Путіна і Медведєва обурює факт існування України як такої держави, що не хоче визнавати себе московським «бантустаном» і претендує на незалежну поведінку в межах своїх кордонів і на міжнародній арені.
Вимога логіки і здорового глузду стосується насамперед тих громадян України, котрі часто-густо неадекватно сприймають звинувачення на адресу своєї держави.
Кожен українець потребує психоаналітика? Цю фразу автор цих рядків почув від однієї активістки «Просвіти» на Півдні. Справді, все те, що в Європі почули на адресу України з боку російського президента Медведєва, аж ніяк не може бути причиною погіршення відносин між двома цивілізованими державами. Прагнення України самостійно оцінювати власну історію російським лідерам може подобатися чи не подобатися, але це абсолютно не підстава для міждержавного конфлікту. Напевно, відчуваючи штучність своїх вимог до України з точки зору стандартного європейського менталітету, кремлівські вожді пояснюють: мовляв, Росія і Україна мають спільну історію, тому Україна не має права одноосібно, без дозволу Москви її оцінювати. Напевно, в Росії забули екстраполювати цей сумнівний постулат на історію США й Британії, Британії й Індії, Австрії й Чехії, Болгарії й Туреччини, де однак, на відміну від неоімперської Росії ніхто не прагне позбавити сусідню державу права самостійних суджень й оцінок.
Цікаво, що питомо українське слово «самостійний» уже давно увійшло до російської лексики, але з абсолютно негативним значенням, як синонім сваволі, анархії, некерованості й недисциплінованості. Але ж ніяк не можна вважати антиросійською діяльністю прагнення незалежної держави, що за історичними мірками нещодавно позбулася тотального контролю з боку метрополії з її асиміляційним тиском, забезпечити пріоритет мові корінної етнічної більшості (до речі, за переписом населення України 2001 року, майже 67% громадян визнали своєю рідною мовою саме українську), що вже через це українська, цілком справедливо, має бути державною мовою.
Вшанування жертв Голодомору як геноциду також не може бути підставою для погіршення міждержавних відносин, як постійне акцентування теми Голокосту з боку Ізраїлю не може бути підставою для погіршення відносин з цією країною (якщо, звісно, не йдеться про особисту роздратованість цим фактом пана Ахмадинеджада в Тегерані). Що ж стосується євроатлантичної інтеграції України, то це суверенне право суверенної держави.
Отже, коли сьогодні в інтерв’ю західним ЗМІ президент Росії Дмитро Медведєв звинувачує Україну, що вона нібито веде антиросійську політику, то ця теза є кричуще необґрунтованою. Цього не хочуть помічати ті громадяни України, котрі підтримують російські інвективи проти своєї Батьківщини. Наприклад, нардеп від Партії регіонів Леонід Кожара після відмови Барака Обами від розміщення системи ПРО на теренах Польщі й Чехії, тоном переможця проголосив із екрану 5-го телеканалу, що Україна «повинна припинити проводити агресивну політику проти Росії»... А потенційний кандидат у президенти України Арсеній Яценюк фактично підтримав демарш російського президента, заявивши, що «Ющенко дав підстави Медведєву для такого листа». І таких запопадливих оцінок кремлівського звернення в Україні було чимало.
Звідки такий дивовижний ентузіазм і екстаз в обпльовуванні й звинуваченні власної країни? Ентузіазм абсолютно ірраціональний, навіть з огляду на відсторонений об’єктивізм чужинця…
У чому полягає ця «агресія» ягняти проти вовка? Може, Україна утримує на території Росії, всупереч її бажанням, українські військові бази? Може, Україна тим чи іншим способом погрожує Росії застосуванням сили? Чи Україна висуває Росії територіальні претензії? На кожне з цих запитань можна дати тільки одну відповідь: ні. То в чому ж тоді полягає українська агресивність? Напевно, як агресивність сприймається Москвою брак плазування Києва перед Кремлем. Це дуже своєрідний соціо-психологічний феномен, коли відмова від рабської поведінки сприймається як агресія. Справді, коли селянин-кріпак не скидав своєї шапки перед поміщиком, той це сприймав однозначно як бунт. За часів Кучми в Москві звикли до ритуальних самопринижень України, до постійного наголошування на провідній щодо України ролі Росії, до демонстрації Україною такої приємної для Москви «неповноцінності – меншовартості» тощо.
