Переведення внутрішнього конфлікту в конфлікт зовнішній стало в Російській і Радянській імперіях універсальним засобом подолання суперечностей, над усе в ті моменти, коли політична верхівка відчувала себе в глухому куті соціальних і економічних викликів, на які була не здатна дати раціональну відповідь. Тоді російська влада провокувала ще одну «маленьку переможну війну».
Нинішній кремлівський режим почувається дуже невпевнено внаслідок закінчення безпрецедентно сприятливих умов свого існування на початку першого десятиліття поточного віку, коли нестримно зростали світові ціни на нафту, а відтак і на газ. Поступово економічна кон’юнктура для Росії стає не дуже зручною, що утруднює комфортне існування світового сировинного рантьє.
Це погіршення умов продемонструвало, що російська економіка насправді є вразливою і залежною від зарубіжних чинників. Виявилось, що крім газової і нафтової труби та ще військово-промислового комплексу, інших економічних основ Росія не має. Цей факт спонукає до сумнівів щодо претензій Москви на роль супердержави, адже важко претендувати на такий статус, маючи лише 2% від світового ВВП.
Обміління нафтогазового «дощу» висвітлило і деякі інші аспекти нинішньої російської дійсності. Протягом десяти років правління Путіна в Росії було створено систему загальнонаціональної «клієнтели», коли за рахунок сировинних надприбутків купували лояльність російських мас (насамперед десятків мільйонів пенсіонерів, багатодітних родин, інших споживачів соціальної допомоги) та утримували нерентабельні галузі промисловості, перш за все російську неконкурентоспроможну автомобільну промисловість.
Тепер у зв’язку з кризою такі можливості суттєво обмежуються, що породжує масові протести, над усе в так званих мономістах, де все життя обертається навколо одного-єдиного підприємства. Російська верхівка, що за 10 років, маючи величезні кошти, примудрилася не здійснити жодної реформи, схоже, не може придумати нічого іншого для розв’язання проблем, крім традиційної російської конвертації внутрішнього конфлікту в зовнішній.
Війна як продовження російської політики
Але, крім економічної «вибухівки», в нинішній Росії вистачає й «вибухівки» політичної. Фактично сучасна Російська Федерація вже перестала бути федерацією після того, як скасовано вибори губернаторів областей і президентів автономій, яких призначає Москва.
Фактична унітарність дуже дратує місцеві еліти і національну громадськість автономних утворень. Не дуже справедливими є і міжбюджетні відносини між московським центром і регіонами.
Північний Кавказ насправді вже не контролюється Москвою, а терористична війна проти промосковської влади вийшла вже далеко за межі Чечні, охопивши Інгушетію і Дагестан, де російські представники контролюють ситуацію лише вдень, а вночі розпочинається контроль із боку повстанців. Незважаючи на гучні публічні заяви, російська влада часто демонструє там розгубленість і безпорадність.
Саме тому війна проти Грузії стала для Кремля у внутрішньополітичному сенсі (незважаючи на всі зовнішньополітичні втрати) майже рятівною. Завдяки цьому конфліктові вдалося роздмухати в Росії патріотичну істерію, відволікти суспільство від важких життєвих проблем, дещо налякати Європу і трохи заспокоїти власні комплекси геополітичної меншовартості. А фактичне приєднання до Росії Південної Осетії (значно меншою мірою Абхазії) подали російському обивателеві як перші успішні кроки з відновлення наддержави, крах якої Володимир Путін назвав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття».
Сьогодні режим Путіна-Медведєва продемонстрував усім, і собі в тому числі, що здатен виступати лише як розпорядник нафтогазових прибутків і не вміє виконувати якихось інших функцій. Для підтримання власної легітимності й цінності в очах російського населення цей режим конче потребує атмосфери воєнно-політичного протистояння (це забезпечить національну мобілізацію) з «ворожим Заходом» (насамперед, США) та його «агентурою» на теренах колишнього СРСР.
