Не намагаючись перебирати на себе суверенні функції суду і слідства, автор хотів би торкнутися більш загальних, політичних, соціальних і моральних аспектів загрозливої проблеми, окремим проявом якої став трагічний випадок у самому серці України, на Кіровоградщині.
Україна без хама і без пана?
Унаслідок розпаду державно-планової економіки УРСР із колись однорідної більшості її населення вийшли на лідерські позиції в господарському житті люди, які зуміли краще за інших скористатися ситуацією економічного, законодавчого і управлінського хаосу. Звісно, були серед них у чималій кількості колишні партійні працівники, комсомольські активісти, «червоні директори», але чимало додалося й колишніх завідувачів лабораторіями, колишніх кримінальників, дрібних урядовців і т. ін. Ці діячі швидко стали мільйонерами, власниками фірм, підприємств, великої кількості землі (всупереч усім мораторіям, а, може, навіть завдяки їм). Враховуючи реалії постсовєтської України, зокрема щільний зв’язок політики і бізнесу, всі ці скоробагатьки подбали про свою присутність в парламенті, в обласних, міських і районних радах, у керівництві політичних партій і громадських організацій. Вони закінчили формування системи власного всевладдя встановленням жорсткого контролю над телеканалами, радіокомпаніями і газетами. Себто, скоробагатьки стали панівним класом України, але вони не є і не могли бути національною елітою України саме через свою духовну маргінальність і відчуженість від української нації.
Ці колишні совєтські люди, котрі раптом стали «магнатами» і «шляхтою», відчувають величезну прірву між собою і абсолютною більшістю українців і зневажають їх, як у XVII столітті польський шляхтич зневажав українського «хлопа». Незважаючи на всі народолюбні телепромови депутатів Верховної Ради, цей клуб «магнатерії і шляхти» аж ніяк не представляє в парламенті права та інтереси таких, як загиблий українець Валерій Олійник. Нувориші представляють тільки свої приватні інтереси. І якщо сьогодні Партія регіонів, як зграя хортів, накинулася на БЮТ та свого недавнього члена депутата Лозинського, то зовсім не тому, що трагічна доля Валерія Олійника і багатьох таких, як він викликає в їхньому середовищі бодай якийсь справжній інтерес. Нещасний селянин є для них розмінною монетою в політичних інтригах проти Юлії Тимошенко.
В Україні вже дуже багато людей нарікають на те, що скоробагатьки та їхня обслуга давно перебувають поза законом. Як за часів СРСР, коли для номенклатури існували спецрозподільники, спецлікарні, спецсанаторії, спецхарчування, тощо, так нині в незалежній Україні для новітньої номенклатури існує спецсудочинство, спецслідство і спецсправедливість. Чи треба нагадувати, до чого призвела ця система СРСР? До масового обурення, громадського неприйняття і заперечення. Невже пересічним українцям доведеться створювати загальнонаціональний рух за рівні громадянські права з новітньою номенклатурою, що перетворюється в Україні на якусь особливу расу, котра протистоїть решті населення України? «Хлопці підемо, боротися будемо, за Україну, за рівнії права…» Сумно. Невже доведеться шукати свого, українського Мартина Лютера Кінга, щоб він очолив рух соціально нижчої раси проти всевладдя соціально вищої?
