання погасити соціальні конфлікти, трохи «підсолодити» непопулярні заходи (тобто несвоєчасну виплату пенсій, скорочення зарплат бюдженикам, масові звільнення)... А чим можна все це «підсолодити», чим відволікти людей від проблем порожніх гаманців? Ясна річ, пошуком винуватців усіх лих a la Ходорковський (перевірена в Росії метода), обливанням брудом політичних ворогів і зменшенням свободи ЗМІ, власне, ліквідацією цієї бодай відносної свободи – одного з небагатьох реальних завоювань Помаранчевої революції.
І головне – інерція цієї виборчої кампанії, розкрученого вже нею маховика конфліктів, аморальних учинків, взаємного обливання брудом та нестямних популістських обіцянок може виявитися такою великою, що зупинити таку інерцію виявиться дуже важко: деструктивні настрої опанують більшістю суспільства, і під загрозою опиняться не окремі політичні постаті чи партії, а цілі державні інституції, власне, вся державна будівля. І важко сказати, що саме нестиме у ці місяці та на початку наступного року більшу загрозу для української державності: цинічне використання її структур можновладцями для задоволення власних, а не національних інтересів, – чи масова зневіра громадян у спроможність їхньої власної держави служити їхнім потребам.
Громадянське суспільство – єдиний позитивний учасник виборів
Утім, якою б похмурою не видавалася загальна картина, відомо, що присмерк буває вечірній, а буває і вранішній, перед світанком. І за відсутності реальних кандидатів зі справді позитивними програмами та командами, які здатні їх здійснити, за тотальної ескалації «чорного піару» та взаємних наклепів, зрештою, за суто егоїстичних настроїв більшості політичної еліти, – головним демократичним гравцем на президентських виборах може і здатне виступити громадянське суспільство. За всієї своєї недостатньої структурованості та фактично повного безгрошів’я, це суспільство все ж є реальністю, від якої не може відмахнутися жодна провідна політична сила. 2004 року воно стало вирішальною силою, яка зруйнувала гру адміністрації Кучми, спрямовану на реалізацію третього президентського строку Леоніда Даниловича на тлі конфлікту зумисно розколотої України, яку, мовляв, поєднати може тільки екс-директор «Південмашу». Але структури громадянського суспільства, координуючи свої дії по горизонталі, нерідко незалежно від штабів і навіть усупереч їм, зуміли знешкодити велику і брудну політичну гру. Ймовірно, саме тому колишні лідери «помаранчевого» табору за минулі роки не доклали жодного зусилля для розбудови громадянського суспільства і навіть не спробували спертися на нього, – адже минулі події засвідчили, що йдеться про потужну й потенційно – у разі потреби, коли йдеться про замах на людські права і свободи – самостійну потугу політичного життя, чиї інтереси в перспективі не збігаються з інтересами кланово-олігархічних структур.
Минулі роки дали чималий досвід активістам громадянського суспільства. Головне, вони навчили їх, що не можна бути перегноєм для політичних лідерів; крім того, громадська діяльність – це те, що вимагає (принаймні, від активістів) постійного напруження сил. Не можна раз і назавжди, одним лише дієвим актом, здобути свободу; остання потребує постійних людських зусиль, як власних, так і громадянських, тобто – як рівних із рівними.
Сьогодні в силах українського громадянського суспільства протиставити брудові та маніпуляціям офіційної передвиборної кампанії певну систему позитивних цінностей, стратегічних орієнтирів розвитку країни та настанов нормальної політичної поведінки. А відтак докласти зусиль, щоб відсікти від влади абсолютно безнадійні у сенсі навіть умовного сприйняття ідеалів демократії політичні сили та їхніх кандидатів. Інших же слід буквально «стриножити» чи, принаймні, обмежити у діях, уклавши з ними угоди про умовну (не більше!) підтримку, і тільки у разі виконання умов угод. А потім слід буде вивести виборців на дільниці для голосування, бо масове ухилення від участі у виборах якраз і відкриє шлях до консервації найгірших сторін української політичної та економічної реальності (що наочно засвідчили дочасні вибори у Києві у 2008 році, коли громадські організації не зуміли чи не схотіли нав’язати свою гру олігархічним кланам, хоч це і було можливим).
Що ж стосується «непопулярних» рішень та «дірявих» бюджетів усіх рівнів, то, звісно, структури громадянського суспільства не можуть брати на себе відповідальність за те, що повинна робити влада. Але вони здатні зменшити деструктивні суспільні настрої, повсякчасно контролюючи розподіл ресурсів й упереджуючи спроби нецільового використання бюджетних коштів. Ціла низка потужних інтернет-ресурсів, які є сьогодні в розпорядженні структур громадянського суспільства, можуть стати за чинних обставин засобами своєрідного «мереженого громадського контролю».
