Ще до відповіді Президента Віктора Ющенка на звернення його російського колеги Дмитра Медведєва, 12 серпня було оприлюднено думку, висловлену головою політичної ради партії «Наша Україна» Вірою Ульянченко. Ключовими словами, які містилися у «відповіді» Віри Ульянченко президентові Росії, є слова «на жаль», «виклике здивування», «не може не викликати здивування», «не витримують критики», «викликають не лише жаль, а вже й обурення та стурбованість» тощо. «Безперечно, Україна є і буде віддана дружбі з російським народом, і саме до нього сьогодні ми звертаємо свої щирі й сповнені гідності слова», – апелює у своїй заяві голова політради «Нашої України» (до слова, пані Віра Ульянченко обіймає водночас і посаду глави Секретаріату Президента України). Звернувшись «до всіх громадян України» із закликом «гуртуватися навколо проукраїнських політичних сил», Віра Ульянченко запевнила: «Вірю, що наша тверда позиція не лише зміцнить нас, а й протверезить тих, хто з політичних міркувань готовий зруйнувати атмосферу дружби між Україною і Росією».
Винісши за дужки актуальність, дієвість і результативність впливу цієї заяви на «атмосферу дружби між Україною і Росією», хочеться поміркувати про тих, кого шановна Віра Ульянченко мріє «протверезити». Точніше, про головного з них – хто відіграє і, очевидно, відіграватиме й надалі не абияку, а головну роль у російсько-українських взаєминах. Це – не президент Росії Дмитро Медведєв. – Йдеться про Володимира Путіна і 10-літньої його діяльності, влучно і вже давно охрещеної як «путінізм».
Останній Паладін радянської імперії
За 10 років популярної в Росії і не дуже там же та в інших краях діяльності Володимира Путіна російсько-українські стосунки дійшли до стану «холодної війни». Вирішальною «заслугою» в цьому аналітики вбачають власне особистість Володимира Путіна, його світогляд, його уявлення про сучасний світ. «Найбільшою трагедією 20 століття є розпад СРСР», – сказав Володимир Путін в одному з інтерв’ю вже на початку нинішнього століття. Це щира думка. Володимир Путін щиро вважає себе «останнім Паладіном» радянської імперії і вбачає свою місію – історичну і духовну – в її відродженні. Зрозуміло, що в рамки цієї його «системи координат» Україна не вписується, не вписується й сама українська державність. Більше того, українська державність якраз і розглядається як основна перешкода на шляху Володимира Путіна до виконання своєї історично-духовної «місії».
Цим пояснюється і багатолітня агресія Володимира Путіна (а тепер – і агресія його наступника Дмитра Медведєва) щодо України.
Формування російської політики щодо України відбувається на основі трьох головних принципів: 1) Україна як держава нежиттєздатна, існувати не може та існувати не повинна; 2) «немає ніякого українського народу, це все – політтехнології»; 3) «немає жодних волевиявлень і бажань народів, це – теж політтехнології, або – спецоперації» (останній принцип Володимир Путін у своїй діяльності проектує і на внутрішньополітичну ситуацію).
Спецслужбістське минуле Володимира Путіна накладає відбиток і на методи, дії та форми організації відносин Росії з Україною (усі 10 останніх років). – Це неперервний потік провокацій, різного роду підривних акцій, брехні, брудної пропаганди, дезінформації. Слід зауважити – методи й форми успішні, адже Україна – на завершенні другого десятиліття своєї незалежності! – все ще стоїть перед загрозою зруйнування цієї незалежності. (У дужках варто нагадати, що немало зусиль доклали до цього й окремі зі «своїх», українських владців…) А найпечальніше те, що десятиліття «путінізму» поки що не стало перегорнутою сторінкою історії…
Зодчество на руїнах свободи
Володимир Путін за останнє десятиліття плідної своєї роботи в Російській Федерації збудував дуже цікаву державу. За формою управління – це типова військово-феодальна диктатура, тотально корумпована, з практично повною відсутністю демократичних прав і свобод. Але, з іншого боку, ця феодальна диктатура опирається на економічне підґрунтя, що тримається на принципах екстремально ліберального фундаменталізму. Звідси – великий ряд системних протиріч, які неухильно руйнують російську державу. («Влада самодурства найлегше встановлюється на руїнах свободи», – як казав Джордж Вашингтон, перший Президент США).