У світі не так уже й багато залишилося країн, де б верхівка ставилася до простого люду з такою зоологічною зневагою, як в Україні. Що вже казати, якщо навіть авторові цих рядків у дискусії з депутатом парламенту (нині він є членом фракції Блоку Володимира Литвина), якому забракло аргументів (до речі, в ефірі Радіо Свобода), довелося почути на свою адресу зневажливу фразу «народного обранця»: «Якийсь там доцент…» Якщо вже навіть кандидат філософії, доцент Києво-Могилянської Академії, журналіст і громадський діяч є для них «бидлом», то на що ж може розраховувати простий селянин? Але ж саме на цю «магнатерію і шляхту» (недаремно сучасна Україна так нагадала Збігневу Бжезінському Річ Посполиту XVII століття!) працюють адміністративні механізми держави, її суди, її прокуратура, її «органи» тощо. Часто на обурені заяви простого люду він чує від влади: «А ви зверніться до суду!» Добре. Тільки що пересічній людині робити, якщо в тому суді сидить прикрозвісний львівський «колядник», суддя Зварич, або хтось інший, дуже подібний до Зварича? В якого прокурора і в якого начальника міліції мав шукати захисту покійний Валерій Олійник, якщо районний прокурор і головний районний міліціянт сиділи в одному авті з власником мисливських латифундій депутатом Лозинським? А якщо завтра «магнати» і «шляхта» почнуть переслідувати селян за те, що ті гуляють лісом, в якому ще їхні діди гуляли, а сьогодні той ліс став власністю народного депутата і мільйонера? І почнуть «законні» власники відстрілювати селян як зайців? І чим усе це закінчиться? Для цього варто звернутися до історії.
Про що свідчить історія
Як відомо, безпосереднім приводом для повстання 1648 року стала дика акція польського шляхтича Чаплинського проти родини і майна сотника Зіновія-Богдана Хмельницького, якого Чаплинський глибоко зневажав, бо Хмельницький був українцем і православним. До речі, до 1648 майже 10 років жодних повстань в Україні не було і польські історики називали цей період «золотим спокоєм». Але «золотий спокій» закінчився тим, що козацько-селянська армія струсонула цілою Річчю Посполитою. Що робили українські селяни, коли польська шляхта створювала їм нестерпні умови існування? Тікали на Січ, а звідти повертали в рідні повіти на коні, з шаблею, мушкетом і списом. І тоді вже не корумповані станові суди встановлювали справедливість…
Можна пробачити іноземцям, але не своїм нуворишам (хоча по відношенню до українського народу вони також у певному сенсі є іноземцями) абсолютне нерозуміння українського менталітету, що є подібним до вулкана. Ніхто ж бо не знає, коли саме почнеться виверження. Але можна не сумніватися, що почнеться… Є чудовий роман білоруського письменника Ўладзіміра Караткевіча «Дике полювання короля Стаха». Сюжет простий: в ХІХ столітті в білоруській глибинці місцева шляхта десятиліттями тероризує селян, використовуючи методологію тогочасного тріллера, коли пани, сховавши обличчя і в шатах середньовічних лицарів улаштовують набіги на села, смертельно залякуючи селян, удаючи примар. Населення повіту живе з почуттям жаху. Чим усе закінчується? На канікули приїжджає студент, місцевий уродженець, під чиїм керівництвом селяни повбивали своїх катів.
То хіба не знайдуться в Україні бунтівні селяни й кмітливі студенти-організатори? Хіба не з’являться десятки й сотні Робін Ґудів, що почнуть встановлювати «революційну законність»? Та зрештою, український Робін Ґуд називався Нестор Махно, який створив потужну селянську повстанську армію, проти якої виявився безсилим навіть білий генерал Антон Денікін. І якщо псевдоукраїнська номенклатура буде й надалі поводитися так, як зараз, то новітній «батько» Нестор проблем із рекрутами не матиме. А знаючи менталітет південних українців, своїх краян, автор цієї статті «магнатерії і шляхті» не заздрить, ой, не заздрить… А щоби не почалося те, від чого ніхто не виграє, але всі програють, Україна потребує нових політичних сил. Не може існувати демократична українська держава без потужного українського (українського не за назвою, а за суттю) лівого руху, що мирними, законними методами змусив би «магнатерію і шляхту» поводитися пристойно. Ті жалюгідні маріонетки Кремля, що називають себе в Україні «лівими», насправді такими не є і функцію захисту людей найманої праці не виконують і виконати нездатні за визначенням. Бо всі їхні сили витрачаються на лобіювання в Україні політики Москви, на боротьбу проти української мови і культури, проти українського європейського геополітичного і культурного вибору. Сьогодні Україна не має національного лівого руху і це є дуже небезпечним. Бо саме патріотична українська лівиця забезпечила б реалізацію в Україні мудрої політичної настанови великого київського князя Володимира Мономаха: «Не дайте сильному згубити людину». Добре розумів князь важливість і цінність класового миру в державі. Чому нинішні можновладці не розуміють?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Україна без хама і без пана?
