Якщо подивитися вслід 18 рокам, що минули, то легко побачити, що ті події, котрі відбувалися протягом цього часу, дуже нагадують сюжет вольтерівського «Кандида». Говорячи сучасною мовою, своєрідного мультиплексу авантюрного твору, трилера і філософської притчі, в котрій герої, думаючи, що йдуть до обумовленої внутрішніми прагненнями мети, мандрують від однієї халепи в іншу, при цьому здобуваючи цінний досвід, набиваючи ґулі, старіючи, здобуваючи і гублячи скарби казкового Ельдорадо і, врешті-решт, приходячи, на думку Вольтера, до оптимістичного висновку – треба плекати власний сад, і саме праця позбавляє нас від трьох найбільших лих: нудьги, пороку і нужди. Простодушний, відповідно до канонів жанру та спрощеної маски персонажу твору Кандид нарешті заспокоюється цією місійною тезою і несе її вже як своє внутрішнє послання навколишньому світу.
Відмінності українських «кандидів»
Відмінність української реальності від твору Вольтера, схоже, лише в тому, що в Україні таких «кандидів» досить багато. Кандид Ющенко із трипільської пасіки регулярно шле послання чи влаштовує «п’ятихвилинку мудрості». Кандида Тимошенко так само регулярно влаштовує «п’ятихвилинки справедливості», на котрих вона, віднайшовши нову локальну несправедливість (останнього разу незаконність перерозподілу нафтогазових родовищ), пробує підтримати оптимізм своїм старим-випробуваним «усе буде добре, любі мої». Кандид Янукович діє не так регулярно, оскільки соціологічні дослідження показують, що чим менше він світиться на телебаченні та ЗМІ загалом, тим стійкішим є його рейтинг; але все ж і він інколи дає послання – «п’ятихвилинки стабільності і конкретності». Є і більш дрібні «кандиди». Один із них, Кандид Яценюк, пробує здобути прихильність соціуму за допомогою «п’ятихвилинок фронтових реформ та змін». І так далі – аж до «кандидів» комуністів та інших «прогресивних» напрямків українського політикуму всіх можливих забарвлень політичної палітри.
Послання вольтерівського Кандида про необхідність доглядати власний сад є, власне, не лише дуже й дуже повчальним, а й прагматичним, особливо на українських теренах, на котрих все добре росте. Проте є одне «але». Досвід майже двох десятиліть української незалежності вказує, що, на відміну від вольтерівського Кандида, українські пересічні громадяни зіштовхуються з тим, що як тільки виплекаєш власний сад, масово з’являються великі й добре організовані гурти тих, хто хоче змусити тебе поділитися плодами праці не з тими, хто допомагав виростити ці плоди, а зовсім із іншими персонажами. Починаючи від банальних бандюків і закінчуючи податковою, понад 40 наглядовими інстанціями і політиками усіх калібрів. В результатів після розплати з ними не залишається не лише залишків від врожаю, а й стають наявними великі борги на майбутнє.
Відтак, ті українські «кандиди», котрі спробували плекати свій сад і боротися з нудьгою, пороками і нуждою за допомогою праці, виявили, що на українських теренах (принаймні, поки що) це неможливо. Виходить так, що в Україні плекати власний сад локально не випадає. Схожі успіхи із «плеканням саду» у межах більш масштабних проектів наводять на думку, що щось взагалі не так в системі Держава Україна і потрібен якийсь радикальний вихід із цієї ситуації, що не лише склалася, а й перезріла та, навіть, добігла кінця.
Цілковито інші площини
Що ж дійсно потрібно, щоб загальмований державний розвиток знову запрацював? Чи достатньо, щоб кандидат, «талмудом» котрого є твори Адама Сміта та Томаса Джефферсона, став президентом і здійснив реформи у напрямках своєї ідеології? Або президент із платформою європейської соціал-демократії західного штибу почав втілювати у життя модель близьку до шведського чи якогось іншого європейського соціалізму? Це, безперечно, цікаві і дуже важливі питання, якби проблема дійсно полягає у виборі між цими двома, чи більшою кількістю політичних напрямків.
Але, на мій погляд, проблема в Україні полягає в цілковито інших площинах. Якщо окинути Україну таким собі попереднім поглядом, але з допомогою своєрідного соціально-політичного рентгену, то відразу ж стає зрозуміло, що головні проблеми полягають в іншому. На відміну від державної соціальної системи країн Заходу, котра розвивається в будь-якому напрямку, чи то соціально-демократичному, чи ліберальному, чи якомусь іншому новітньому, але працює і розвивається, і таким чином несе у собі більшість складових, показників і процесів конструктиву творення, в Україні ці всі показники, напрями і методи є деструктивними. Починаючи від найпростіших, котрі полягають в банальному невиконанні розпоряджень, вказівок, планів, законів, та закінчуючи повною відсутністю загальної концепції розвитку. Цебто архітектурного і конструкторського вирішення тих проектів, котрі будуть здійснюватися.