Якщо військово-феодальна верхівка Росії й хоче будувати якусь примарну імперію, погрожуючи всім і скрізь, то «капітани бізнесу» хочуть нормально жити з усім світом, нормально заробляти, торгувати, отримувати прибутки. (Не всім це дозволено – досить пригадати резонансні справи бізнесменів, які позбулися всіх статків та перебувають в ув’язненні, або ж – покинули країну, або ж – «отримали» вічний спочинок…)
Відключення впливу суспільства на будь-який політичний процес і профанація виборів дійсно підвищує керованість у державі, але, з другого боку, це веде до масової апатії та росту екстремістських настроїв. Архаїчний імперіалізм уже майже привів Росію до ізоляції на міжнародному рівні. Тому, незважаючи на зміну фігур, у найближчому майбутньому принципових змін в українсько-російських стосунках з боку Кремля не буде. Бо річ, власне, і не у фігурах, а в основоположних принципах. Які не передбачають, з погляду Володимира Путіна, його наступника та прибічників, існування України як держави – ні сьогодні, ані завтра.
Перспективи «розвинутого путінізму» для України
У світлі цього згадані гострі заяви президента Росії Дмитра Медведєва – продовження «розвинутого путінізму». Чи – розгорнутого. Політика шабашу і провокацій щодо України з боку нинішньої російської влади буде продовжуватися і після того, як українські вибори відбудуться.
Звісно, що жодної імперії Володимир Путін не збудує. Він цього просто не вміє робити. Адже, маючи безліч ресурсів і преференцій, він саму Росію довів до стану, коли вона – майже сировинний придаток цивілізованого світу. Цифри, які начебто засвідчують шалений розвиток і зростання ВВП, «значне підвищення рівня життя», оприлюднені як результат численних досліджень, мають «подвійне дно». За величиною національного доходу на душу населення Росія займає не надто престижне місце – вкінці першої сотні у світовому економічному рейтингу, позицій на 10 далі від Ботсвани, поряд з латиноамериканськими Сальвадором і Перу… При цьому на військові потреби витрачаються справді великі кошти, – як свідчить статистика, кожний п’ятий російський рубль іде саме на ці потреби, і тільки кожний десятий – на соціальну сферу…
Володимир Путін – уже більше року, як не є президентом Російської Федерації. Але понад 60% самих росіян, за даними соціологів, вважають, що саме він керує Росією, керує її президентом Дмитром Медведєвим і контролює його. Медведєв – ретранслятор ідей та енергії Володимира Путіна, що таємницею для дуже багатьох не є. Сама ж енергія Володимира Путіна була б похвальною, якби ця енергія і вся його енергетика мали позитивний заряд. Але по суті своїй енергетика його – руйнівна. Він уміє руйнувати. І ця руйнівна енергетика, поза сумнівом, і надалі буде скерована своїм вістрям на Україну. Кремль ще не втратив важелі впливу на Україну, як оптимістично вважає політолог Дмитро Орєшкін. Про все це варто пам’ятати не тільки українцям, а й усім у світі – кому доля України не байдужа.
Та найбільше спротив України впливові «путінізму» на свою долю залежить все ж від самої України. А від її очільників!
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Винісши за дужки актуальність, дієвість і результативність впливу цієї заяви на «атмосферу дружби між Україною і Росією», хочеться поміркувати про тих, кого шановна Віра Ульянченко мріє «протверезити». Точніше, про головного з них – хто відіграє і, очевидно, відіграватиме й надалі не абияку, а головну роль у російсько-українських взаєминах. Це – не президент Росії Дмитро Медведєв. – Йдеться про Володимира Путіна і 10-літньої його діяльності, влучно і вже давно охрещеної як «путінізм».
Останній Паладін радянської імперії
За 10 років популярної в Росії і не дуже там же та в інших краях діяльності Володимира Путіна російсько-українські стосунки дійшли до стану «холодної війни». Вирішальною «заслугою» в цьому аналітики вбачають власне особистість Володимира Путіна, його світогляд, його уявлення про сучасний світ. «Найбільшою трагедією 20 століття є розпад СРСР», – сказав Володимир Путін в одному з інтерв’ю вже на початку нинішнього століття. Це щира думка. Володимир Путін щиро вважає себе «останнім Паладіном» радянської імперії і вбачає свою місію – історичну і духовну – в її відродженні. Зрозуміло, що в рамки цієї його «системи координат» Україна не вписується, не вписується й сама українська державність. Більше того, українська державність якраз і розглядається як основна перешкода на шляху Володимира Путіна до виконання своєї історично-духовної «місії».
Цим пояснюється і багатолітня агресія Володимира Путіна (а тепер – і агресія його наступника Дмитра Медведєва) щодо України.
Формування російської політики щодо України відбувається на основі трьох головних принципів: 1) Україна як держава нежиттєздатна, існувати не може та існувати не повинна; 2) «немає ніякого українського народу, це все – політтехнології»; 3) «немає жодних волевиявлень і бажань народів, це – теж політтехнології, або – спецоперації» (останній принцип Володимир Путін у своїй діяльності проектує і на внутрішньополітичну ситуацію).