Намагання ж Віктора Ющенка демонструвати самодостатність України в зовнішній і внутрішній політиці не могло не викликати у нових «собіратєлєй землі Руской» обурення.
А назагал, ті українці, які вважають, що це Президент Ющенко чимось образив Росію, повинні зрозуміти, що головною травмою російської свідомості були дві події 1991 року, два найстрашніші українські удари по всій системі «українських» уявлень переважного числа росіян: це 24 серпня і 1 грудня (друге навіть більше). Проголошення незалежності України, підтримане понад 90 відсотками виборців, – це головна «кривда» таким росіянам з українського боку. Все решта – похідна.
Стерти з пам’яті української нації ці дві події 1991 року – основна мета чекістського угруповання в Кремлі, тому ворогом Росії буде будь-який лідер України, який перешкоджатиме її досягненню, навіть якщо він буде зранку до вечора співати компліменти Москві. Україна від початку винна перед Москвою своєю незалежністю. Тому відносини двох країн приречені бути поганими, і від України тут нічого не залежить, допоки в Москві не відмовляться від політики регенерації імперії.
Представник Центру Карнегі в Москві, яка належить до найбільш поважних і об’єктивних російських аналітиків, політичний аналітик Лілія Шевцова сказала: «Я не бачу можливості для добросусідських, дружніх, конструктивних відносин Росії з сусідніми країнами, якщо російська політична еліта себе легітимізує і обґрунтовує це за рахунок прагнення командувати своїми сусідами». Отже, як бачимо, йдеться не лише про Україну, а практично про всіх її сусідів…
Мазохізм як чинник політики
Ще французькі філософи ХVIII століття стверджували, що всяка жива істота прагне насолоди й уникає страждань, але України ця норма, схоже, не стосується. У твердженнях багатьох українських громадян простежується пропаганда протилежної засади: уникати насолоди і прагнути страждання. Ось, наприклад, тези кандидата історичних наук із Харкова Антона Турчака, опубліковані на шпальтах газети «День»: «Я рішучо засуджую пихату великодержавну риторику, що міститься в листі Медвєдєва Президентові Ющенку. Менше з тим, треба визнати, що зовнішньополітичний курс України з 2005 року, спрямований на віддалення України від Росії, є помилковим і не відповідає нашим національним інтересам. Дружні, добросусідські відносини двох держав не тільки б не завадили інтеграції нашої країни до Європи, але навіть посприяли б цьому».
Отже, кандидат історичних наук Турчак визнає, що найвище керівництво нинішньої Росії є джерелом великодержавного шовінізму, але закликає Україну якнайбільше до цього джерела наблизитися. Це рівнозначне пораді нічному метеликові якнайбільше наблизитися до такого привабливого, спокусливого вогню…
Український мазохізм, що завжди так вабив «визволителів» усіх кольорів і навіть провокував їх лізти в Україну, є одним із найбільш загадкових і небезпечних для українців явищ їхньої культури і психіки. А це означає, що український народ потребує глибокого і безжального самопсихоаналізу, вивершеної національної самокритики, як писав Іван Дзюба. Бо політичний і соціокультурний мазохізм є однією з найважливіших складових того явища, що Євген Маланюк називав малоросійством.
У сучасних умовах цей мазохізм є продуктом і наслідком відмови українського політичного класу від послідовної деколонізації країни, від нещадної руйнації сталих психокомплексів колоніально-геноцидної доби. Малоросійство і мазохізм як його складова є сьогодні однією з найбільших внутрішніх загроз і викликів України, що паралізує будь-які спроби української влади з наступників колоніальної адміністрації УРСР стати нарешті національною владою України.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Вимога логіки і здорового глузду стосується насамперед тих громадян України, котрі часто-густо неадекватно сприймають звинувачення на адресу своєї держави.
