Нобелівську премію з літератури 2009 року отримала німецька письменниця Герта Мюллер. Вона народилася в німецькомовному містечку Ніцкідорфі в Румунії. За соціалізму її твори як і видавали в Румунії, то в цензурованому вигляді. Наприкінці 1980-х Герта Мюллер змогла виїхати до Німеччини. Вона є автором віршів, прози, есе. Мюллер також є лауреатом багатьох літературних премій – і німецьких, і загальноєвропейських, зокрема, Дублінської літературної премії чи премії імені Франца Кафки.
Гіпотетичні списки претендентів на літературну «нобелівку» до останнього вирішального дня були таємницею, адже нобелівські комітети принципово не розголошують їх іще 50 років після присудження. Але неофіційних чуток щороку не бракує, і напередодні присудження премії букмекери знаменитої букмекерської контори Ladbrokes, зареєстрованої у Великобританії, навіть приймають ставки на ймовірних кандидатів.
І серед гаданих цьогорічних претендентів прізвищ українських письменників знову не було.
На Нобеля претендували Іван Франко та Олесь Гончар
Із лауреатів Нобелівської премії різних років восьмеро – народжені в Україні, згодом – вихідці з України. Це Ілля Мечников із Харківщини, Зельман Ваксман із Вінничини, Роальд Гофман зі Львівщини, Жорж Шарпак із Рівненщини та інші видатні вчені. Серед них і письменник – Агнон Йосеф Чачкес із Тернопільщини.
Іще понад три десятки лауреатів Нобелівської премії мали батьків-українців чи вихідців із України. Діти стали громадянами інших країн – у силу різних життєвих обставин. І вславили своїми іменами ці країни.
Починаючи з 1915 року, триває історія невдалого висунення на премію імені Нобеля українських письменників. Саме того року професор Йосиф Застирець із Відня висунув на Нобелівську премію кандидатуру Івана Франка. Але документи прийшли запізно.
Наступного року Івана Франка не стало. Посмертно ж Нобелівською премією не нагороджують.
Представлений у 1985 році нобелівським лауреатом Генріхом Беллем на премію поет-дисидент Василь Стус загинув у вересні того ж року.
Не пощастило отримати нобелівську нагороду висунутим у різні роки українським письменникам Уласові Самчуку, Павлові Тичині, Миколі Бажанові (він випередив розгляд своєї кандидатури листом-відмовою), Олесеві Гончару.
А тимчасом літературознавці, критики, самі письменники та окремі читачі в Україні все ще так само щиро переймаються питанням, чому «нобелівка» досі не вирізнила собою українську літературу. Ламаються списи – бо ж і справді набуток українського письменства і значний, і досить відомий у світі.
12 років тому в передачі «Каламар» на Радіо Свобода відомий культуролог, критик і письменник Микола Рябчук, відповідаючи на запитання, чому ми досі не маємо хоч одного лауреата Нобелівської премії, сказав: «Це дуже гарне й болюче питання. Останні роки вся українська культура якось… трагікомічно побивається за цією премією. Тим більше, коли її отримують наші сусіди поляки. Або єгиптяни, африканці – представники найменших і найнепомітніших, здавалося б, країн. Зрештою, Ісландія має свого Нобелівського лауреата. Думаю, не треба цим аж так перейматися. Є на це об’єктивні обставини, через які нам у найближчі роки не світить Нобелівська премія. Не тому, що в нас слабша література, ніж в Ісландії чи Єгипті, чи навіть у Польщі. Просто тому, що Україна недавно з’явилася на картах світу і ще й досі належно не з’явилася у свідомості світовій».
Відповідь Миколи Рябчука на це питання залишається актуальною, хоч «найближчі роки» давно минули. Як актуальне й саме питання.
Шанси
Причини того, що досі Україна так і не має свого Нобелівського лауреата, не тільки в царині літератури, а й у будь-якій, різні, усталені, задавнені, як і всі інші українські болячки – економічні, політичні, соціальні.