І саме зі структур громадянського суспільства здатні вирости – звичайно, в ідеалі – нові політичні організації та лідери, котрі з’єднаються з відсунутими наразі на маргінес порядними і професійними політиками (таких навіть у Верховній Раді, яка має мінімальний за всі роки авторитет серед виборців, є кілька десятків) і зуміють у потрібний момент мобілізувати маси громадян, щоб домогтися реальної демократизації всієї державної машини.
Власне, це може видатися черговою українською утопією, – але ж сьогодні в країні відсутні інші більш-менш впливові позитивні сили, крім структур громадянського суспільства. Тому президентські вибори-2010 стануть або торжеством брудних ігор скомпрометованих кланів, – і поставлять на край прірви українську демократію та державність, – або ж громадянське суспільство своїми зусиллями перетворить їх на сутінки перед світанком.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
А ще офіційна виборча кампанія за чинних українських обставин – це подальше посилення девальвації та профанації понять «демократія», «свобода слова», «суверенітет народу», «вільні вибори», «політична еліта» тощо. Одне слово, присмерк Помаранчевої революції.
Чи витримає Україна шаленство виборчих ігрищ?
Чого-чого, а діагнозів політичних українських хвороб і рецептів їхнього лікування сьогодні вистачає. Одні пропонують посилити функції держави, інші – послабити; одні – вимагають докласти всіх зусиль для інтеграції нації, інші – змиритися з тим, що в Україні існує кілька націй; одні покладають надії на «невидиму руку ринку», інші – на сильну владу, яка керуватиме економікою в «ручному режимі»; одні, зрештою, сподіваються, що вибори хоч якоюсь мірою очистять політичну атмосферу в українському домі, інші ж демонстративно затискають носи і хочуть заново почати розбудову держави, бо чинний останні 90 років «проект Україна», мовляв, вичерпав себе.
Багато які із цих діагнозів, очевидно, містять у собі вірні спостереження та висновки; ціла низка рецептів може бути використана при лікуванні недуг – як політичних, так і безпосередньо пов’язаних із ними економічних. От тільки лихо: для того, щоб суспільство порозумілося з діагностами (а останні – між собою) і щоб розпочалося лікування, потрібен час. І не надто малий. Принаймні, до виборів устигнути неможливо. Та і хто він, той лікар, ті персонажі чи політичні сили, наділені достатньою владою та громадською підтримкою, коли зараз жоден із потенційних кандидатів у президенти не має за собою «твердих» голосів понад 20-25% від загального числа виборців? Ба більше – хто б не виграв вибори і скільки б голосів не отримав, реально за ним не стоятиме і третина українських громадян, готових підставити плече новому главі держави, такої міри сягнули скептичні настрої.
Але навіть у разі, якщо станеться диво й основна маса виборців увірує у чиюсь змогу розв’язати основні проблеми країни, то, по-перше, до виборів ще треба дожити й уберегти економіку від подальшого падіння, по-друге, новий президент, хто б він не був, матиме «дірявий» державний бюджет, значні внутрішні і зовнішні борги, непрості зовнішньоторговельні проблеми, отже, змушений буде вдаватися до так званих «непопулярних» заходів з метою істотно обмежити державні витрати, – отже, одразу ж втратить значне число своїх прихильників. І знову все повернеться на попередні позиції: як і сьогодні, суспільство матиме непопулярну і навряд чи більш дієздатну владу, хіба що більш консолідовану на горішніх щаблях, а відтак майже приречену діяти недемократичними методами чи скласти щойно набуті повноваження...
Тож, оскільки головні претенденти на перемогу у президентських перегонах досі не були помічені у схильності добровільно складати свої владні повноваження, то навряд чи їхні нахили істотно зміняться після перемоги на виборах. А відтак діагнози та рецепти лікування української політики й економіки залишаться «за бортом» поточного політпроцесу: не до них буде, знову почнуться тактичні маневри, намагання погасити соціальні конфлікти, трохи «підсолодити» непопулярні заходи (тобто несвоєчасну виплату пенсій, скорочення зарплат бюдженикам, масові звільнення)... А чим можна все це «підсолодити», чим відволікти людей від проблем порожніх гаманців? Ясна річ, пошуком винуватців усіх лих a la Ходорковський (перевірена в Росії метода), обливанням брудом політичних ворогів і зменшенням свободи ЗМІ, власне, ліквідацією цієї бодай відносної свободи – одного з небагатьох реальних завоювань Помаранчевої революції.
