Ця історія триває вже кілька років. Ще за життя колишнього російського патріарха Алєксія II йшла мова, щодо присутності релігії у школі. Ідею підтримав Володимир Путін, потім про це заговорили пропагандисти по телебаченню. Ідеологічно зміст пропозиції був простий: вага церкви зростає, вона важливий інструмент духовної освіти, а відтак «релігія», як предмет навчання не чужий для школяра.
Хто перший?
Російська громадськість зажадала подробиць. Коли їх надали, стався шок: влада дала зрозуміти, що, звичайно, священика у школі не буде, як і предмету «Закон Божий», але буде обов’язкова дисципліна «Основи православ’я». Негайно екранами застрибали підгодовані політологи, що роз’яснили ситуацію так: нічого страшного, православ’я мають знати усі. Як «державотворчу» релігію. Як релігію більшості.
Вибухнув скандал: інтелектуальна еліта Росії проголосила цю ідею безумством, звинуватила владу у клерикалізації школи, нагадала що за конституцією церква відділена від держави.
І саме тоді виникло запитання: чому у багатоконфесійній державі стає обов’язковим вивчення однієї релігії? І що під час цих уроків мають робити атеїсти та агностики? На ідею Кремля глухо, але обурено прореагували мусульманські регіони Росії. Наприклад, Татарстан поставив вимогу, щоб у них основи ісламу були обов’язковими, а православ’я вивчалось факультативно.
Відповідей не було, про ідею ніби забули.
І ось президент Дмитро Медведєв дає їй другий старт.
Стисло його пропозиція така: учні та їхні батьки мають самі обирати предмет навчання. Це можуть бути основи православної культури або основи культури мусульманської, іудаїзму, буддизму.
Є й інший варіант. «Мабуть, багато учнів будуть бажати вивчати усе різноманіття російського релігійного життя. Для таких ми розробимо загальний курс історії найбільш значних традиційних конфесій нашої країни», – роз’яснив Медведєв.І, нарешті, є третій варіант – для тих, хто не має релігійних переконань: вони мають право вивчати основи світської етики. А ось і ідеологічний ґрунт: «мета – виховання чесних, порядних, терпимих людей, що з цікавістю ставляться до зовнішнього світу і мають повагу до поглядів і переконань своїх співвітчизників».
Але як тут обійти ортодоксальність кожної з релігій, що стоїть на постулаті несприйняття релігії сусідньої, приниження її значення, якщо не сказати заперечення взагалі. Ким є Христос для християн і ким – для іудеїв?
Ось як це бачить один із головних теоретиків та ідеологів православ’я протидиякон Андрій Кураєв: «...вважаю, що ми будемо контролювати роботу один одного. Тобто православні, мусульманські, іудейські, світські автори – ми будемо підглядати один за одним, щоб наше відображення у чужих очах не було карикатурним. Тобто, якщо автор викладає матеріал і йому не обійтись без порівняння або згадування іншої релігійної традиції, бажано порадитись».
Плани і реалії
А тепер уявімо, як воно усе має працювати.
За Божим співпадінням у кожній російській школі має бути така кількість православних, мусульман та іудеїв, щоб був сенс тримати для цього вчителів. Ці вчителі не священики, а світські, але мають знати предмет, підготувавшись на якихось факультетах, яких і близько нема.
Для вивчення кожної релігії буде написаний свій підручник, окрім того, буде ще один підручник загальний і ще один для вивчення світської етики, для атеїстів. Коли вчителі ведуть ці уроки, то діти розходяться по класах, яких у цей момент потрібно утричі більше.
Ось така організаційна ідилія.
Погоджусь, що підручники можна написати, вчителів підготувати і класи знайти. Однак, є дещо небезпечніше за поганий підручник.
Від самого початку критики державної ідеї «церковного впровадження» закликали не ступати на шлях «роз’єднання за новою віссю».
І дійсно, уявимо собі сучасного школяра, який не надто задумується щодо конфесії, до якої він, можливо, належить. Звичайний клас, зрозуміле майнове розмежування, що видно по мобільних телефонах, дівчата у голові, кров грає – загалом, труднощі підліткового життя. Але дзвонить дзвінок і кожний йде до свого класу, де вчитель розповідає особисто йому, що його віра... трохи... не те, щоб краща, але трохи вірніша за сусідську. Й інакше не буде, підліток цікавиться головним – сюжетом, а героїзм Ісуса або Магомета в історичному оповіданні нічим не нижчий за напруженням, аніж у популярних сучасних героїв коміксів. А потім усі збираються на перерві, обговорюють те, що їм тільки що розповідали і починається... як би це точніше висловити... Скажімо прямо: новий небезпечний поділ, якого до цього уроку не було.
