Із наближенням президентських виборів це питання знову стає однією з валют українського політичного ярмарку. Та й які вибори без російської мови?
Напрошується каламбур, що за відсутності російської мови як такої не було б в Україні повноцінних виборів.
Захист мови як політтехнологія
Різко в повний голос про статус російської мови вигукнув Віктор Янукович. Вкотре вже він поклявся (цього разу перед одеситами), що своєю власною рукою, якщо вона стане президентською, він підпише закон про державний статус російської мови...
Цій заяві передувало публічне запевнення Юлії Тимошенко, яка категорично висловилась за те, що єдиною державною мовою в Україні буде українська.
Невже зміна статусу може якось змінити ситуацію навколо мови? Українська мова вже багато років має державний статус, а й досі є в країні багато нарікань про незахищеність рідної мови. І досі лунають голоси, що держава мало що робить для розвитку української мови.
Тим часом Віктор Янукович вирішив задовольнити свою сталу аудиторію повторенням того, з чим він виступає роками перед кожними черговими і позачерговими виборами.
Якщо ж він обіцянку не виконає, то не біда. Він уже пояснював, чому невдовзі після якихось виборів його фракція в парламенті викинула російськомовне питання зі свого партійного набору засобів боротьби з опонентами.
Пояснення було логічно вбивчим. У Партії регіонів нема більшості в парламенті, щоб змінити мовну конституційну норму.
Так що Віктор Янукович тепер уже знає, як відбиватися від тих, хто дорікатиме його партії і йому в невиконанні старої обіцянки. Головне – тримати тему в процесі.
Усім по статусу
Але так і залишається втаємниченим, що цінне в державності статусу мови. Дай усім існуючим мовам який завгодно статус – що від цього зміниться по суті?
Нехай російська має будь-який статус, нехай державний знак отримають усі мови меншостей, що проживають в Україні – і азербайджанська, і польська, і угорська, і грецька – що це врешті дасть, якщо не буде розвиватися головна мова країни?
Натомість цінність усіх мов підвищиться автоматично сама собою, якщо українська мова від свого існуючого становища перейде в розряд необхідної мови в Україні. Якщо точніше – мови спілкування в родині. Чи рідко трапляється таке, що на публіці ще якось демонструють свою українську, а у вузькому спілкуванні механічно переходять на російську?
І є цьому пояснення: так, мовляв, легше. І мова втрачає свою необхідність. Вже не йдеться про головні державні трибуни. А серед них і найдержавнішу Верховну Раду.
І знову все впирається в державність
Кому такий жах може приснитися, що в американському Сенаті один із його членів виступатиме іспанською? Або з трибуни французького парламенту один із депутатів заговорить по-НЕфранцузькому? Або, ще гірше: в Державній Думі Росії раптом якийсь неврівноважений почне виступати українською?
По-перше, в тих закордонних установах існує чіткий порядок – не знаючи мови, туди не потрапиш. Відсів починається із зародку.
А українська депутатська трибуна такі парадокси спокійно переносить. І не лише депутатська.
Українська мова ще не придбала «статусу необхідної мови». Вона зробила рішучі кроки вперед. Вона вирвалася майже з нуля. З мертвої зони. Але вона ще не стала необхідною.
Цей статус їй доведеться ще виборювати. І не лише під час передвиборних баталій. Це копітка і дуже делікатна праця. Найдержавніша від усіх інших. Бо в ній закладено прямий міст до справжньої незалежності. Тобто, мова повинна стати такою ж необхідною, як і сама незалежність.
(Лондон – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Напрошується каламбур, що за відсутності російської мови як такої не було б в Україні повноцінних виборів.
Захист мови як політтехнологія
Різко в повний голос про статус російської мови вигукнув Віктор Янукович. Вкотре вже він поклявся (цього разу перед одеситами), що своєю власною рукою, якщо вона стане президентською, він підпише закон про державний статус російської мови...
Цій заяві передувало публічне запевнення Юлії Тимошенко, яка категорично висловилась за те, що єдиною державною мовою в Україні буде українська.
Невже зміна статусу може якось змінити ситуацію навколо мови? Українська мова вже багато років має державний статус, а й досі є в країні багато нарікань про незахищеність рідної мови. І досі лунають голоси, що держава мало що робить для розвитку української мови.
Тим часом Віктор Янукович вирішив задовольнити свою сталу аудиторію повторенням того, з чим він виступає роками перед кожними черговими і позачерговими виборами.
Якщо ж він обіцянку не виконає, то не біда. Він уже пояснював, чому невдовзі після якихось виборів його фракція в парламенті викинула російськомовне питання зі свого партійного набору засобів боротьби з опонентами.
Пояснення було логічно вбивчим. У Партії регіонів нема більшості в парламенті, щоб змінити мовну конституційну норму.
Так що Віктор Янукович тепер уже знає, як відбиватися від тих, хто дорікатиме його партії і йому в невиконанні старої обіцянки. Головне – тримати тему в процесі.
Усім по статусу
Але так і залишається втаємниченим, що цінне в державності статусу мови. Дай усім існуючим мовам який завгодно статус – що від цього зміниться по суті?
Нехай російська має будь-який статус, нехай державний знак отримають усі мови меншостей, що проживають в Україні – і азербайджанська, і польська, і угорська, і грецька – що це врешті дасть, якщо не буде розвиватися головна мова країни?
Натомість цінність усіх мов підвищиться автоматично сама собою, якщо українська мова від свого існуючого становища перейде в розряд необхідної мови в Україні. Якщо точніше – мови спілкування в родині. Чи рідко трапляється таке, що на публіці ще якось демонструють свою українську, а у вузькому спілкуванні механічно переходять на російську?
І є цьому пояснення: так, мовляв, легше. І мова втрачає свою необхідність. Вже не йдеться про головні державні трибуни. А серед них і найдержавнішу Верховну Раду.
І знову все впирається в державність
Кому такий жах може приснитися, що в американському Сенаті один із його членів виступатиме іспанською? Або з трибуни французького парламенту один із депутатів заговорить по-НЕфранцузькому? Або, ще гірше: в Державній Думі Росії раптом якийсь неврівноважений почне виступати українською?
По-перше, в тих закордонних установах існує чіткий порядок – не знаючи мови, туди не потрапиш. Відсів починається із зародку.
А українська депутатська трибуна такі парадокси спокійно переносить. І не лише депутатська.
Українська мова ще не придбала «статусу необхідної мови». Вона зробила рішучі кроки вперед. Вона вирвалася майже з нуля. З мертвої зони. Але вона ще не стала необхідною.
Цей статус їй доведеться ще виборювати. І не лише під час передвиборних баталій. Це копітка і дуже делікатна праця. Найдержавніша від усіх інших. Бо в ній закладено прямий міст до справжньої незалежності. Тобто, мова повинна стати такою ж необхідною, як і сама незалежність.
(Лондон – Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