І головне – інерція цієї виборчої кампанії, розкрученого вже нею маховика конфліктів, аморальних учинків, взаємного обливання брудом та нестямних популістських обіцянок може виявитися такою великою, що зупинити таку інерцію виявиться дуже важко: деструктивні настрої опанують більшістю суспільства, і під загрозою опиняться не окремі політичні постаті чи партії, а цілі державні інституції, власне, вся державна будівля. І важко сказати, що саме нестиме у ці місяці та на початку наступного року більшу загрозу для української державності: цинічне використання її структур можновладцями для задоволення власних, а не національних інтересів, – чи масова зневіра громадян у спроможність їхньої власної держави служити їхнім потребам.
Громадянське суспільство – єдиний позитивний учасник виборів
Утім, якою б похмурою не видавалася загальна картина, відомо, що присмерк буває вечірній, а буває і вранішній, перед світанком. І за відсутності реальних кандидатів зі справді позитивними програмами та командами, які здатні їх здійснити, за тотальної ескалації «чорного піару» та взаємних наклепів, зрештою, за суто егоїстичних настроїв більшості політичної еліти, – головним демократичним гравцем на президентських виборах може і здатне виступити громадянське суспільство. За всієї своєї недостатньої структурованості та фактично повного безгрошів’я, це суспільство все ж є реальністю, від якої не може відмахнутися жодна провідна політична сила. 2004 року воно стало вирішальною силою, яка зруйнувала гру адміністрації Кучми, спрямовану на реалізацію третього президентського строку Леоніда Даниловича на тлі конфлікту зумисно розколотої України, яку, мовляв, поєднати може тільки екс-директор «Південмашу». Але структури громадянського суспільства, координуючи свої дії по горизонталі, нерідко незалежно від штабів і навіть усупереч їм, зуміли знешкодити велику і брудну політичну гру. Ймовірно, саме тому колишні лідери «помаранчевого» табору за минулі роки не доклали жодного зусилля для розбудови громадянського суспільства і навіть не спробували спертися на нього, – адже минулі події засвідчили, що йдеться про потужну й потенційно – у разі потреби, коли йдеться про замах на людські права і свободи – самостійну потугу політичного життя, чиї інтереси в перспективі не збігаються з інтересами кланово-олігархічних структур.
Минулі роки дали чималий досвід активістам громадянського суспільства. Головне, вони навчили їх, що не можна бути перегноєм для політичних лідерів; крім того, громадська діяльність – це те, що вимагає (принаймні, від активістів) постійного напруження сил. Не можна раз і назавжди, одним лише дієвим актом, здобути свободу; остання потребує постійних людських зусиль, як власних, так і громадянських, тобто – як рівних із рівними.
Сьогодні в силах українського громадянського суспільства протиставити брудові та маніпуляціям офіційної передвиборної кампанії певну систему позитивних цінностей, стратегічних орієнтирів розвитку країни та настанов нормальної політичної поведінки. А відтак докласти зусиль, щоб відсікти від влади абсолютно безнадійні у сенсі навіть умовного сприйняття ідеалів демократії політичні сили та їхніх кандидатів. Інших же слід буквально «стриножити» чи, принаймні, обмежити у діях, уклавши з ними угоди про умовну (не більше!) підтримку, і тільки у разі виконання умов угод. А потім слід буде вивести виборців на дільниці для голосування, бо масове ухилення від участі у виборах якраз і відкриє шлях до консервації найгірших сторін української політичної та економічної реальності (що наочно засвідчили дочасні вибори у Києві у 2008 році, коли громадські організації не зуміли чи не схотіли нав’язати свою гру олігархічним кланам, хоч це і було можливим).
Що ж стосується «непопулярних» рішень та «дірявих» бюджетів усіх рівнів, то, звісно, структури громадянського суспільства не можуть брати на себе відповідальність за те, що повинна робити влада. Але вони здатні зменшити деструктивні суспільні настрої, повсякчасно контролюючи розподіл ресурсів й упереджуючи спроби нецільового використання бюджетних коштів. Ціла низка потужних інтернет-ресурсів, які є сьогодні в розпорядженні структур громадянського суспільства, можуть стати за чинних обставин засобами своєрідного «мереженого громадського контролю».
І саме зі структур громадянського суспільства здатні вирости – звичайно, в ідеалі – нові політичні організації та лідери, котрі з’єднаються з відсунутими наразі на маргінес порядними і професійними політиками (таких навіть у Верховній Раді, яка має мінімальний за всі роки авторитет серед виборців, є кілька десятків) і зуміють у потрібний момент мобілізувати маси громадян, щоб домогтися реальної демократизації всієї державної машини.
Власне, це може видатися черговою українською утопією, – але ж сьогодні в країні відсутні інші більш-менш впливові позитивні сили, крім структур громадянського суспільства. Тому президентські вибори-2010 стануть або торжеством брудних ігор скомпрометованих кланів, – і поставлять на край прірви українську демократію та державність, – або ж громадянське суспільство своїми зусиллями перетворить їх на сутінки перед світанком.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