Унаслідок розпаду державно-планової економіки УРСР із колись однорідної більшості її населення вийшли на лідерські позиції в господарському житті люди, які зуміли краще за інших скористатися ситуацією економічного, законодавчого і управлінського хаосу. Звісно, були серед них у чималій кількості колишні партійні працівники, комсомольські активісти, «червоні директори», але чимало додалося й колишніх завідувачів лабораторіями, колишніх кримінальників, дрібних урядовців і т. ін. Ці діячі швидко стали мільйонерами, власниками фірм, підприємств, великої кількості землі (всупереч усім мораторіям, а, може, навіть завдяки їм). Враховуючи реалії постсовєтської України, зокрема щільний зв’язок політики і бізнесу, всі ці скоробагатьки подбали про свою присутність в парламенті, в обласних, міських і районних радах, у керівництві політичних партій і громадських організацій. Вони закінчили формування системи власного всевладдя встановленням жорсткого контролю над телеканалами, радіокомпаніями і газетами. Себто, скоробагатьки стали панівним класом України, але вони не є і не могли бути національною елітою України саме через свою духовну маргінальність і відчуженість від української нації.
Ці колишні совєтські люди, котрі раптом стали «магнатами» і «шляхтою», відчувають величезну прірву між собою і абсолютною більшістю українців і зневажають їх, як у XVII столітті польський шляхтич зневажав українського «хлопа». Незважаючи на всі народолюбні телепромови депутатів Верховної Ради, цей клуб «магнатерії і шляхти» аж ніяк не представляє в парламенті права та інтереси таких, як загиблий українець Валерій Олійник. Нувориші представляють тільки свої приватні інтереси. І якщо сьогодні Партія регіонів, як зграя хортів, накинулася на БЮТ та свого недавнього члена депутата Лозинського, то зовсім не тому, що трагічна доля Валерія Олійника і багатьох таких, як він викликає в їхньому середовищі бодай якийсь справжній інтерес. Нещасний селянин є для них розмінною монетою в політичних інтригах проти Юлії Тимошенко.
В Україні вже дуже багато людей нарікають на те, що скоробагатьки та їхня обслуга давно перебувають поза законом. Як за часів СРСР, коли для номенклатури існували спецрозподільники, спецлікарні, спецсанаторії, спецхарчування, тощо, так нині в незалежній Україні для новітньої номенклатури існує спецсудочинство, спецслідство і спецсправедливість. Чи треба нагадувати, до чого призвела ця система СРСР? До масового обурення, громадського неприйняття і заперечення. Невже пересічним українцям доведеться створювати загальнонаціональний рух за рівні громадянські права з новітньою номенклатурою, що перетворюється в Україні на якусь особливу расу, котра протистоїть решті населення України? «Хлопці підемо, боротися будемо, за Україну, за рівнії права…» Сумно. Невже доведеться шукати свого, українського Мартина Лютера Кінга, щоб він очолив рух соціально нижчої раси проти всевладдя соціально вищої?
У світі не так уже й багато залишилося країн, де б верхівка ставилася до простого люду з такою зоологічною зневагою, як в Україні. Що вже казати, якщо навіть авторові цих рядків у дискусії з депутатом парламенту (нині він є членом фракції Блоку Володимира Литвина), якому забракло аргументів (до речі, в ефірі Радіо Свобода), довелося почути на свою адресу зневажливу фразу «народного обранця»: «Якийсь там доцент…» Якщо вже навіть кандидат філософії, доцент Києво-Могилянської Академії, журналіст і громадський діяч є для них «бидлом», то на що ж може розраховувати простий селянин? Але ж саме на цю «магнатерію і шляхту» (недаремно сучасна Україна так нагадала Збігневу Бжезінському Річ Посполиту XVII століття!) працюють адміністративні механізми держави, її суди, її прокуратура, її «органи» тощо. Часто на обурені заяви простого люду він чує від влади: «А ви зверніться до суду!» Добре. Тільки що пересічній людині робити, якщо в тому суді сидить прикрозвісний львівський «колядник», суддя Зварич, або хтось інший, дуже подібний до Зварича? В якого прокурора і в якого начальника міліції мав шукати захисту покійний Валерій Олійник, якщо районний прокурор і головний районний міліціянт сиділи в одному авті з власником мисливських латифундій депутатом Лозинським? А якщо завтра «магнати» і «шляхта» почнуть переслідувати селян за те, що ті гуляють лісом, в якому ще їхні діди гуляли, а сьогодні той ліс став власністю народного депутата і мільйонера? І почнуть «законні» власники відстрілювати селян як зайців? І чим усе це закінчиться? Для цього варто звернутися до історії.