Проте саме література є, напевно, тим добрим шансом, який може наблизити Україну до згаданої Миколою Рябчуком «світової свідомості». Література багата, цікава і… мало знана ще й досі у світі, незважаючи на численні переклади творів окремих письменників.
Річ у тім, що переклади ці часто спорадичні, рідко фахові, з’являються здебільшого в альманахах чи антологіях, тому цілісно красне письменство України в світі ще не представлене. Краса й самобутність української мови, якою твориться література, теж потребує при перекладі спеціальних знань, відповідного володіння цією мовою.
Час перекладів «із підрядників» давно минув. Радянські принципи «зміцнення дружби народів – дружби літератур» за допомогою перекладів, коли робилися «підрядники» – з української мови на російську, а тоді з російської на вірменську тощо, канули в Лету.
Бракує якісних перекладів книг українських письменників ще й тому, що справа ця не тільки копітка, а й коштовна.
Зрештою, можна хіба мріяти, що якогось гарного дня водночас англійською, німецькою, французькою, італійською мовами вийшли в світ книги вибраних творів Ліни Костенко, Івана Драча, Дмитра Павличка, Павла Мовчана, Миколи Олійника, Ірини Жиленко, Миколи Воробйова, Василя Голобородька, Тараса Федюка, Василя Герасим’юка, Марії Матіос, Павла Вольвача і ще доброго десятка найвідоміших нині письменників – представників різних поколінь в українській літературі… (Про те, що коли-небудь вийдуть томи «перелицьованих» англійською чи ще якою мовою вибраних творів Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Петра Скунця, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Ігора Римарука, Василя Кожелянка та багатьох інших, теж можна хіба мріяти. Ці автори вже в позачассі, поза світами. Кожен із них міг би не посоромити звання лауреата Нобелівської премії, хоч уже ніколи не претендуватиме на неї…)
І все ж в України є шанс колись мати «свого» лауреата Нобелівської премії з літератури. Бо не помічати цю літературу в світі вже не можливо.
На відміну від тих галузей науки – фізики, хімії, медицини, а також економіки, які безнадійно поки що відстали від досягнень у цьому плані передових країн світу. Бо наука в Україні не фінансується відповідно і не може апріорі розвиватися. Модернізації потребує кожна без винятку галузь. Перспективи перекриті багатоповерховим «шлагбаумом» браку коштів, майже знищеної фінансово-економічної системи, перманентних різноликих криз. Принаймні, в часі теперішнім.
Натомість письменники творять свої шедеври, незважаючи на те, чи допомагає їм у цьому хтось узагалі й держава зокрема. Принаймні, переважна більшість із них.
Як і Василь Голобородько, твори якого хоч і перекладені вже 15 мовами в різних країнах, але мало відомі широкому загалові навіть у рідній Україні. У звужених літературних колах України обговорюють новину – начебто, нібито, буцім Василя Голобородька Інститут літератури імені Тараса Шевченка (або інша інстанція) висунула (має намір висунути) на Нобелівську премію… Коментарів «начебто причетні» уникають, та й у самого поета коментар не вдалося взяти – його телефон вимкнутий, до столиці він наїжджає з далекого Луганська рідко, живе там у наданій після отримання Шевченківської премії квартирі в переобладнаному з гуртожитку хіміків будинку з меншим сином, старшого та дружину недавно поховав.
До того багато літ мешкав у селі на Луганщині, де й писав свої поетичні шедеври. Намагалися друзі допомогти йому знайти роботу в Києві та перебратися ближче до епіцентру культурних і інших подій, але не вдалося. Покладати надії на те, що експерти Академії у Швеції «самі помітять» творчість цього справді великого поета сучасності, річ марна.
«У нас не існує сценаріїв літературної, культурної інтервенції»
Сьогодні голова Ліги українських меценатів, відомий письменник Михайло Слабошпицький називає шанси України мати Нобелівського лауреата з літератури «мінімальними».