Спецслужбістське минуле Володимира Путіна накладає відбиток і на методи, дії та форми організації відносин Росії з Україною (усі 10 останніх років). – Це неперервний потік провокацій, різного роду підривних акцій, брехні, брудної пропаганди, дезінформації. Слід зауважити – методи й форми успішні, адже Україна – на завершенні другого десятиліття своєї незалежності! – все ще стоїть перед загрозою зруйнування цієї незалежності. (У дужках варто нагадати, що немало зусиль доклали до цього й окремі зі «своїх», українських владців…) А найпечальніше те, що десятиліття «путінізму» поки що не стало перегорнутою сторінкою історії…
Зодчество на руїнах свободи
Володимир Путін за останнє десятиліття плідної своєї роботи в Російській Федерації збудував дуже цікаву державу. За формою управління – це типова військово-феодальна диктатура, тотально корумпована, з практично повною відсутністю демократичних прав і свобод. Але, з іншого боку, ця феодальна диктатура опирається на економічне підґрунтя, що тримається на принципах екстремально ліберального фундаменталізму. Звідси – великий ряд системних протиріч, які неухильно руйнують російську державу. («Влада самодурства найлегше встановлюється на руїнах свободи», – як казав Джордж Вашингтон, перший Президент США).
Якщо військово-феодальна верхівка Росії й хоче будувати якусь примарну імперію, погрожуючи всім і скрізь, то «капітани бізнесу» хочуть нормально жити з усім світом, нормально заробляти, торгувати, отримувати прибутки. (Не всім це дозволено – досить пригадати резонансні справи бізнесменів, які позбулися всіх статків та перебувають в ув’язненні, або ж – покинули країну, або ж – «отримали» вічний спочинок…)
Відключення впливу суспільства на будь-який політичний процес і профанація виборів дійсно підвищує керованість у державі, але, з другого боку, це веде до масової апатії та росту екстремістських настроїв. Архаїчний імперіалізм уже майже привів Росію до ізоляції на міжнародному рівні. Тому, незважаючи на зміну фігур, у найближчому майбутньому принципових змін в українсько-російських стосунках з боку Кремля не буде. Бо річ, власне, і не у фігурах, а в основоположних принципах. Які не передбачають, з погляду Володимира Путіна, його наступника та прибічників, існування України як держави – ні сьогодні, ані завтра.
Перспективи «розвинутого путінізму» для України
У світлі цього згадані гострі заяви президента Росії Дмитра Медведєва – продовження «розвинутого путінізму». Чи – розгорнутого. Політика шабашу і провокацій щодо України з боку нинішньої російської влади буде продовжуватися і після того, як українські вибори відбудуться.
Звісно, що жодної імперії Володимир Путін не збудує. Він цього просто не вміє робити. Адже, маючи безліч ресурсів і преференцій, він саму Росію довів до стану, коли вона – майже сировинний придаток цивілізованого світу. Цифри, які начебто засвідчують шалений розвиток і зростання ВВП, «значне підвищення рівня життя», оприлюднені як результат численних досліджень, мають «подвійне дно». За величиною національного доходу на душу населення Росія займає не надто престижне місце – вкінці першої сотні у світовому економічному рейтингу, позицій на 10 далі від Ботсвани, поряд з латиноамериканськими Сальвадором і Перу… При цьому на військові потреби витрачаються справді великі кошти, – як свідчить статистика, кожний п’ятий російський рубль іде саме на ці потреби, і тільки кожний десятий – на соціальну сферу…
Володимир Путін – уже більше року, як не є президентом Російської Федерації. Але понад 60% самих росіян, за даними соціологів, вважають, що саме він керує Росією, керує її президентом Дмитром Медведєвим і контролює його. Медведєв – ретранслятор ідей та енергії Володимира Путіна, що таємницею для дуже багатьох не є. Сама ж енергія Володимира Путіна була б похвальною, якби ця енергія і вся його енергетика мали позитивний заряд. Але по суті своїй енергетика його – руйнівна. Він уміє руйнувати. І ця руйнівна енергетика, поза сумнівом, і надалі буде скерована своїм вістрям на Україну. Кремль ще не втратив важелі впливу на Україну, як оптимістично вважає політолог Дмитро Орєшкін. Про все це варто пам’ятати не тільки українцям, а й усім у світі – кому доля України не байдужа.
Та найбільше спротив України впливові «путінізму» на свою долю залежить все ж від самої України. А від її очільників!
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