Про що свідчить історія
Як відомо, безпосереднім приводом для повстання 1648 року стала дика акція польського шляхтича Чаплинського проти родини і майна сотника Зіновія-Богдана Хмельницького, якого Чаплинський глибоко зневажав, бо Хмельницький був українцем і православним. До речі, до 1648 майже 10 років жодних повстань в Україні не було і польські історики називали цей період «золотим спокоєм». Але «золотий спокій» закінчився тим, що козацько-селянська армія струсонула цілою Річчю Посполитою. Що робили українські селяни, коли польська шляхта створювала їм нестерпні умови існування? Тікали на Січ, а звідти повертали в рідні повіти на коні, з шаблею, мушкетом і списом. І тоді вже не корумповані станові суди встановлювали справедливість…
Можна пробачити іноземцям, але не своїм нуворишам (хоча по відношенню до українського народу вони також у певному сенсі є іноземцями) абсолютне нерозуміння українського менталітету, що є подібним до вулкана. Ніхто ж бо не знає, коли саме почнеться виверження. Але можна не сумніватися, що почнеться… Є чудовий роман білоруського письменника Ўладзіміра Караткевіча «Дике полювання короля Стаха». Сюжет простий: в ХІХ столітті в білоруській глибинці місцева шляхта десятиліттями тероризує селян, використовуючи методологію тогочасного тріллера, коли пани, сховавши обличчя і в шатах середньовічних лицарів улаштовують набіги на села, смертельно залякуючи селян, удаючи примар. Населення повіту живе з почуттям жаху. Чим усе закінчується? На канікули приїжджає студент, місцевий уродженець, під чиїм керівництвом селяни повбивали своїх катів.
То хіба не знайдуться в Україні бунтівні селяни й кмітливі студенти-організатори? Хіба не з’являться десятки й сотні Робін Ґудів, що почнуть встановлювати «революційну законність»? Та зрештою, український Робін Ґуд називався Нестор Махно, який створив потужну селянську повстанську армію, проти якої виявився безсилим навіть білий генерал Антон Денікін. І якщо псевдоукраїнська номенклатура буде й надалі поводитися так, як зараз, то новітній «батько» Нестор проблем із рекрутами не матиме. А знаючи менталітет південних українців, своїх краян, автор цієї статті «магнатерії і шляхті» не заздрить, ой, не заздрить… А щоби не почалося те, від чого ніхто не виграє, але всі програють, Україна потребує нових політичних сил. Не може існувати демократична українська держава без потужного українського (українського не за назвою, а за суттю) лівого руху, що мирними, законними методами змусив би «магнатерію і шляхту» поводитися пристойно. Ті жалюгідні маріонетки Кремля, що називають себе в Україні «лівими», насправді такими не є і функцію захисту людей найманої праці не виконують і виконати нездатні за визначенням. Бо всі їхні сили витрачаються на лобіювання в Україні політики Москви, на боротьбу проти української мови і культури, проти українського європейського геополітичного і культурного вибору. Сьогодні Україна не має національного лівого руху і це є дуже небезпечним. Бо саме патріотична українська лівиця забезпечила б реалізацію в Україні мудрої політичної настанови великого київського князя Володимира Мономаха: «Не дайте сильному згубити людину». Добре розумів князь важливість і цінність класового миру в державі. Чому нинішні можновладці не розуміють?
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
