Ще один простий приклад – Патріарх виступав 23 травня цього року на стадіоні в Ізмайлові перед російською молоддю і говорив про «похмурі 90-ті роки», коли «ми могли втратити Росію». І ця риторика Кирила нічим не відрізняється від кремлівської, бо в Кремлі люблять демонізувати минуле єльцинське десятиріччя, щоб підкреслювати на тлі цього свої досягнення. Патріарх навіть обвинувачував у Ізмайлові в кризі у Росії «неморальні США», погрожував фальсифікаторам історії, що «хтось намагається піддати сумніву досягнення нашого народу у боротьбі з фашизмом».
Коротше кажучи, що Патріарх Кирило, що Володимир Путін, що Дмитро Медведєв, різниці між їхніми ідеологічними та політичними позиціями ніякої. Це ж стосується і їхньої спільної позиції щодо України. Адже вже акція російських байкерів у Севастополі, яка провели напередодні та ще й «із благословення Путіна і Кирила», супроводжувалася агресивними діями, нічними гасаннями на мотоциклах по Севастополю, з голими дівками і православними прапорами. Це також своєрідні «передпастирські дії»? Або ж спільні, московсько-православні, інформаційні (телеканал Росія) провокації, інакше не назвеш, довкола трагічної смерті українського політика Василя Червонія, коли загибель людини від блискавки трактують, як «небесну кару розкольникові» і вигадуюють низку всіляких брехливих небилиць довкола цієї трагічної історії. Одним словом – у самій пастирській діяльності Патріарха Кирила і його оточення відчувається тверда поводирська (політична) рука Кремля. Без сумніву, що там уважно стежитимуть за кожним кроком глави московської церкви в Україні і потім обов’язково заслухають звіт Кирила та ще й можуть навіть «догану оголосити» за якісь там відхилення від кремлівських інструкцій.
Сталін відродив московське православ’я для політичної роботи
Восени 1943 року Сталіну потрібен був Патріарх, і перед візитом глави Англіканської церкви до Москви та перед Тегеранською конференцією, де диктатору вкрай необхідно було домогтися відкриття другого фронту. Тому Сталін і викликав до себе в Кремль 4 вересня 1943 трьох митрополитів, а за пару днів організував Собор і Патріарха. Ця московська церква діє й до сьогодні. Її глава готовий відгукнутися на перший же поклик Кремля та виконувати його волю.
Недаремно відзначають, що й Кирило все життя займався в Патріархаті саме відпрацьовуванням політичного механізму виконання доручень російської влади, це була його головна парафія, такий собі, як кажуть, «бізнес в рясі». Не дивно, що за безпосередньої присутності Путіна й було обрано Патріархом саме Кирила, а не, наприклад, «непокірного єпископа Діомида». Останнього змусили замовкнути. Було здійснене політичне насильство і над українською православною делегацією до Москви. Закономірно, чимало спостерігачів зауважили, що Кирило спробує стати «Путіним для церкви». Ось цей політичний Патріарх і здійснює «пастирський візит» до України. Та ще й напередодні виборів.
Що змінилося в церковно-політичній Україні після 1686 року.
Відомо, що саме на 1686 рік за сприяння українських політиків – гетьмана Івана Самойловича, навіть полковника Івана Мазепи, була ліквідована незалежність Київської православної митрополії і підпорядкування її Московському патріархату. Тобто, акт цей був, насамперед, політичним. Сьогодні відбувається те ж саме, – в Україні політичним способом намагаються відновити автокефалію українського православ’я. А Москва ніколи не погодиться на це із цілком зрозумілих причин.
Навесні цього року Патріарх Кирило заявив: «Україна – це дуже важлива частина історичної Русі, яка сьогодні проходить через величезні випробування. Але це наш народ, і я повинен бути разом зі своїм народом і у випробуваннях, і в скорботах». Ось і все. І Кремль, і Московська церква діють в одному напрямку – відновлення імперії з центром у Кремлі.
В українській політиці, так само, як і наприкінці 17 століття, розкол – і церковний, і політичний, і народний, і релігійний. Триста років поневірянь нічому так і не навчили люд України. Тому й за церковним втручанням Москви чигає небезпека для слабенької ще держави.
Зрозуміло, що візит Патріарха РПЦ Кирила супроводжуватиметься, і вже супроводжується, провокаціями. Одне лишень те, що московський гість відвідає такі неспокійні у політичному і церковному сенсі регіони, як Крим, Севастополь, Рівне, Луцьк, Тернопіль, вже насторожує. Чи не є ця подорож однією з запланованих Кремлем акцій для дестабілізації політичної, суспільної ситуації в Україні? Якщо так, то українці мали би подумати, чи варто підігрувати таким планам?
Може краще ігнорувати цей візит Кирила?