І нехай протидиякон Андрій Кураєв напише найтолерантніший підручник, але він не зможе уникнути головного принципу будь-якої релігії – саме моя віра є істиною.
І коли вчитель у «християнському класі» буде розповідати про хрестоносців, то як оцінити їх школяру-православному? Звичайно, як героїв – вони рятували християнські святині.
А що ці хрестоносці робили з тими, від кого вони ці святині рятували?
А що, за історією, робили мусульмани із християнами і навпаки?
І що вони усі разом робили з іудеями?
І саме цей розділ і виникне після уроків – до бійки, якщо не гірше.
Тому що віра базується на тому, що ти віриш. І бурмотіння вчителя, що утихомирює, для тебе не суттєве, коли йде бійка до крові.
І це буде нова бійка під патронатом держави, Міністерства освіти та церкви.
Те, що питання віри завжди «гарячі», демонструє не тільки Росія. В Україні дві основні православні церкви ніяк не можуть з’ясувати, яка з них справжня. Справа доходить до бійки на вулицях, і це не суперечка з іншою конфесією, а з одновірцями. Але і в Україні точиться дискусія, щодо походу церкви до школи.
Як запобігти новій хвилі ворожнечі?
Як уникнути цієї небезпеки? Це зробити просто, і про це невпинно кажуть ті, хто бажає запобігти новій хвилі ворожнечі «в ім’я толерантності».
Найкраще було б поховати цю ідею взагалі, згадавши Конституцію і запропонувавши батькам водити дітей на вихідні до церкви, до мечеті або синагоги.
Але якщо небезпечна ідея пройде, то ніяких окремих класів, ніяких окремих підручників «за вірою».
Спільний клас, і один спільний предмет «Історія релігій». Назва може бути інша, але суть саме така: вчителі розповідають усім про усіх та усе. Відповіді на запитання на місці, так само як і дискусія на гострі теми. Важливо, що усе в класі, а не потім на перерві. Але головний аспект вивчення – це наука та мистецтво, що зобов'язані релігіям, тому що навіть запеклий атеїст користується їхніми плодами. Я написав «релігіям», саме так, у множині. Тому що язичницький Колізей у Римі нічим не гірший християнського Собору Святого Петра у Ватикані.
Потрібно шукати єдність, а не розбіжності. Не допустити нового відокремлення, тепер уже за вірою, з дитинства і офіційно.
Чи зможемо?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Хто перший?
Російська громадськість зажадала подробиць. Коли їх надали, стався шок: влада дала зрозуміти, що, звичайно, священика у школі не буде, як і предмету «Закон Божий», але буде обов’язкова дисципліна «Основи православ’я». Негайно екранами застрибали підгодовані політологи, що роз’яснили ситуацію так: нічого страшного, православ’я мають знати усі. Як «державотворчу» релігію. Як релігію більшості.
Вибухнув скандал: інтелектуальна еліта Росії проголосила цю ідею безумством, звинуватила владу у клерикалізації школи, нагадала що за конституцією церква відділена від держави.
І саме тоді виникло запитання: чому у багатоконфесійній державі стає обов’язковим вивчення однієї релігії? І що під час цих уроків мають робити атеїсти та агностики? На ідею Кремля глухо, але обурено прореагували мусульманські регіони Росії. Наприклад, Татарстан поставив вимогу, щоб у них основи ісламу були обов’язковими, а православ’я вивчалось факультативно.
Відповідей не було, про ідею ніби забули.
І ось президент Дмитро Медведєв дає їй другий старт.
Стисло його пропозиція така: учні та їхні батьки мають самі обирати предмет навчання. Це можуть бути основи православної культури або основи культури мусульманської, іудаїзму, буддизму.
Є й інший варіант. «Мабуть, багато учнів будуть бажати вивчати усе різноманіття російського релігійного життя. Для таких ми розробимо загальний курс історії найбільш значних традиційних конфесій нашої країни», – роз’яснив Медведєв.І, нарешті, є третій варіант – для тих, хто не має релігійних переконань: вони мають право вивчати основи світської етики. А ось і ідеологічний ґрунт: «мета – виховання чесних, порядних, терпимих людей, що з цікавістю ставляться до зовнішнього світу і мають повагу до поглядів і переконань своїх співвітчизників».
Але як тут обійти ортодоксальність кожної з релігій, що стоїть на постулаті несприйняття релігії сусідньої, приниження її значення, якщо не сказати заперечення взагалі. Ким є Христос для християн і ким – для іудеїв?