«Премія ця для нас ілюзорна, хоч ряд наших письменників уже належить світовій літературі, без перебільшення. Нам досі малозрозумілі механізми висування, тому все робимо суто «по-своєму» – по-українськи: уявляємо собі ідеальний, ідеалістичний варіант – ось є з’ява видатного твору, експерти його помічають, враховують і… Ми не здаємо собі справи, що твір, який претендує на увагу експертів, має бути вже перекладеним і вже бути присутнім у європейському чи світовому просторі культури. Тому історія попередніх висунень українських письменників на Нобелівську премію печальна і повчальна. Коли «Просвіта» років 10–15 тому висувала на цю премію Ліну Костенко, унікальну постать у літературі, то не знайшлося масиву перекладів її творів основними європейськими мовами, був переклад тільки італійською. Із висуненням Василя Барки, «Жовтий князь» якого вже був перекладений і англійською, і французькою мовами, вийшло подібно – була мотивація, але участі держави в цьому не було. Колись Тодось Осьмачка висував себе на цю Нобелівську премію сам!.. У нас не існує сценаріїв літературної, культурної інтервенції в світ», – каже письменник.
Михайло Слабошпицький вважає, що копітка робота щодо підготовки творів українських письменників ще не розгорнута. Багато що в цьому плані могла б допомогти й українська діаспора в світі.
Окрім того, каже письменник, ми говоримо, що «не дожив Іван Франко, не дожив Василь Стус до розгляду експертами їхнього висунення, але ж ми не знаємо напевно, чи збиралися експерти давати їм цю премію, чи все ж дали б її».
Про гіпотетичне висунення кандидатури Василя Голобородька на Нобелівську премію Михайло Слабошпицький чув, що «тільки збираються висунути». Каже при цьому: «Ми навіть не усвідомлюємо ще самі значення творчості Василя Голобородька для нашої літератури. Окрім того, перекладів його творів ще не достатньо, хоч окремі й перекладалися. Він не досить популярний у самій Україні, і його ніхто не популяризує поза Україною. Мало мати геніальних письменників, щоб висувати їх на найвищу світову нагороду, треба ще освоїти всі існуючі механізми такого висування і скористатися ними».
Слід при цьому зауважити, що й самі вимоги до претендентів на Нобелівську премію в царині літератури та критерії оцінювання висунутих творів із часу існування премії постійно змінюються. У 20-ті роки минулого століття головним критерієм був стиль письма, пропаганда в творі тодішніх цінностей; згодом розширилися і критерії, і сама географія номінантів.
На час теперішній не вщухають суперечки про «справедливість» присудження премії тому чи іншому письменникові. Зрештою, змінюється світ, змінюються й принципи відбору, не стоїть на місці і сама література, її герої живуть щораз в іншому, зміненому світі пріоритетів та звичок, моральних і глобальних цінностей. І живуть вони в різних куточках планети, на якій відстані між країнами і людьми хоч і мінімізувалися завдяки технічному прогресові, але відстані між усталеними цінностями й особливостями – етнічними, національними, іншими – залишилися.
І все це зав’язане міцним вузликом завжди самобутнього Слова, котре має бути зрозумілим принаймні дуже багатьом, не тільки експертам Шведської Академії.
І тому теж українська література залишається зі своїми надіями і шансами на узбіччі свята вручення Нобелівської премії з літератури і цього разу.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Київ – Затамувавши подих, літератори всього світу 8 жовтня очікували головну для них новину року: хто з них отримає літературну Нобелівську премію? Українські письменники точно знали, що жоден із них. Із року в рік питання «а чому так?» виринає в Україні в такі осінні святкові дні оголошення лауреатів, як нинішній. Питання давнє і сумне, і відповідь на нього гірка, як цілющий сік української калини. І лежить ця відповідь головним чином у площині власне українських реалій.