В умовах розбалансованої політичної ситуації в державі, протести, а особливо агресивні акції проти делегації Кирила і натовпів його прихильників лише сприятимуть планам Москви. Адже і Московський патріархат, і Кремль намагаються всіляко привертати увагу до своїх спроб піддати сумніву українську державність. Тому, чи варто створювати їм для цього скандальну масовку? Мабуть, найкраще – повне ігнорування, бо воно позбавляє диявольщину сили.
(Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Коротше кажучи, що Патріарх Кирило, що Володимир Путін, що Дмитро Медведєв, різниці між їхніми ідеологічними та політичними позиціями ніякої. Це ж стосується і їхньої спільної позиції щодо України. Адже вже акція російських байкерів у Севастополі, яка провели напередодні та ще й «із благословення Путіна і Кирила», супроводжувалася агресивними діями, нічними гасаннями на мотоциклах по Севастополю, з голими дівками і православними прапорами. Це також своєрідні «передпастирські дії»? Або ж спільні, московсько-православні, інформаційні (телеканал Росія) провокації, інакше не назвеш, довкола трагічної смерті українського політика Василя Червонія, коли загибель людини від блискавки трактують, як «небесну кару розкольникові» і вигадуюють низку всіляких брехливих небилиць довкола цієї трагічної історії. Одним словом – у самій пастирській діяльності Патріарха Кирила і його оточення відчувається тверда поводирська (політична) рука Кремля. Без сумніву, що там уважно стежитимуть за кожним кроком глави московської церкви в Україні і потім обов’язково заслухають звіт Кирила та ще й можуть навіть «догану оголосити» за якісь там відхилення від кремлівських інструкцій.
Сталін відродив московське православ’я для політичної роботи
Восени 1943 року Сталіну потрібен був Патріарх, і перед візитом глави Англіканської церкви до Москви та перед Тегеранською конференцією, де диктатору вкрай необхідно було домогтися відкриття другого фронту. Тому Сталін і викликав до себе в Кремль 4 вересня 1943 трьох митрополитів, а за пару днів організував Собор і Патріарха. Ця московська церква діє й до сьогодні. Її глава готовий відгукнутися на перший же поклик Кремля та виконувати його волю.
Недаремно відзначають, що й Кирило все життя займався в Патріархаті саме відпрацьовуванням політичного механізму виконання доручень російської влади, це була його головна парафія, такий собі, як кажуть, «бізнес в рясі». Не дивно, що за безпосередньої присутності Путіна й було обрано Патріархом саме Кирила, а не, наприклад, «непокірного єпископа Діомида». Останнього змусили замовкнути. Було здійснене політичне насильство і над українською православною делегацією до Москви. Закономірно, чимало спостерігачів зауважили, що Кирило спробує стати «Путіним для церкви». Ось цей політичний Патріарх і здійснює «пастирський візит» до України. Та ще й напередодні виборів.
Що змінилося в церковно-політичній Україні після 1686 року.
Відомо, що саме на 1686 рік за сприяння українських політиків – гетьмана Івана Самойловича, навіть полковника Івана Мазепи, була ліквідована незалежність Київської православної митрополії і підпорядкування її Московському патріархату. Тобто, акт цей був, насамперед, політичним. Сьогодні відбувається те ж саме, – в Україні політичним способом намагаються відновити автокефалію українського православ’я. А Москва ніколи не погодиться на це із цілком зрозумілих причин.
Навесні цього року Патріарх Кирило заявив: «Україна – це дуже важлива частина історичної Русі, яка сьогодні проходить через величезні випробування. Але це наш народ, і я повинен бути разом зі своїм народом і у випробуваннях, і в скорботах». Ось і все. І Кремль, і Московська церква діють в одному напрямку – відновлення імперії з центром у Кремлі.
В українській політиці, так само, як і наприкінці 17 століття, розкол – і церковний, і політичний, і народний, і релігійний. Триста років поневірянь нічому так і не навчили люд України. Тому й за церковним втручанням Москви чигає небезпека для слабенької ще держави.
Зрозуміло, що візит Патріарха РПЦ Кирила супроводжуватиметься, і вже супроводжується, провокаціями. Одне лишень те, що московський гість відвідає такі неспокійні у політичному і церковному сенсі регіони, як Крим, Севастополь, Рівне, Луцьк, Тернопіль, вже насторожує. Чи не є ця подорож однією з запланованих Кремлем акцій для дестабілізації політичної, суспільної ситуації в Україні? Якщо так, то українці мали би подумати, чи варто підігрувати таким планам?
Може краще ігнорувати цей візит Кирила?
В умовах розбалансованої політичної ситуації в державі, протести, а особливо агресивні акції проти делегації Кирила і натовпів його прихильників лише сприятимуть планам Москви. Адже і Московський патріархат, і Кремль намагаються всіляко привертати увагу до своїх спроб піддати сумніву українську державність. Тому, чи варто створювати їм для цього скандальну масовку? Мабуть, найкраще – повне ігнорування, бо воно позбавляє диявольщину сили.
(Прага – Київ)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