Таким чином, будь-яка політична платформа, найбільш прогресивна чи та, що себе виправдала в попередні роки у світі, в таких умовах не може бути здійснена із тої ж причини, з якої металобрухт не може рухатися ані рейками, ані автомобільними шляхами. Як би ми його не назвали: чи то автомобілем, чи то потягом, він лишиться металобрухтом. Відтак, говорячи образами Вольтера, в Україні потрібна не локальна система плекання власного саду, а системний підхід до такого плекання на всіх ієрархічних рівнях існування суспільства. Певна структура, ієрархія плекання, починаючи знизу від окремого громадянина з його приватною справою і закінчуючи плеканням загальнодержавного саду.
Необхідний перехід до конструктивної праці
У цьому сенсі потрібен президент, вірніше, ціла команда президента, причому як професійна так і вповні укомплектована, для здійснення дуже складної і об’ємної програми розбудови і перебудови українського простору в усіх його вимірах. Причому команда, котра здатна не лише проектувати й відслідковувати, а й захищати проект від усіх проявів деструктиву. Як об’єктивних, викликаних відхиленнями у виконанні проекту, так і суб’єктивних, тобто дій конкурентів і особливо дій внутрішнього «ворога» – цілого сонму дрібних і великих дерибанщиків, починаючи з кишенькових злодіїв і закінчуючи крупними олігархами. Оскільки деструктив ментальної позиції, що закріпилася ще з радянських або й дорадянських часів, що «лише те, що вкрав – твоє», закріпився за роки незалежності ще більше і досяг свого апогею. І, на жаль, цей деструктив підкріплений не лише ментальністю, а й і структурно в тій ієрархії політичних і економічних еліт, котрі були, є і збираються бути націлені лише на дерибан, визискування і користування, як економікою України, так і Україною в цілому.
Відтак, новий президент України та його команда мають бути таким собі симбіозом воїнів та зодчих на кшталт величних князів Руси-України Володимира, Святослава, Ярослава та їхніх команд – ніяк не менше. Лише в контексті XXI століття. Все інше спроможне бути лише продовженням того убогого політичного спектаклю, котрий ставили на українських підмостках не вельми щирі, і в тій же мірі професійні та патріотичні політичні режисери.
Оптимізм Вольтера полягав у тому, що вичерпавши ілюзії гордині та примарних бажань, рівно як і молодість, вроду та життєві сили, персонажі «Кандида» врешті-решт перейшли до реальної та конструктивної праці, що приносить зримі плоди. В Україні на 18-му році незалежності ілюзії та примарні бажання, принаймні в соціо-політичному сенсі, також вичерпані. Прекрасна Кунегонда – українська політика втратила молодість і красу, але, як і вольтерівський Кандид, українські політики мають дотримуватись їй вірності – за законами жанру. Перехід до реальної та конструктивної праці наразі є для українських політиків не лише бажаним а й єдино можливим способом дій. У цьому, вочевидь, і полягає оптимістична складова ситуації в Україні.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Відмінності українських «кандидів»
Відмінність української реальності від твору Вольтера, схоже, лише в тому, що в Україні таких «кандидів» досить багато. Кандид Ющенко із трипільської пасіки регулярно шле послання чи влаштовує «п’ятихвилинку мудрості». Кандида Тимошенко так само регулярно влаштовує «п’ятихвилинки справедливості», на котрих вона, віднайшовши нову локальну несправедливість (останнього разу незаконність перерозподілу нафтогазових родовищ), пробує підтримати оптимізм своїм старим-випробуваним «усе буде добре, любі мої». Кандид Янукович діє не так регулярно, оскільки соціологічні дослідження показують, що чим менше він світиться на телебаченні та ЗМІ загалом, тим стійкішим є його рейтинг; але все ж і він інколи дає послання – «п’ятихвилинки стабільності і конкретності». Є і більш дрібні «кандиди». Один із них, Кандид Яценюк, пробує здобути прихильність соціуму за допомогою «п’ятихвилинок фронтових реформ та змін». І так далі – аж до «кандидів» комуністів та інших «прогресивних» напрямків українського політикуму всіх можливих забарвлень політичної палітри.
Послання вольтерівського Кандида про необхідність доглядати власний сад є, власне, не лише дуже й дуже повчальним, а й прагматичним, особливо на українських теренах, на котрих все добре росте. Проте є одне «але». Досвід майже двох десятиліть української незалежності вказує, що, на відміну від вольтерівського Кандида, українські пересічні громадяни зіштовхуються з тим, що як тільки виплекаєш власний сад, масово з’являються великі й добре організовані гурти тих, хто хоче змусити тебе поділитися плодами праці не з тими, хто допомагав виростити ці плоди, а зовсім із іншими персонажами. Починаючи від банальних бандюків і закінчуючи податковою, понад 40 наглядовими інстанціями і політиками усіх калібрів. В результатів після розплати з ними не залишається не лише залишків від врожаю, а й стають наявними великі борги на майбутнє.