Найкраще на даний момент на це надаються Грузія і Україна. Україна навіть більше, ніж Грузія.
Адже Грузія вже пропагандистськи «відпрацьована», грузини в їхньому ставленні до Росії є монолітом, уся опозиція, що виступає проти Саакашвілі, є антиросійською (захоплення Москвою Південної Осетії і Абхазії ніхто в Грузії не забуде і не подарує), тож «визволяти» там нікого.
В Україні ситуація інша. У ставленні до Росії українська еліта (як і населення загалом) розколота. Москва повністю контролює інформаційний простір України і керує на її території потужною «п’ятою колоною». Реакція деяких «українських» політиків на лист Медведєва Ющенкові ще раз це наочно продемонструвала.
Крім того, в Україні є великі маси людей, що російську окупацію (принаймні попервах) не вважатимуть нещастям. Ідеться про Крим і деякі регіони південного сходу. Як відомо, в Криму Росія вже має своє військове угруповання – Чорноморський флот – і чимало парамілітарних проросійських формувань, що називають себе «казаками», не кажучи вже про потужну проросійську інфраструктуру партій, громадський організацій і т. д., що всі 18 років незалежності України насаджувалися Москвою в Криму за абсолютної байдужості Києва. Дуже надихає російських «яструбів» і слабкість української армії, яка всі ці роки різними режимами в Києві не зміцнювалась, а послаблювалась. І це незважаючи на трагічний приклад пацифістської Центральної Ради…
Напад у тій чи іншій формі на Україну дозволить Путінові й Медведєву здійняти в Росії патріотичну «хвилю» до небес, коли всі забудуть про економіку, бідність, перманентний конфлікт на північному Кавказі тощо. Тим більше, що образ України як «лютого ворога» російського народу ЗМІ Російської Федерації вже створено. Тому новий закон Російської Федерації про право російського президента використовувати збройні сили Росії за її межами треба сприймати серйозно.
Можливі події на «українському фронті»
Найбільш привабливим регіоном для збройного нападу на Україну є, безумовно, Крим, де Росія може використати наявні військові частини Чорноморського флоту. Насамперед, ідеться про морську піхоту (1 бригада, понад 2000 вояків) та спецпідрозділи ГРУ і ФСБ. Що стосується кораблів і авіації, то кораблі становлять загрозу не тоді, коли стоять у гавані, а тоді, коли вони перебувають у морі, а літаки, коли вони в повітрі, а не на землі. Кораблі в порту, а літаки на землі самі є дуже вразливими.
Однак найбільші надії Москва у випадку нападу на Україну покладатиме на дії своєї «п’ятої колони» в Києві, де політики-капітулянти можуть відмовитися захищати Крим і шукатимуть способів здати цю українську територію Російській Федерації.
Тому найголовнішим питанням у цій екстремальній ситуації для України буде питання про швидку нейтралізацію та ізоляцію російської агентури в керівних структурах України. Україну може врятувати тільки абсолютна рішучість захищатися і проведення вже зараз усіх необхідних підготовчих дій у вигляді надзвичайних заходів щодо зміцнення насамперед протиповітряної оборони та збільшення української військової присутності в Криму.
Крім того, Україна повинна постійно переконувати Захід у тому, що саме в його інтересах підтримати Україну ефективним способом. Адже невиконання Заходом обіцянок українській стороні у зв’язку з добровільною відмовою України від ядерної зброї призведе до краху без’ядерного світу, до перетворення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї на жалюгідний папірець, до того, що десятки держав, подивившись на прикрий приклад України, почнуть активно створювати власну ядерну зброю, з чим уже ніхто нічого не зможе вдіяти, і Заходові доведеться жити в тотально ядерному світі.