Ось як це бачить один із головних теоретиків та ідеологів православ’я протидиякон Андрій Кураєв: «...вважаю, що ми будемо контролювати роботу один одного. Тобто православні, мусульманські, іудейські, світські автори – ми будемо підглядати один за одним, щоб наше відображення у чужих очах не було карикатурним. Тобто, якщо автор викладає матеріал і йому не обійтись без порівняння або згадування іншої релігійної традиції, бажано порадитись».
Плани і реалії
А тепер уявімо, як воно усе має працювати.
За Божим співпадінням у кожній російській школі має бути така кількість православних, мусульман та іудеїв, щоб був сенс тримати для цього вчителів. Ці вчителі не священики, а світські, але мають знати предмет, підготувавшись на якихось факультетах, яких і близько нема.
Для вивчення кожної релігії буде написаний свій підручник, окрім того, буде ще один підручник загальний і ще один для вивчення світської етики, для атеїстів. Коли вчителі ведуть ці уроки, то діти розходяться по класах, яких у цей момент потрібно утричі більше.
Ось така організаційна ідилія.
Погоджусь, що підручники можна написати, вчителів підготувати і класи знайти. Однак, є дещо небезпечніше за поганий підручник.
Від самого початку критики державної ідеї «церковного впровадження» закликали не ступати на шлях «роз’єднання за новою віссю».
І дійсно, уявимо собі сучасного школяра, який не надто задумується щодо конфесії, до якої він, можливо, належить. Звичайний клас, зрозуміле майнове розмежування, що видно по мобільних телефонах, дівчата у голові, кров грає – загалом, труднощі підліткового життя. Але дзвонить дзвінок і кожний йде до свого класу, де вчитель розповідає особисто йому, що його віра... трохи... не те, щоб краща, але трохи вірніша за сусідську. Й інакше не буде, підліток цікавиться головним – сюжетом, а героїзм Ісуса або Магомета в історичному оповіданні нічим не нижчий за напруженням, аніж у популярних сучасних героїв коміксів. А потім усі збираються на перерві, обговорюють те, що їм тільки що розповідали і починається... як би це точніше висловити... Скажімо прямо: новий небезпечний поділ, якого до цього уроку не було.
І нехай протидиякон Андрій Кураєв напише найтолерантніший підручник, але він не зможе уникнути головного принципу будь-якої релігії – саме моя віра є істиною.
І коли вчитель у «християнському класі» буде розповідати про хрестоносців, то як оцінити їх школяру-православному? Звичайно, як героїв – вони рятували християнські святині.
А що ці хрестоносці робили з тими, від кого вони ці святині рятували?
А що, за історією, робили мусульмани із християнами і навпаки?
І що вони усі разом робили з іудеями?
І саме цей розділ і виникне після уроків – до бійки, якщо не гірше.
Тому що віра базується на тому, що ти віриш. І бурмотіння вчителя, що утихомирює, для тебе не суттєве, коли йде бійка до крові.
І це буде нова бійка під патронатом держави, Міністерства освіти та церкви.
Те, що питання віри завжди «гарячі», демонструє не тільки Росія. В Україні дві основні православні церкви ніяк не можуть з’ясувати, яка з них справжня. Справа доходить до бійки на вулицях, і це не суперечка з іншою конфесією, а з одновірцями. Але і в Україні точиться дискусія, щодо походу церкви до школи.
Як запобігти новій хвилі ворожнечі?
Як уникнути цієї небезпеки? Це зробити просто, і про це невпинно кажуть ті, хто бажає запобігти новій хвилі ворожнечі «в ім’я толерантності».
Найкраще було б поховати цю ідею взагалі, згадавши Конституцію і запропонувавши батькам водити дітей на вихідні до церкви, до мечеті або синагоги.
Але якщо небезпечна ідея пройде, то ніяких окремих класів, ніяких окремих підручників «за вірою».
Спільний клас, і один спільний предмет «Історія релігій». Назва може бути інша, але суть саме така: вчителі розповідають усім про усіх та усе. Відповіді на запитання на місці, так само як і дискусія на гострі теми. Важливо, що усе в класі, а не потім на перерві. Але головний аспект вивчення – це наука та мистецтво, що зобов'язані релігіям, тому що навіть запеклий атеїст користується їхніми плодами. Я написав «релігіям», саме так, у множині. Тому що язичницький Колізей у Римі нічим не гірший християнського Собору Святого Петра у Ватикані.
Потрібно шукати єдність, а не розбіжності. Не допустити нового відокремлення, тепер уже за вірою, з дитинства і офіційно.
Чи зможемо?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