Відтак, ті українські «кандиди», котрі спробували плекати свій сад і боротися з нудьгою, пороками і нуждою за допомогою праці, виявили, що на українських теренах (принаймні, поки що) це неможливо. Виходить так, що в Україні плекати власний сад локально не випадає. Схожі успіхи із «плеканням саду» у межах більш масштабних проектів наводять на думку, що щось взагалі не так в системі Держава Україна і потрібен якийсь радикальний вихід із цієї ситуації, що не лише склалася, а й перезріла та, навіть, добігла кінця.
Цілковито інші площини
Що ж дійсно потрібно, щоб загальмований державний розвиток знову запрацював? Чи достатньо, щоб кандидат, «талмудом» котрого є твори Адама Сміта та Томаса Джефферсона, став президентом і здійснив реформи у напрямках своєї ідеології? Або президент із платформою європейської соціал-демократії західного штибу почав втілювати у життя модель близьку до шведського чи якогось іншого європейського соціалізму? Це, безперечно, цікаві і дуже важливі питання, якби проблема дійсно полягає у виборі між цими двома, чи більшою кількістю політичних напрямків.
Але, на мій погляд, проблема в Україні полягає в цілковито інших площинах. Якщо окинути Україну таким собі попереднім поглядом, але з допомогою своєрідного соціально-політичного рентгену, то відразу ж стає зрозуміло, що головні проблеми полягають в іншому. На відміну від державної соціальної системи країн Заходу, котра розвивається в будь-якому напрямку, чи то соціально-демократичному, чи ліберальному, чи якомусь іншому новітньому, але працює і розвивається, і таким чином несе у собі більшість складових, показників і процесів конструктиву творення, в Україні ці всі показники, напрями і методи є деструктивними. Починаючи від найпростіших, котрі полягають в банальному невиконанні розпоряджень, вказівок, планів, законів, та закінчуючи повною відсутністю загальної концепції розвитку. Цебто архітектурного і конструкторського вирішення тих проектів, котрі будуть здійснюватися.
Таким чином, будь-яка політична платформа, найбільш прогресивна чи та, що себе виправдала в попередні роки у світі, в таких умовах не може бути здійснена із тої ж причини, з якої металобрухт не може рухатися ані рейками, ані автомобільними шляхами. Як би ми його не назвали: чи то автомобілем, чи то потягом, він лишиться металобрухтом. Відтак, говорячи образами Вольтера, в Україні потрібна не локальна система плекання власного саду, а системний підхід до такого плекання на всіх ієрархічних рівнях існування суспільства. Певна структура, ієрархія плекання, починаючи знизу від окремого громадянина з його приватною справою і закінчуючи плеканням загальнодержавного саду.
Необхідний перехід до конструктивної праці
У цьому сенсі потрібен президент, вірніше, ціла команда президента, причому як професійна так і вповні укомплектована, для здійснення дуже складної і об’ємної програми розбудови і перебудови українського простору в усіх його вимірах. Причому команда, котра здатна не лише проектувати й відслідковувати, а й захищати проект від усіх проявів деструктиву. Як об’єктивних, викликаних відхиленнями у виконанні проекту, так і суб’єктивних, тобто дій конкурентів і особливо дій внутрішнього «ворога» – цілого сонму дрібних і великих дерибанщиків, починаючи з кишенькових злодіїв і закінчуючи крупними олігархами. Оскільки деструктив ментальної позиції, що закріпилася ще з радянських або й дорадянських часів, що «лише те, що вкрав – твоє», закріпився за роки незалежності ще більше і досяг свого апогею. І, на жаль, цей деструктив підкріплений не лише ментальністю, а й і структурно в тій ієрархії політичних і економічних еліт, котрі були, є і збираються бути націлені лише на дерибан, визискування і користування, як економікою України, так і Україною в цілому.
Відтак, новий президент України та його команда мають бути таким собі симбіозом воїнів та зодчих на кшталт величних князів Руси-України Володимира, Святослава, Ярослава та їхніх команд – ніяк не менше. Лише в контексті XXI століття. Все інше спроможне бути лише продовженням того убогого політичного спектаклю, котрий ставили на українських підмостках не вельми щирі, і в тій же мірі професійні та патріотичні політичні режисери.
Оптимізм Вольтера полягав у тому, що вичерпавши ілюзії гордині та примарних бажань, рівно як і молодість, вроду та життєві сили, персонажі «Кандида» врешті-решт перейшли до реальної та конструктивної праці, що приносить зримі плоди. В Україні на 18-му році незалежності ілюзії та примарні бажання, принаймні в соціо-політичному сенсі, також вичерпані. Прекрасна Кунегонда – українська політика втратила молодість і красу, але, як і вольтерівський Кандид, українські політики мають дотримуватись їй вірності – за законами жанру. Перехід до реальної та конструктивної праці наразі є для українських політиків не лише бажаним а й єдино можливим способом дій. У цьому, вочевидь, і полягає оптимістична складова ситуації в Україні.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