Уже зараз Києву треба трохи відволіктися від боротьби між українськими політичними конкурентами, зайнявшись дуже наполегливо Кримом, консолідуючи на півострові діяльність усіх українських спецслужб і силових структур, здійснюючи активні медіа-заходи, ізолюючи місцевих провокаторів, підтримуючи всі здорові громадські проукраїнські сили. Проте йдеться про такий величезний комплекс проблем, щодо якого ця стаття є лише першим кроком до його розуміння.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Нинішній кремлівський режим почувається дуже невпевнено внаслідок закінчення безпрецедентно сприятливих умов свого існування на початку першого десятиліття поточного віку, коли нестримно зростали світові ціни на нафту, а відтак і на газ. Поступово економічна кон’юнктура для Росії стає не дуже зручною, що утруднює комфортне існування світового сировинного рантьє.
Це погіршення умов продемонструвало, що російська економіка насправді є вразливою і залежною від зарубіжних чинників. Виявилось, що крім газової і нафтової труби та ще військово-промислового комплексу, інших економічних основ Росія не має. Цей факт спонукає до сумнівів щодо претензій Москви на роль супердержави, адже важко претендувати на такий статус, маючи лише 2% від світового ВВП.
Обміління нафтогазового «дощу» висвітлило і деякі інші аспекти нинішньої російської дійсності. Протягом десяти років правління Путіна в Росії було створено систему загальнонаціональної «клієнтели», коли за рахунок сировинних надприбутків купували лояльність російських мас (насамперед десятків мільйонів пенсіонерів, багатодітних родин, інших споживачів соціальної допомоги) та утримували нерентабельні галузі промисловості, перш за все російську неконкурентоспроможну автомобільну промисловість.
Тепер у зв’язку з кризою такі можливості суттєво обмежуються, що породжує масові протести, над усе в так званих мономістах, де все життя обертається навколо одного-єдиного підприємства. Російська верхівка, що за 10 років, маючи величезні кошти, примудрилася не здійснити жодної реформи, схоже, не може придумати нічого іншого для розв’язання проблем, крім традиційної російської конвертації внутрішнього конфлікту в зовнішній.
Війна як продовження російської політики
Але, крім економічної «вибухівки», в нинішній Росії вистачає й «вибухівки» політичної. Фактично сучасна Російська Федерація вже перестала бути федерацією після того, як скасовано вибори губернаторів областей і президентів автономій, яких призначає Москва.
Фактична унітарність дуже дратує місцеві еліти і національну громадськість автономних утворень. Не дуже справедливими є і міжбюджетні відносини між московським центром і регіонами.
Північний Кавказ насправді вже не контролюється Москвою, а терористична війна проти промосковської влади вийшла вже далеко за межі Чечні, охопивши Інгушетію і Дагестан, де російські представники контролюють ситуацію лише вдень, а вночі розпочинається контроль із боку повстанців. Незважаючи на гучні публічні заяви, російська влада часто демонструє там розгубленість і безпорадність.
Саме тому війна проти Грузії стала для Кремля у внутрішньополітичному сенсі (незважаючи на всі зовнішньополітичні втрати) майже рятівною. Завдяки цьому конфліктові вдалося роздмухати в Росії патріотичну істерію, відволікти суспільство від важких життєвих проблем, дещо налякати Європу і трохи заспокоїти власні комплекси геополітичної меншовартості. А фактичне приєднання до Росії Південної Осетії (значно меншою мірою Абхазії) подали російському обивателеві як перші успішні кроки з відновлення наддержави, крах якої Володимир Путін назвав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття».
Сьогодні режим Путіна-Медведєва продемонстрував усім, і собі в тому числі, що здатен виступати лише як розпорядник нафтогазових прибутків і не вміє виконувати якихось інших функцій. Для підтримання власної легітимності й цінності в очах російського населення цей режим конче потребує атмосфери воєнно-політичного протистояння (це забезпечить національну мобілізацію) з «ворожим Заходом» (насамперед, США) та його «агентурою» на теренах колишнього СРСР.
Найкраще на даний момент на це надаються Грузія і Україна. Україна навіть більше, ніж Грузія.