Кожен українець потребує психоаналітика? Цю фразу автор цих рядків почув від однієї активістки «Просвіти» на Півдні. Справді, все те, що в Європі почули на адресу України з боку російського президента Медведєва, аж ніяк не може бути причиною погіршення відносин між двома цивілізованими державами. Прагнення України самостійно оцінювати власну історію російським лідерам може подобатися чи не подобатися, але це абсолютно не підстава для міждержавного конфлікту. Напевно, відчуваючи штучність своїх вимог до України з точки зору стандартного європейського менталітету, кремлівські вожді пояснюють: мовляв, Росія і Україна мають спільну історію, тому Україна не має права одноосібно, без дозволу Москви її оцінювати. Напевно, в Росії забули екстраполювати цей сумнівний постулат на історію США й Британії, Британії й Індії, Австрії й Чехії, Болгарії й Туреччини, де однак, на відміну від неоімперської Росії ніхто не прагне позбавити сусідню державу права самостійних суджень й оцінок.
Цікаво, що питомо українське слово «самостійний» уже давно увійшло до російської лексики, але з абсолютно негативним значенням, як синонім сваволі, анархії, некерованості й недисциплінованості. Але ж ніяк не можна вважати антиросійською діяльністю прагнення незалежної держави, що за історичними мірками нещодавно позбулася тотального контролю з боку метрополії з її асиміляційним тиском, забезпечити пріоритет мові корінної етнічної більшості (до речі, за переписом населення України 2001 року, майже 67% громадян визнали своєю рідною мовою саме українську), що вже через це українська, цілком справедливо, має бути державною мовою.
Вшанування жертв Голодомору як геноциду також не може бути підставою для погіршення міждержавних відносин, як постійне акцентування теми Голокосту з боку Ізраїлю не може бути підставою для погіршення відносин з цією країною (якщо, звісно, не йдеться про особисту роздратованість цим фактом пана Ахмадинеджада в Тегерані). Що ж стосується євроатлантичної інтеграції України, то це суверенне право суверенної держави.
Отже, коли сьогодні в інтерв’ю західним ЗМІ президент Росії Дмитро Медведєв звинувачує Україну, що вона нібито веде антиросійську політику, то ця теза є кричуще необґрунтованою. Цього не хочуть помічати ті громадяни України, котрі підтримують російські інвективи проти своєї Батьківщини. Наприклад, нардеп від Партії регіонів Леонід Кожара після відмови Барака Обами від розміщення системи ПРО на теренах Польщі й Чехії, тоном переможця проголосив із екрану 5-го телеканалу, що Україна «повинна припинити проводити агресивну політику проти Росії»... А потенційний кандидат у президенти України Арсеній Яценюк фактично підтримав демарш російського президента, заявивши, що «Ющенко дав підстави Медведєву для такого листа». І таких запопадливих оцінок кремлівського звернення в Україні було чимало.
Звідки такий дивовижний ентузіазм і екстаз в обпльовуванні й звинуваченні власної країни? Ентузіазм абсолютно ірраціональний, навіть з огляду на відсторонений об’єктивізм чужинця…
У чому полягає ця «агресія» ягняти проти вовка? Може, Україна утримує на території Росії, всупереч її бажанням, українські військові бази? Може, Україна тим чи іншим способом погрожує Росії застосуванням сили? Чи Україна висуває Росії територіальні претензії? На кожне з цих запитань можна дати тільки одну відповідь: ні. То в чому ж тоді полягає українська агресивність? Напевно, як агресивність сприймається Москвою брак плазування Києва перед Кремлем. Це дуже своєрідний соціо-психологічний феномен, коли відмова від рабської поведінки сприймається як агресія. Справді, коли селянин-кріпак не скидав своєї шапки перед поміщиком, той це сприймав однозначно як бунт. За часів Кучми в Москві звикли до ритуальних самопринижень України, до постійного наголошування на провідній щодо України ролі Росії, до демонстрації Україною такої приємної для Москви «неповноцінності – меншовартості» тощо.