Адже Грузія вже пропагандистськи «відпрацьована», грузини в їхньому ставленні до Росії є монолітом, уся опозиція, що виступає проти Саакашвілі, є антиросійською (захоплення Москвою Південної Осетії і Абхазії ніхто в Грузії не забуде і не подарує), тож «визволяти» там нікого.
В Україні ситуація інша. У ставленні до Росії українська еліта (як і населення загалом) розколота. Москва повністю контролює інформаційний простір України і керує на її території потужною «п’ятою колоною». Реакція деяких «українських» політиків на лист Медведєва Ющенкові ще раз це наочно продемонструвала.
Крім того, в Україні є великі маси людей, що російську окупацію (принаймні попервах) не вважатимуть нещастям. Ідеться про Крим і деякі регіони південного сходу. Як відомо, в Криму Росія вже має своє військове угруповання – Чорноморський флот – і чимало парамілітарних проросійських формувань, що називають себе «казаками», не кажучи вже про потужну проросійську інфраструктуру партій, громадський організацій і т. д., що всі 18 років незалежності України насаджувалися Москвою в Криму за абсолютної байдужості Києва. Дуже надихає російських «яструбів» і слабкість української армії, яка всі ці роки різними режимами в Києві не зміцнювалась, а послаблювалась. І це незважаючи на трагічний приклад пацифістської Центральної Ради…
Напад у тій чи іншій формі на Україну дозволить Путінові й Медведєву здійняти в Росії патріотичну «хвилю» до небес, коли всі забудуть про економіку, бідність, перманентний конфлікт на північному Кавказі тощо. Тим більше, що образ України як «лютого ворога» російського народу ЗМІ Російської Федерації вже створено. Тому новий закон Російської Федерації про право російського президента використовувати збройні сили Росії за її межами треба сприймати серйозно.
Можливі події на «українському фронті»
Найбільш привабливим регіоном для збройного нападу на Україну є, безумовно, Крим, де Росія може використати наявні військові частини Чорноморського флоту. Насамперед, ідеться про морську піхоту (1 бригада, понад 2000 вояків) та спецпідрозділи ГРУ і ФСБ. Що стосується кораблів і авіації, то кораблі становлять загрозу не тоді, коли стоять у гавані, а тоді, коли вони перебувають у морі, а літаки, коли вони в повітрі, а не на землі. Кораблі в порту, а літаки на землі самі є дуже вразливими.
Однак найбільші надії Москва у випадку нападу на Україну покладатиме на дії своєї «п’ятої колони» в Києві, де політики-капітулянти можуть відмовитися захищати Крим і шукатимуть способів здати цю українську територію Російській Федерації.
Тому найголовнішим питанням у цій екстремальній ситуації для України буде питання про швидку нейтралізацію та ізоляцію російської агентури в керівних структурах України. Україну може врятувати тільки абсолютна рішучість захищатися і проведення вже зараз усіх необхідних підготовчих дій у вигляді надзвичайних заходів щодо зміцнення насамперед протиповітряної оборони та збільшення української військової присутності в Криму.
Крім того, Україна повинна постійно переконувати Захід у тому, що саме в його інтересах підтримати Україну ефективним способом. Адже невиконання Заходом обіцянок українській стороні у зв’язку з добровільною відмовою України від ядерної зброї призведе до краху без’ядерного світу, до перетворення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї на жалюгідний папірець, до того, що десятки держав, подивившись на прикрий приклад України, почнуть активно створювати власну ядерну зброю, з чим уже ніхто нічого не зможе вдіяти, і Заходові доведеться жити в тотально ядерному світі.
Уже зараз Києву треба трохи відволіктися від боротьби між українськими політичними конкурентами, зайнявшись дуже наполегливо Кримом, консолідуючи на півострові діяльність усіх українських спецслужб і силових структур, здійснюючи активні медіа-заходи, ізолюючи місцевих провокаторів, підтримуючи всі здорові громадські проукраїнські сили. Проте йдеться про такий величезний комплекс проблем, щодо якого ця стаття є лише першим кроком до його розуміння.
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