Намагання ж Віктора Ющенка демонструвати самодостатність України в зовнішній і внутрішній політиці не могло не викликати у нових «собіратєлєй землі Руской» обурення.
А назагал, ті українці, які вважають, що це Президент Ющенко чимось образив Росію, повинні зрозуміти, що головною травмою російської свідомості були дві події 1991 року, два найстрашніші українські удари по всій системі «українських» уявлень переважного числа росіян: це 24 серпня і 1 грудня (друге навіть більше). Проголошення незалежності України, підтримане понад 90 відсотками виборців, – це головна «кривда» таким росіянам з українського боку. Все решта – похідна.
Стерти з пам’яті української нації ці дві події 1991 року – основна мета чекістського угруповання в Кремлі, тому ворогом Росії буде будь-який лідер України, який перешкоджатиме її досягненню, навіть якщо він буде зранку до вечора співати компліменти Москві. Україна від початку винна перед Москвою своєю незалежністю. Тому відносини двох країн приречені бути поганими, і від України тут нічого не залежить, допоки в Москві не відмовляться від політики регенерації імперії.
Представник Центру Карнегі в Москві, яка належить до найбільш поважних і об’єктивних російських аналітиків, політичний аналітик Лілія Шевцова сказала: «Я не бачу можливості для добросусідських, дружніх, конструктивних відносин Росії з сусідніми країнами, якщо російська політична еліта себе легітимізує і обґрунтовує це за рахунок прагнення командувати своїми сусідами». Отже, як бачимо, йдеться не лише про Україну, а практично про всіх її сусідів…
Мазохізм як чинник політики
Ще французькі філософи ХVIII століття стверджували, що всяка жива істота прагне насолоди й уникає страждань, але України ця норма, схоже, не стосується. У твердженнях багатьох українських громадян простежується пропаганда протилежної засади: уникати насолоди і прагнути страждання. Ось, наприклад, тези кандидата історичних наук із Харкова Антона Турчака, опубліковані на шпальтах газети «День»: «Я рішучо засуджую пихату великодержавну риторику, що міститься в листі Медвєдєва Президентові Ющенку. Менше з тим, треба визнати, що зовнішньополітичний курс України з 2005 року, спрямований на віддалення України від Росії, є помилковим і не відповідає нашим національним інтересам. Дружні, добросусідські відносини двох держав не тільки б не завадили інтеграції нашої країни до Європи, але навіть посприяли б цьому».
Отже, кандидат історичних наук Турчак визнає, що найвище керівництво нинішньої Росії є джерелом великодержавного шовінізму, але закликає Україну якнайбільше до цього джерела наблизитися. Це рівнозначне пораді нічному метеликові якнайбільше наблизитися до такого привабливого, спокусливого вогню…
Український мазохізм, що завжди так вабив «визволителів» усіх кольорів і навіть провокував їх лізти в Україну, є одним із найбільш загадкових і небезпечних для українців явищ їхньої культури і психіки. А це означає, що український народ потребує глибокого і безжального самопсихоаналізу, вивершеної національної самокритики, як писав Іван Дзюба. Бо політичний і соціокультурний мазохізм є однією з найважливіших складових того явища, що Євген Маланюк називав малоросійством.
У сучасних умовах цей мазохізм є продуктом і наслідком відмови українського політичного класу від послідовної деколонізації країни, від нещадної руйнації сталих психокомплексів колоніально-геноцидної доби. Малоросійство і мазохізм як його складова є сьогодні однією з найбільших внутрішніх загроз і викликів України, що паралізує будь-які спроби української влади з наступників колоніальної адміністрації УРСР стати нарешті національною владою України.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
